Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Субота, 24 Жовтня 2020
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

Гриф секретності знято: інформація про спецтехніку «Кредмаш», яку довгі роки тримали в таємниці

 
 

 

23 сентября 2020 15:00

Не секрет, що в історії багатьох підприємств машинобудування є сторінки, пов’язані з виробництвом продукції для військово-промислового комплексу. Є такий факт в історії заводу «Кредмаш». Як і обіцяла «Кременчуцька газета», ми публікуємо інформацію, яка довгі роки була закритою. Тож сьогодні вперше: про спецтехніку, яку випускало підприємство, і яка кардинально змінила обличчя заводу та рівень розвитку виробництва.

Все починалося у далекому 1957-му році. Тоді на заводі шляхових машин з’явилися військові, а це означало, що на нас чекає особливе державне замовлення. Підтягнуті армійські офіцери, військові моряки у парадних формах, та ще й з кортиками на боці, виглядали незвично серед заводчан. На території заводу було організоване військове представництво Міністерства оборони СРСР №425, а замовником продукції виступало Головне ракетно-артилерійське управління. Заправники ракетної техніки, випуск яких мав освоїти наш завод, розроблялися Московськими закритими конструкторськими бюро Соколова і Філіппова. Їхні спеціалісти курирували виробництво і приїжджали на завод.

Вже у 1959-му році був спроектований, а у 1960-му - виготовлений і випробуваний –  агрегат для заправки ракет окислювачем 8Г134. В офіційній документації цю продукцію так і називали - «агрегат». У кожного «агрегату» був свій призначений директор. Система складалася з напівпричіп-цистерни ємністю 22,5 м3, обладнаної насосною установкою, засобами заправлення, дренажу, продувки баків ракети. Буксирувалася система восьмиколісним тягачем Мінського автозаводу МАЗ-5247Б. Оскільки основою окислювача була кислота, все обладнання і ємність виготовлялися з нержавіючих сталей. Потім були виготовлені й поставлені на озброєння системи заправки ракет 8Г75, 8Г78. У 1964-му році завод почав освоєння перших зразків агрегатів 8Г165П і 8Г166У, які призначалися для заправки ракет окислювачем і пальним.

Спеціалісти також здійснювали ревізійні огляди цих агрегатів (завідуючий сектором КБ В.П.Іванєй, працівники відділу гарантійного нагляду Л.І.Агафонов, А.Г.Олійник, В.Г.Литвиненко, В.Д.Пидюра, В.А.Діденко). Участь у запусках і встановленнях на бойове чергування цільних ракетних комплексів брали участь В.Г.Литвиненко, І.І.Гаєвський, В.Г.Седюра, Г.С.Гуліус і багато інших спеціалістів відділу гарантійного нагляду. Інженери заводу проводили учбові заправки, навчали бойові розрахунки у підрозділах ракетних військ.

У Байконурі на космодромі «Енергія» для забезпечення польоту багаторазового космічного корабля були виготовлені пересувні системи заправки, у забезпеченні роботи яких брали участь інженери відділу гарантійного нагляду В.Б.Потапенко, В.В.Павлов, С.М.Волошин.

Автозаправники, які виготовлялися на заводі, виконували роль транспортувальників (або перевізників). Від наших заправників паливо перекачувалося у ракетні заправники. Заводські спеціалісти їздили на шеф-монтаж підземних ємностей для окислювача – компонента ракетного палива. На заводі існував експлуатаційно-монтажний відділ, який саме цим займався. Відрядження були по всьому великому просторі СРСР, на військові бази, де дислокувалися ракетні комплекси, на космодроми. Це зараз всіх їх можна побачити через Інтернет, а тоді навіть промовляти вголос заборонялося. Казахстан, Далекий Схід, Північ, Йошкар-Ола, Сариозек, Чукотка, Забайкалля, Мурманськ, Глухів, Архангельськ, Байконур, Сибір, Камчатка і Севастополь – скільки шляхів-доріг прокладено до засекречених об’єктів …

З того часу на тридцять років продукція Міністерства оборони стала невід'ємною частиною номенклатури заводу. Це був важливий період для різкого стрибка підприємства вгору у своєму розвитку. Присутність на заводі представників військових структур додавала дисципліни, відповідальності, ставила високі завдання перед кожним. За короткий  термін на території прилеглого до заводу розсадника спеціально для виготовлення спецтехніки був зведений виробничий корпус з трьох цехів – механоскладального, вузлового і загального складання, щоб забезпечити замкнений цикл виробництва (нині – корпус колісної техніки).

