Після відступу із 6 тис 200 будинків у Кременчуці уцілило тільки 42 будинки.
Сьогодні виповнюється 80 років з дня визволення Кременчука від німецьких загарбників. Проте уже другий рік, як Кременчук майже не святкує День міста, оскільки сьогодні наші Захисники на фронті виборюють ще одну незалежність - від нового ворога.
Повертаючись до вищевказаної дати, зауважимо, що Кременчук був одним із тих міст, яке найбільше постраждало під час Другої світової війни – майже на 80%. Проте, незважаючи на це, місто вистояло, вигнало окупанта і відбудувалося. Як усе відбувалося, нам розповів кременчуцький краєзнавець, колишній викладач філософії КрНУ Євген Дмитрович Бергер.
22 червня, 1941 року почалася радянсько-німецька війна. Після місяця війни німецькі війська проходили на добу величезну кількість кілометрів. Під час цього на їх шляху було знищено чимало підрозділів радянської армії. На початку серпня німецькі війська підійшли до Дніпра, зайняли правобережну частину Крюкова. Цілий місяць відпочивали, чекали, поки підвезуть пантони та плавучі засоби. А потім форсували Дніпро у вересні 1941-го року.
«Як вступали німці в Кременчук? Хочеться процитувати невеличкий епізод. Йшов німецький підрозділ по вулиці Шевченка. Дорогою йшов бравий офіцер. Люди дивились у вікна, затамувавши подих. Одна вчителька музики вийшла з-за дверей, піднесла йому букетик квітів. Офіцер галатно поклонився, поцілував руку, прийняв квіти. Далі люди стали виходити з-за парканів, дивитися на німецьку армію. Що стосується дідів, учасників російсько-японської війни першої світової, вони також розглядали амуніцію німецьких солдат. Що вони бачили? Суконну форму, ялові чоботи, автомати, на спині ранці. У ранці чого лишень не було: і туалетне мило, і зубна паста, зубна щітка, одеколон, консерви, галети, навіть губні гармошки. Діди, хитаючи головою, казали: «Оце армія, ну куди цим голодраним совєтом воювати проти такої армії?» - розповідає краєзнавець.
Потім вони розміщалися по приватних будинках, тому що казарми могла розбомбити німецька авіація. Поводилися солдати регулярної армії досить скромно. Спали на долівках, на ліжка не лягали, ділилися їжею з господарями квартир. На губних гармошках любили грати «Катюшу», «Розцвітали яблуні та груші».
А прийшли есесівці (військово-поліційна організація Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії), то це були звірі в людській подобі. Життя стало неймовірно складним, як і по всій окупованій території. Більше праці була, хто на роботу не ставав - не отримував продуктових карток. Євреїв загнали у гетто, потім розстріляли. Яка кількість розстріляних євреїв вдома? Від 6 до 8 тисяч. Далі почалось "полювання» на вивіз молоді у Німеччину на роботи - такий був окупаційний режим.
Жахи і вбивства у концтаборах
Загалом у цій місцевості діяли шість концтаборів: п'ять у Кременчуці, один у Крюкові. Один з концтаборів був на місці Меморіалу Вічно Живим - на території колишнього 12 батальйону.
«Умови перебування тут були жахливими. Ну, по-перше, за пів року в полон потрапило 3,5 тис військовополонених. Прогодувати таку чисельність проблематично навіть для своєї армії, а тим паче для полонених. Радянський уряд не підписав конвенцію в Лізі Націй про гуманне відношення до полонених. Тому німці «умили руки». Якщо вони поводилися з повагою, скажімо, до голландців, бельгійців, інших народів на захоплених територіях, то до слов’ян ставилися зі зневагою, вважали їх не до чоловіками. Тож умови були жахливими. Щорічно тут вмирало від 200 до 300 чоловік. Гинули від голоду, цинги, дизентерії і подібних хвороб», - продовжує Є.Бергер далі.
У цьому концтаборі працював один дуже жорстокий військовий лікар.
«Це був звір у людській подобі. Що він одного разу надумав? Вишикував 21 полоненого - військових лікарів єврейської національності. Змусив у мороз викопати яму. Наказав напустити в яму нечистот. Вимусив скупатися в цих нечистотах, а потім наказав розстріляти. Одного разу викликав до себе ще одного військового лікаря, виламав йому пальці, руки, вирвав око і застрелив. Отакі були умови перебування. Тож на цьому місці знаходиться пам'ятник жертвам полону», - описує ті події краєзнавець.
У чому унікальність Меморіалу? Це єдиний пам'ятник у світі, присвячений трагедії полону, окрім концтаборів. Скажімо, в Бухенвальді, у Освенцимі є пам'ятники жертвам полону. А поза таборами – це єдиний пам'ятник.
