
У ексклюзивному інтерв'ю "Кременчуцькій газеті" жінка розповіла, як понад рік тому, з лютого 2022 р., усю свою діяльність та сили націлила на допомогу Україні. За цей рік їй вдалося зібрати та організувати сюди чотири літаки з медичним вантажем та як працює над доставкою п'ятого вантажу, в якому буде і обладнання для серцево-легеневої терапії.
Висока, тендітна, усміхнена, з тоненькою жовто-блакитною стрічкою на голові та чималим тризубом замість кулона. Такою ми побачили американську волонтерку Юлію Брокдорф, яка приїхала до Кременчука у рамках чергової поїздки до України. У США Юлія займалася волонтерством у зоозахисних організаціях, з 2000-го року надсилала вантажі з медичними розхідниками до України, а зараз проводить уроки психотерапії для колишніх військових та українських біженців. Наприкінці березня, привізши меддопомогу до Батьківщини, вона паралельно проводить семінари на тему «Психотерапія. Травма. Робота з ветеранами».
Також, окрім лекцій на медичні теми, вона вчить комунікувати, домоволятися та розширювати волонтерські можливості - щоб закривати не лише перші потреби на фронті чи у шпиталях, а й привертати міжнародну увагу до нашої країни. Адже будь-чия небайдужість і підтримка - це ще один крок до української Перемоги.
- Зараз, після переїзду до США, ви часто буваєте Україні. І відомо, що з першого дня повномасштабного вторгнення не змогли стояти осторонь подій, про які почули. Звідки дізналися про початок війни?
- З новин.
- Якими тоді були ваші перші дії?
- Взяла телефон, зателефонувала найближчим. Далі почала шукати, як надіслати перший вантаж допомоги: хірургічні, ортопедичні речі, перев’язочні та шовні, загоюючі матеріали, а також те, що допоможе на полі бою: аптечки, турнікети. Я познайомилася з організацією «Нова Україна», вони допомогли з організаційними моментами. До речі, цього разу я привезла ларингеальні маски – вони допомагають підтримувати дихання, якщо в людини є поранення на шиї чи голові. Перший літак з медичними палетами зібрався дуже швидко. Але на те, щоб полетіти, знадобився місць – бо варто пройти перевірки, списки, адже вантаж перевозиться пасажирським літаком.
А уже наші партнери з організації «Збережи Україну», які знаходяться в Умані, ці речі отримують, розсортовують та розподіляють їх по шпиталях регіонів та гарячих точках, надають нам звіти.
- З яких кроків починали займатися волонтерською діяльністю раніше?
- Почалося все ще у 2000 році, коли я проходила практику у Флориді і побачила, яка кількість медикаментів і розхідників викидалася. Тоді дуже багато чого було потрібно в Україні у медичній сфері – і я усе пересилала контейнерами кораблями. Свою волонтерську організацію я заснувала у 2010 році, тоді згодом її закрила. Зробила перерву – моя сфера діяльності більше перейшла на волонтерство у питаннях навколишнього середовища, природи, захисту тварин. Загалом же зараз уся моя увага сконцентрована на захисті тварин та підтримці України.
Тож уже з початку повномасштабного вторгнення почала звертатися до усіх своїх знайомих – щоб хто чим міг - допоміг. І почала зібране слати літаками.
- Так розуміємо, вам допомагала ваша робота та попередні зв'язки. Адже просто так не візьмеш нізвідки чималі вантажі?
- У тому числі так. Але загалом просто береш і усіх, кого знаєш, піднімаєш за вуха і за ноги і кажеш: «Нам треба!» І хтось, хто знає когось, хто знає когось і так починають за ниточку зв’язуватися і починається результат. Потрібно просто слово «ні» не приймати за відповідь – а наполягати, і шукати і не здаватися.
В Америці я заснувала неприбуткову організацію «Світанок». Четвертий та незабаром п’ятий літак з гуманітаркою посилатиметься від імені цього фонду. Нам багато допомагає організація «Кардіос Старт Інтернешенал» - це організація, у якій хірург робить операції на серці у цілому світі, у нього багато медичних донацій, з нами ділиться. Також допомагають різні лікарні та хірургічні відділення.