У корпус завезли сучасне обладнання, була організована побутова інфраструктура. Для працівників облаштовані побутові приміщення з шафами для одягу і душовими. До цього на заводі такого не було. В цехах були створені «червоні куточки», де можна було відпочити в обідню перерву, провести збори.

Оскільки техніка для оборони потребувала високого рівня якості і надійності, у виробництво прийшли нові технології: зварювання металів, механічної і термічної обробки, гальванічного і ливарного виробництва. Було модернізовано ковальський цех, створені нові лабораторії з новими завданнями. В цей період наші спеціалісти-зварники щільно співробітничали з Інститутом зварювання імені Патона. 

Докорінно змінилися умови енергопостачання. Будувалися нові цехові розподільчі пункти, компресорна, відбулась реконструкція підстанції, кабельної мережі. Заводський комутатор з ручним управлінням, який обслуговували у три зміни віртуози-телефоністки, змінився на сучасну АТС – першу власну телефонну станцію. Почали проводитися селекторні наради. На завод прийшло багато спеціалістів. Штатний склад підприємства в роки виготовлення спецтехніки збільшився у п’ять разів – до 5000 працівників.

Замовлення для оборонної галузі вимагало інших підходів до технологічних процесів, якості, оформлення технічної документації, виготовлення деталей і складань. Кожен міліметр зварного шва проходив рентгеноскопічний контроль. Багато деталей виготовлялося з нержавіючих і алюмінієвих сплавів.

Взірцем культури виробництва були арматурна дільниця механоскладального цеху та електромонтажна дільниця цеху загального складання. Там були ідеальні чистота, порядок. І не випадково. На цих дільницях складалися, «підганялися» і випробувалися трубопроводи, перехідники, рукави високого тиску, пневматичні розподільники, гідравлічні, електропневматичні та захисні клапани. Ці конструкції потребували високої культури праці. На дільниці сторонніх не пускали. Завод працював цілодобово, тому спеціалістів часто викликали вночі для узгодження непередбачених ситуацій.

На конструкторів була покладена відповідальність за терміни і правильність розробок. До цього додавалися всілякі узгодження з відповідними інстанціями, дозволи і контроль. Тоді з’явився відділ зовнішніх робіт, згодом перетворений на відділ гарантійного нагляду, який контролював надійність, ремонт, обов’язки заводу перед замовником, допрацювання раніше виготовлених агрегатів. На свою продукцію завод давав гарантію п’ять-дванадцять років, а військово-промисловий комплекс  вимагав гарантії у двадцять п’ять років.

Для виконання цих відповідальних завдань потрібні були грамотні кадри, тому багато спеціалістів отримали заочну вищу освіту, групи фахівців були направлені на стаціонарне навчання до профільних інститутів, студентам завод платив стипендію. На виробництво прийшли кращі випускники престижних інженерних вузів.

Кожен агрегат вимагав випробування в умовах, наближених до експуатаційних. В районі села Потоки, поруч із залізничною станцією, був збудований випробувальний полігон. Місце обране не випадково. Поблизу був аеродром, куди приземлювалися військові транспортні літаки і забирали готові заправники. Цистерни також відправлялися залізничними платформами і автотранспортом. Звичайно, закривалися тентами як військова техніка. Люди, які бачили ці секретні потяги, думали, що перевозять бойові ракети.

Полігон представляв собою автономний підрозділ і мав назву «цех №10». На ньому був збудований комплекс споруд з боксами для машин, медпунктом, їдальнею, побутовими приміщеннями, кімнатою відпочинку, котельнею, водонапірною баштою, електропідстанцією. Для випробувань була облаштована спеціальна зона, де встановлені ємності з пальним і окислювачем, стенд-імітатор ракети.

Навколо полігону проклали спеціальну трасу («кільце»), яка дозволяла «проганяти» і перевіряти всі вироби на надійність. За процесом випробувань обов’язково наглядала служба технічного контролю, представники замовника, конструктори-випробувачі (в разі необхідності). Для здійснення цієї роботи на високому рівні був створений відділ випробувань та надійності. До роботи допускалися спеціально навчені люди, за окремими перепустками. Після введення в дію у 1964-му році цеху загального складання дільниця випробувань (цех №10, потім – №20) була приєднана до цеху. Там виготовлялися заправники („агрегати”) і усувалися недоробки після випробувань. В цеху була встановлена така ж дисципліна і правила обмеження.