Центральна фігура – військового лікаря Шиліна. Він потрапив у полон під Градизьком. Мав такий авторитет, що виходячи за зону, там встановив майже свою владу. Готував групу людей, щоб прийти в Чорний ліс до партизанів. Гестапо заарештувало його і привезло його до Кременчука. Тут він ще й устиг передати дружині-синові прощального листа. Його прохання було виконане. Він наче тут був розстріляний, як активний підпільний діяч. За даними офіційної статистики, в концентраційних таборах загинуло 97 тисяч військовополонених.
Синиця-Верховський, що врятував 800 військовополонених
Під час окупації у місті був бургомістром ОУНівець Синиця-Верховський. Це була порядна, сердечна людина. Він рятував сотні євреїв. Головний лікар першої лікарні, Константинович, обходив концтабори, забирав полонених під виглядом тифозних. А німці тифу боялися, як вогню. Синиця-Верховський робив їм документи зі слов’янськими прізвищами та ініціалами і там допомагав тікати.
Разом із Константиновичем їм вдалося врятувати близько 800 військовополонених. А також просив священникам давати дітям християнські імена і вішати хрестики. А також рятував десятки єврейських дітей, за що був розстріляний німцями. Але його прізвище вказане на пам'ятнику в Парку Мира, на стелі праведників Миру. Це прізвище також увіковічено в Ізраїльському музеї, як праведник Миру.
Форсування Дніпра
«А потім були відкриті бої за форсування Дніпра. Якщо офіційна статистика стверджує, що загинуло 35 мільйонів радянських людей, то за Дніпро – не один мільйон. Одне взяття Києва було варте 300 тисяч загиблих солдатів і офіційно-радянської армії. Радянські війська були непідготовані, не було панктонів, не було плавзасобів. Використовували човни, тени, кадуки, що попадеться, під шквальним вогнем німців.
Затрати такі були великими, що в полках залишалися батальйони. Від батальйонів – роти, а від рот – 30-40 чоловік. Стали мобілізовувати населення навколишніх населених пунктів. Причому ставилося зі зневагою. Обзивали їх зрадниками. Тобто, не даючи їм зброї, гнали на убій. Ось такі були величезні втрати. Російський письменник Віктор Астаф'єв написав: «Ми їх не перемогли, ми їх утопили в своїй крові. Тут не можна не враховувати допомогу по ленд-лізу з боку США, Англії, Канади та інших союзників».
Перелом на користь радянської армії
Уже після Сталінградської битви і Курської дуги настав перелом на користь радянської армії. 20 серпня звільнили Харків. Німці розуміли, що утримати наступ радянських військ неможливо. Вони на правобережжі Дніпра стали будувати так званий Східний вал. На Дніпропетровському підвищенні створювали різні військові укріплення, відступаючи, виводили з ладу техніку, а також військовий склад радянської армії. 23 вересня була звільнена Полтава. Почався наступ на Кременчук. 27 вересня - звільнені Решетилівка, Градиськ, Глобине. Хоча і німецьке командування приділяло велику вагу обороні міста.
Так, з трьох боків були вириті протитанкові окопи, ескарпи, міні-поля, а, також протитанкові рови. Але 27 вересня з Глобиного радянські війська протягом трьох днів захопили Кременчук. Коли була звільнена Полтава, німецьке командування, виконуючи наказ Гітлера, випалювало усе з землі, Кременчук став знищуватись. Ходили палії, підпалювали місто, сапери підривали це місто.
«Навпроти палацу КрАЗу був мікрорайон Новоіванівка з приватним сектором. Жила там одна жінка, яка з дитинства працювала нянею в єврейських сім'ях, знала ідіш, як і рідну мову. А ідіш – це жаргон прусського діалекту. Вона умовила німецьких солдат спалити тільки сараї, щоб був видно дим, а хати не палити. І німці послухали її.
Як писав письменник Борис Полівой на сторінках газети «Червона зірка»: «Відступають гітлерівські мерзавці, що вже встигли підпалити місто. Зараз, коли пишуться ці рядки, підпалений німцями Кременчук горить, як горить факел. Його зараз видно на десятки кілометрів. Воно підіймається над височиною, обезображеною німцями Україною».
Із 6 тис 200 комунальних будинків у Кременчуці уцілило тільки 42 будинки. Якщо люди могли відкупитись від саперів або паліїв золотими монетами, 50 карбованців романівської епохи, або ще знали німецьку мову, могли домовитися з німцями.
Коли був звільнений Кременчук на приміщенні колишній типографії, вони підняли над нею прапор визволення.
Ліна Романченко
Відео, фото Микити Ліцкевича
колаж Єгора Мовчана
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