Був і такий момент, коли я прийшла в салон, де роблю манікюр. Майстер почала розпитувати про мою останню подорож до України, там сиділа одна жінка з ще однієї хірургічної лікарні. Ми розговорились, тепер вона теж допомагає Україні.
- Перша ваша допомога додому відбулася ще у 2000 році…
- Так, я проходила інтернатуру і усі невикористані розхідники, що залишалося, попрохала собі. А далі почала шукати волонтерські організації, які б навчили мене, як усе організувати, збирати на це кошти та переслати.
- Уже як рік ви часто відвідуєте Україну.
- Так, спершу полетіла до Польщі – щоб передати медчині палети. Далі були поїздки до України. Зараз у Кременчуці, була у деяких неокупованих районах на сході, далі відвідаю моє рідне місто Тернопіль.
- Як на війну відреагували ваші близькі з Америки?
- Люди у штатах дуже серйозно та відповідально ставляться до волонтерства. Пакувати коробки мені допомагали люди з Ірану, які проти репресій путіна в росії, а також волонтери з Іраку та різноманітних національностей і релігій. Небайдужі приходили з різних куточків і усе це робилося разом, бо люди вірять у перемогу та цілісність України.
- Що плануєте у найближчий час? Ви збираєте запити на наступні вантажі чи уже знаєте, що збиратимете найближчі пів року?
- Я ще не поїхала звідси, а уже планую повертатися. Зараз мені потрібно послати п’ятий літак: перші дві машини з великими серцево-легеневими апаратами, а все інше – з аналогічним, як і попередні літаки.
- Чули, що ваша перша спеціальність – психотерапія. Як це допомагає зараз?
- Так, це була моя перша спеціальність, а далі я вчилася, як працювати з американськими ветеранами, у чому маю 7 років досвіду роботи. Дуже часто люди думають, що займатися психотерапією – це варто щось розповідати та спілкуватися, але це не завжди потрібно. Адже не завжди психічні стани регулюються так, як це показують у кіно. Я знайома з людьми, які повернулися з війни з України, але більше працюю з американськими військовими.
Коли проходила навчання з підготовки з тактичної медицини з Іраці, познайомилася з їхніми медиками. Одна з них дуже багато допомогла з медикаментами сюди. І подарувала мені цю арафатку. Говорить: «Вона була зі мною кожен день, коли ми воювали в Іраці, а тепер буде з тобою в Україні».
- Розкажіть про ваші інші аксесуари: стрічку та тризуб.
- Герб, той що на ланцюжку, замовила на сайті з України.
Також дуже часто у мене запитають, чому у мене пов'язана стрічка кольорами з українського прапору догори ногами. Це тому, щоб закрили небо над Україною.
- А вважаєте, наскільки це можливо?
- Гадаю, з часом стане все можливішим завдяки постачанню дальнобійної апаратури. І війну буде легко закінчити – якщо буде достатньо техніки, якою можна буде відвойовувати кордони. Вважаю, Україна себе дуже порядно поводить з тим, як користується технікою партнерів НАТО. І тому коли постають такі питання, як типу того, що ракета злетить на територію росії – гадаю, ці питання дійсно не мають ваги. Тому, що ми працюємо над тим, щоб відвоювати наші кордони.
росія нам не потрібна, ми з нею справи мати не хочемо, але наші кордони нам треба буде обов’язково повернути.
І кожного разу, коли у мене відкривається рот на тему України, питанн попередньо стосується прохання дальнобійної зброї, яка може попасти в епіцентр: туди, звідки нам посилають ракети та шахіди і щоб ми могли це зупинити. Але це все дуже непросто.
- Вас коли слухаєш, відчуття, що ви все життя мешкали в Україні і тому так за неї вболіваєте.