Першим головним конструктором спецтехніки з 1957-го по 1962-й роки був Олексій Пилипович Бистров. Під його керівництвом були розроблені і запущені у виробництво агрегати 8Г134, 8Г75, 8Г78. Після від’їзду Олексія Пилиповича на роботу до Москви головним конструктором був призначений молодий спеціаліст Костянтин Пилипович Заніздра (в подальшому – заступник головного інженера заводу і заступник начальника спеціального конструкторського бюро).

Під керівництвом К.П.Заніздри у 1963-64-му роках були розроблені агрегати для заправки бойових ракетних комплексів окислювачем і пальним 8Г165П, 8Г166У; ЗАК-52Ц, ЗАК-53Ц для зняття з бойового чергування ракет 4К-10 і 4К-18 атомних підводних човнів. Буксирувалися агрегати сідельним тягачем КрАЗ-255Б Кременчуцького автомобільного заводу. Конструкторами цих машин були  Григорій Снегульський, Володимир Троян, Олександр Терещенко, Микола Швед, Євген Співаковський, Анатолій Дерев’янко, Анатолій  Касьянов, Леонід Рувинський, Микола Муравчик, Володимир Новоселець, Людмила Сторожко, Діна Склема.

Паралельно з технікою для армії на заводі освоювали і заправні системи для техніки, яка призначалася для космічних досліджень. У 1966-му році було розпочате виробництво стаціонарних систем для заправлення балістичних ракет, які виводили на орбіти перші супутники (розробники Анатолій Манько, Валерій Чернокондратенко, Валентин Пузир). Ці системи експлуатувалися на космодромах «Плєсецьк» (Архангельська область) і «Капустин Яр» (Астраханська область), там на монтажі трубопроводів систем і на складних завданнях побувало багато наших спеціалістів. У 1969-70-му роках був освоєний випуск автопаливозаправників 9Г28М, 9Г29М, призначених для транспортування і заправки компонентами палива ракетної техніки тактичного радіусу дії комплексу «Скад».

Діапазон заправних засобів розширювався з кожними роком. Неоціненний внесок у розробку нових видів техніки зробив Віктор Петрович Шишкін – головний конструктор спецтехніки с 1970-го по 1986-й роки. В ці роки була створена серія паливозаправників, які використовувалися не тільки в армії, а й народному господарстві.

У зв’язку із збільшенням обсягів військових замовлень виникла потреба у  розширенні інженерно-конструкторського корпусу. Навантаження на проектний відділ техніки спеціального призначення суттєво зріс, тому у 1965-му році на його базі були створені три відділи. Новостворений відділ №2 (завідуючий Анатолій Дерев’янко) спеціалізувався на виробах заправки ракет стратегічних комплексів наземного базування. До складу відділу входив окремий сектор (завідуючий Василь Торговцев) з розробки заправників ракет  оперативно-тактичних та протиповітряних комплексів. Ще один відділ, №9 (завідуючий Євген Співаковський), проектував автозаправники для танків і колісної техніки, літаків і вертольотів, а згодом – пристрої для зливання компонентів палива з ракет морського базування (завідуючі секторами Михайло Швидкий, Леонід Рижко, Валерій  Чернокондратенко). Функції відділу №3 (завідуючий Михайло Карпенко) полягали в обслуговуванні серійного виробництва техніки спеціального призначення.

Найбільш масовим видом техніки, яка випускалася для потреб армії, були паливозаправники. У 1967-му році на заводі розпочався випуск паливозаправників і автоцистерн. Першими зразками були АТЦ-8-500, АЦ-8-500АЭ. Це були автоцистерни для транспортування світлих нафтопродуктів, з якими завод вийшов на експорт, а також поставляв у народне господарство. Тривалий час серійно випускалися автоцистерни АЦ-8-5334, АЦ-8,5-255Б.

