Поет зібрав повний зал слухачів, яким читав свої вірші близько двох годин.
Вчора у Кременчуці відбувся творчий вечір відомого поета, письменника та волонтера Сергія Жадана. Уже перед початком, близько 17.30, на вході перед Міським палацом культури формувалась велика черга, яка поступово збільшувалась. У холі продавалися його книги нових випусків: були тут і відомі «Депеш Мод» та «Ворошиловград», збірка «Життя Марії», і зовсім недавні його нові книги, випущені в останні роки «Тамплієри», «Антена», «Дорожній щоденник».
Повна велика зала зустріла поета гарячими оплесками, на що поет наголосив, як «приємно бути в місті, яке дуже любить» і з яким у нього своя особиста історія.
Зазвучали перші вірші зі старих збірок, які в умовах сьогодення сприймаються дійсно актуально: «Другий рік місто косить чума» та «Перекажеш іншим своїми словами». Далі звучав вірш «Госпітальєри», який автор написав ще 2016 року після вражень від волонтерства та розмов з медиками на фронті.
«Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда – це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда – це взагалі називати тебе сестрою.
Політика – це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика – це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.
Політика – це далі жити в своїй країні.»
Зауважиом, цього вечора у віршах Сергія був помітний досвід від пережитих вражень зі спілкування з солдатами ще з зони АТО. І хоч багато віршів про війну Жадан писав задовго до 2014 року (про ситуації та конфлікти у різних країнах) - його ставлення до українських військових, переплетене з любов’ю до своєї країни і українського сходу – чується у кожному куплеті. Як, наприклад, у «Київська прописка, середня освіта»:
«Стоятимуть тепер цілу зиму.
Чорнітимуть літерами в газеті,
ловлячи тишу, ледь вловиму,
ніби лисицю в очереті.
Птахи над ними завмирають щоразу —
чутливі, як слухові апарати.
Бути соняшником в полях Донбасу —
це знати як жити й за що помирати».
У залі запала неймовірна тиша, коли він читав вірш про осліплого солдата, дружина якого тепер переказує йому усе, що він не побачить.
А після цього зазвучав «Цілий місяць вони стояли при цій ріці», у якому згадувався Азов. Сергій пояснив, як колись в дитинстві слово Азов він сприймав виключно з асоціацією відпочинку на Азовському морі, а тепер же це слово стало символом української незламності.
«Я родом з Луганської області. І це завжди таке дивне відчуття, коли у тебе за городом росіяни. І завжди відчувалося, що вони все-таки трохи інші, не схожі на нас. І от коли у 2014 році почалася війна, вся Україна дізналася назви на Сході України: про Попасне, чи те саме Щастя, яке наші воїни героїчно відстоювали ще декілька років тому», - розповів він.
Та згадав, як розпочалася його особиста історія саме з Кременчуком. Його уже покійний товариш і письменник Сашко Покальчук часто відвідував нашу Кременчуцьку виховну колонію для неповнолітніх з метою спілкування та культурного просвітництва вихованців закладу. Якось він попросив Жадана також приїхати до нашого міста.
Згодом розповів про Південо-західну залізницю (назва якого була їй присвоєна за радянських часів). Тож далі прочитав оновлений - уже тепер дещо змінений та «декомунізований» вірш про неї. Як відомо, у Жадана купа романтичних віршів про залізницю чи кораблі. Він згадав свою нову збірку «Список кораблів» - з обкладенкою, на якій зображені люди під заваленим мостом, які ховалися від вибухів в Ірпіні. Та прочитав декілька віршів з нього.
Далі пролунав усім відомий, романтичний вірш про дівчину, яка торгує квітами на вокзалі.
«Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає».
Після цього плавно читалися вірші про любов: «Декому краще вдаються приголосні, декому голосні...», про жінку із чорним волоссям, «Перші дні листопада». Прочитавши останній, він пригадав, як побачився із головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним і як той його зустрів зі словами: «Ой, Сергій, …перші дні листопада. Вна спить у порожній кімнаті..».
«І приємно, що керівництво нашої країни досить прогресивне, якщо читає сучасну українську літературу і в курсі культурних подій країни у тому числі», - прокоментував він.
Далі Сергій розповів, як у нього відняло слова з початку повномасштабного вторгнення окупанта і як він переключився на волонтерську діяльність. І лише потім, уже у самому липні 2022 року, почав заново писати. І прочитав вірш про людей-равликів, які вимушені уже понад рік тягти на собі залишки свого дому, спогадів та надій.
«Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
Читав і про самотніх людей, які щоб б не сталося, переможуть і знайдуть вихід з будь-якої ситуації, навіть такої печальної, як цьогорічна війна.
Доки тут ще діється щось незвичайне,
доки я сам бодай чимось тут володію,
треба їм дати що-небудь радісне і печальне.
Радісне і печальне. Скажімо, надію».
Майже перед завершенням Сергій читав по два-три вірші зі своїх останніх книг. Розповідав про те, як формувалися ідеї для їх обкладинок, як він співпрацював із епатажним художником Олексанром Ройтбурдом, і як потім видав його збірку та підготував обкладинку до його віршів.
Далі зазвучав неймовірний вірш про його рідний Харків. Сюжет у ньому переплітася з темою Різдва і свободи. Схожою за темою лунала наступна робота поета - вірш «Галичина».
«Чи не втомилися ви ще від віршів?» - час від часу питав Жадан і зал жваво відгукувався на ці питання.
Тож читалося ще багато віршів про любов. Один із них - з найновіших – вкотре показав його ставлення до всього, що відбувається і віру в те, що незабаром усі ми забудемо про темряву, яку довелося побачити.
«Потім усе стане на свої місця
і літньому вечору не буде кінця,
і ніхто не згадає ці сутінки по містах,
тому що найлегше ми забуваємо саме страх.
Але доки час придивляється до темряви у собі,
доки мова змінюється, мов грунт по сівбі,
доки не минуло те, що мине,
доти звертай увагу на головне».
Лунав і найстаріший хіт: «Я люблю цю країну, навіть без кокаїну».
Звернемо увагу, що традиційно, більша частина коштів з концерту піде на – як сказав поет та волонтер - «щось цікавеньке для наших воїнів».
Наприкінці вечора бажаючим Жадан підписував книги та фотографувався.
Ми ж чекаємо Сергія 26 квітня цього року у Міському палаці культури – уже з «Собаками в космосі». Як нещодавно анонсував поет, на днях вони записали новий альбом.
Тож до нової зустрічі у Кременчуці!
Ліна Романченко
Фото, відео Олександра Попенка