- Народилася я в Тернополі, але милі роки дитинства провела у Сватові (що на Луганщині). І у мене з ним лишились дуже добрі спогади. А зараз моя земля, де я провела дитинство, під окупацією. І всі спогади мого дитинства – теж під окупацією. На Луганщині у мене мешкали прабабуся та прадідусь, тому я часто туди їздила на літо. Батьки в Тернополі. І я дуже бажаю, щоб колись своїх діток привезти і показати місце, де я виросла. Але, певно, це буде через багато років після того, коли усе розмінують.
До речі, цікаво, коли говорять, що Донецька та Луганська області – російськомовні. Коли я там зростала, то у багатьох районах говорили українською і російську там не пам’ятаю.
- Ваша діяльність в Америці у тому числі стосується роботи з біженцями з України.
- Так, ми там проводимо безкоштовні семінари для українців.
- Як багато українців до вас доєдналися у США?
- У нас у Портланді є організація «D.A.W.N.», там ми почали проводити українські автентичні танці. Також відкрили клуб українського вишивання. Зараз туди входить близько 15 громадян з України.
Люди кажуть: чому ти волонтериш? Бо треба пам’ятати, що ми не вічні. А Україна – це вічно. Зараз стільки чудесних людей віддали за неї свої життя. Одна з моїй цінностей – це свобода, суверенність. І як можна не вкладати всю себе, якщо суверенність твоєї держави стоїть під питанням?
- Як підтримувати градус зацікавленості та небайдужості, щоб про нас не забували і надалі?
- На собі варто мати те, що тебе відрізнить і покаже, що ти з України. Ось така стрічка, тризуб, десь значок, наклейка на машині. Де б на яких іноземних зустрічах я не була, у мене неначе касета перекручується і я завершую тим, що Україні потрібна зброя та ПВО – бо це зараз дуже треба. А також це відповідальність та позиція в інстаграмі, інших соцмережах, адже варто про це постійно говорити і не забувати, адже це зараз найважливіше.
А також приходити на зустрічі: до мерії, губернаторів і там говорити про потреби. Наші громадяни мають бути присутніми на засіданнях і зборах, де приймаються рішення, які мають вплив на Україну та українців. Ми не можемо лише сидіти і дивитися: дали нам щось чи не дали. Ми маємо постійно представляти свою країну і виборювати для неї. Це стосується і біженців. Не варто складати руки. Наприклад, у нас часто організовуються зустрічі на мосту між Портландом та Вашингтоном – де проїжджають тисячі машин. І ми кожної суботи виходимо о 12-ій дня з прапорами та лозунгами, що стосуються України. Адже тоді кожен, хто проїжджає, згадує, що Україна є і що у ній йде війна. Так, усім, у тому числі біженцям, дуже складно, але треба брати і робити щось – щоб нас було видно. Потрібно писати листівки з подяками, спілкуватися з людьми, які приймають рішення в питаннях України.
Наприклад, ми нещодавно мали зустріч з конгресменами, робили зустрічі з людьми, які приймають рішення за Україну. Один із політиків написав листа, дещо проти України. Ми вирішили з ним поспілкуватися: без криків, а цивілізовано пояснити правду. Тепер він за голосує за рішення, що нас підтримують.
- Пройшов рік з початку війни і всі дуже втомилися. Як не скотитися у депресію та утому? Українці дивують своєю витривалістю, але, звичайно, усі трохи на межі.
- У першу чергу, варто мати мету своєї діяльності, до якої треба йти. А одночасно тримати знання того, що важливо, і того, як тобі зараз. Так, я сумую. Але з іншої сторони варто задіювати себе в активності, щоб не дозволяти тілу впасти в інерцію чи бездіяльність. Це рух, здоровий спосіб життя, спілкування, зв’язок з іншими людьми - однодумцями. І звісно, розмовляти українською і пишатися цим. В України немає іншого шляху, як тільки перемогти. Ми повинні у це вірити кожного дня і це має надихати і давати нам сили у тому числі.
Сайт волонтерки: https://yuliabrockdorf.com/
Спілкувалася Ліна Романченко
фото, відео Кирила Воронцова