У 1978-му році військове представництво №425 було розформоване, його функції відійшли до військового представництва №428 Міністерства оборони СРСР. В цей період були розроблені принципово нові заправники АЦ-9-5337 и АЦ-10-260 (розробники Віктор Чеботарьов, Іван Нагайник, Валерій Чернокондратенко, Ілля Глібицький, Олександр Строкуля, Володимир Новоселець, Любов Коршунова, Віктор Часовський, Геннадій Воробйов і багато інших). Ці заправники-трудівники направлялися і у народне господарство і надійно служили нашим військам під час перебування у зонах військових дій в різних точках світу. Відповідальне завдання налагодити серійне виробництво заправників було поставлене перед головним конструктором з проектування колісної техніки Віктором Кириловичем Чеботарьовим (на посаді – з 1986-го по 2007-й роки).

У 1984-85-му роках спроектовані і виготовлені дослідні зразки агрегату для заправки компонентом "хладоном" у складі заправного комплексу космічного корабля багаторазового використання "Буран" – аналога американської програми "Спейс Шатл". Черговою розробкою заводських конструкторів стали причіпи-цистерни ПЦ-9, ПЦ-10,5 (з 1983-го року), які й зараз є у номенклатурі виробів заводу. Відділи №2, 3 і 9 були об’єднані зі спеціалізованими секторами (керівники Валерій  Дудченко, Анатолій Касьянов, Микола Ольшанский, Валерій Чернокондратенко, Іван Нагайник). До того ж періоду належить розробка агрегатів для промивання систем заправки 17Г835 и 17Г836, які входили до складу комплексу “Енергія-Буран”.

Ті далекі 50-60-ті роки досі зберігаються у пам’яті багатьох заводчан, хто брав участь у цій масштабній роботі. Зараз, коли випала нагода згадати і розповісти про цей період історії, піднялося з пам’яті багато цікавих фактів, подробиць, імен. Зустрілися колишні колеги, які не бачилися кілька десятків років. З’явилися нові свідчення і факти. Так і склалася цільна картина тих подій.

Заводські спеціалісти, виробничники працювали разом з військовими представниками, тому відчували себе одним колективом, хоча й змушені були додержуватися обов’язків нерозголошення. І через десятки років учасники тієї роботи пам’ятають прізвища колег, адже стільки разом пережито!

В одній команді із заводчанами працювали представники замовника Геннадій Олексійович Куршаков, підполковник Жусов, керівник представництва Петро Рябий,  військові моряки з Ленінграда Олег Федорович Завікторін і Олег Анатолійович Федоров, Олександр Павлович Зюзін, старший воєнпред інженер-полковник Сергій Михайлович Неберикутін, Леонід Гаврилович Мороз.

На виготовленні військових замовлень працювали заводські контролери,  контрольні майстри, водії-випробувачі, електрики, електромонтажники  і складальники. А скільки бригад відправлялося у небезпечні відрядження на «об’єкти». Цих прізвищ – сотні.

Не так давно до заводу потрапила невеличка книжечка спогадів В’ячеслава Олександровича Гуцка – конструктора Московського конструкторського бюро технологічного хімічного машинобудування, яке очолював Віктор Костянтинович Філіппов (того самого КБ Філіппова). Це конструкторське бюро розробило новаторські за багатьма параметрами заправні автоцистерни 8Г165 і 8Г166 (головний конструктор проекту М.С.Сємчуков), в яких вперше застосовувалися системи підігріву окислювача і алюмінієво-магнієвий сплав, здатний витримати агресивне  кислотне середовище всередині цистерни.

Виявилося, що В’ячеслав Олександрович Гуцко свого часу як проектант співпрацював з нашим заводом у випуску засобів заправки, їздив сюди у відрядження. А згодом написав монографію про те, як розроблялися і освоювалися нові заправники ракетного палива. Є у цій роботі й сторінки, присвячені заводу. Було б неправильним не подати хоча б кілька уривків з цієї оповіді. Отож, читаймо…

«Агрегати проходили випробування, а в цей час підприємство (московське) готувалося до передачі документації на завод для серійного виготовлення агрегатів. Таким заводом був визначений Кременчуцький завод шляхових машин Міністерства будівельного, шляхового і комунального машинобудування.

На заводі одразу почалося приймання документації і узгодження з нормативно-технічною документацією підприємства. Постійні наради з ув’язування питань затягувалися частенько до опівночі. Т.А.Тринько (провідний інженер з московського КБ) буквально з ніг падала. Нарешті документація була прийнята і почався етап підготовки виробництва.

Під час відрядження ми жили у приватному секторі. Окрім відомих недоліків у такому житлі були й свої безперечні плюси. Ми знайшли приватний будинок з двориком та садочком і винайняли три кімнати. Спільне життя розвивало почуття колективізму, взаємовиручки. Жили вскладчину. Працювати доводилося дуже багато. Додому поверталися у сутінках, часто виходили на роботу в суботу і неділю. Важкі будні компенсувалися нечастими вихідними з посиденьками, співали пісень. Тихі українські вечори такі гарні…

Завод тим часом вирішував проблеми освоєння не властивої йому продукції. Потрібні були спеціалісти із зварювання ємностей (об’єктів Держтехнагляду), додаткові виробничі площі для виготовлення серійних агрегатів, випробувальна база, нові комплектуючі і матеріали. І все це треба було вирішувати дуже швидко, адже всередині 1964-го року агрегати мали вирушити на перші об’єкти для проведення випробувань. Працювали майже як у режимі військового часу.

По ходу справи довелося вирішувати питання заміни матеріалу на ємності агрегату 8Г166 на нержавіючу сталь, робити термінове замовлення постачальнику. Завод і КБ доклали багато зусиль, щоб отримати згоду  Мінського автозаводу на отримання вузлів причепа врозсип. Труднощів було багато, але всі вони успішно долалися.

Наприкінці 1963-го року розпочалося виготовлення перших агрегатів, і в житті конструкторів почався новий етап – авторський нагляд за виготовленням. Число людей у відділі зростало, приїжджали нові спеціалісти, всі відчували режимність роботи підприємства. До Москви наїжджали на кілька днів – показатися на очі рідним – і знову до Кременчука. Все потрібно було вирішувати терміново. Керівництво заводу вимагало високого рівня нагляду, наради проводилися серйозні.

Велику допомогу у вирішенні питань і корегуванні документації надавали співробітники заводського КБ на чолі з  В.М.Дудченком на А.Ф.Касьяновим. Загальними зусиллями у другому кварталі 1964-го року перші агрегати, які отримали індекси 8Г165П і 8Г166У, вирушили на заводські випробування. Для цього у двадцяти хвилинах їзди від Кременчука була збудована випробувальна база, де на «кільці» відбувалася обкатка агрегатів після складання. Агрегати доставлялися на базу в супроводі машин охорони.

Державні випробування проводилися на  космодромі Байконур, агрегати були прийняті в серійну експлуатацію у складі комплексів рухомих засобів заправки та використовувалися упродовж п’ятнадцяти років до заміни ракет на сучасніші, третього покоління.

Після закінчення випробувань треба було дооформити документацію, висновки та корегування і здати міжвідомчій комісії. Комісія працювала на території заводу-виробника. Упродовж тижня матеріали були розглянуті комісією і затверджені практично без зауважень. Ми залишилися задоволеними спільною роботою. Поїхали з Кременчука з відчуттям вдалого завершення напруженої праці, а також – зі спогадами про щире прощання з юшкою на березі Дніпрових островів. Такого прийому ми не зустрічали на жодному заводі. «Шляхмаш» був на висоті, як і створювані ним агрегати…».

Після розвалу Радянського Союзу і відокремлення колишніх республік СРСР у самостійні держави такі засоби заправки стали незатребуваними. Поступово вони були переведені у цивільний варіант і набули призначення заправників палива для цивільних об’єктів. Народилися нові види заправних засобів – нафтовози, бітумовози, автопоїзди, автогудронатори, комунальні машини. Проектуванням колісної техніки займається відділ транспортних засобів заправки на чолі з Сергієм Костянтиновичем Заніздрою.

Але досвід створення спецтехніки не забутий. Про нього згадали у військовому відомстві України. У 2010-му році завод отримав замовлення на проектування обмивочно-нейтралізаційного агрегату 2Т100 для ракетно-космічного комплексу «Циклон-4». Дослідні зразки агрегатів мали використовуватися у космічних дослідженнях в Бразилії на космодромі Алкантара. На жаль, замовником проект було закрито.

Нагадаємо, До ювілею «Кредмашу» вийшла книга «На шляху до європейської якості»

«Кредмаш» є, чим пишатися: замовлень вистачає, створюється нова продукція, а зарплата доходить до 40 тис грн.

 

 

 

Тема висвітлена в книзі, присвяченій 140-річчю заводу

 

 

Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!

Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube telegram Facebook Live
Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию

Інші новини

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися