Історія аеророзвідника, який лікується після тяжкого поранення.
Ті, хто зараз боронять нашу рідну українську землю від російських загарбників, ще півтора року тому навіть не здогадувалися, що їхнє життя кардинально зміниться. Зараз тепле домашнє ліжко замінив мокрий та холодний окоп або відкрита місцевість та палюче сонце, а мирне небо тепер частіше бачать уві сні. Вже багато місяців рідні та близькі чекають своїх воїнів вдома, а почути їхній дорогий голос – то тепер велике щастя. Серед захисників багато й кременчужан, а ще тих військових, які лікуються або проходять реабілітацію у нашому місті. Тож час від часу вдається поспілкуватися віч-на-віч із справжніми Героями сьогодення. Таким чином «Кременчуцька газета» продовжує рубрику «Наші захисники».
Днями ми зустрілися із 24-річним Максимом із позивним «Штангіст» на занятті із використанням безпілотних літальних апаратів у добровольчому формуванні №3. Юнак зараз відновлюється після тяжкого поранення. Він розповів нам, що сам родом із Сєвєродонецька Луганської області, і коли на місто почався наступ у 2022 році, пішов служити – і з перших днів вчився керувати дронами.
«14 грудня 2022 року вже був у місті Бахмут, виконував бойове завдання і там отримав поранення – прилетіла у ноги граната. Після поранення вже 6 місяців на відновленні і вирішив, що поки я тут буду робити щось корисне: передавати свій досвід, навчати бажаючих військових та не військових керувати дронами, розповідати за розвідку, коригування артилерії, всі нюанси в бою, на війні», – говорить Штангіст.
А ще він зазначає, що з нашим містом його пов’язує і романтична історія.
Але поки повернемося до спогадів про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Максим розповідає, що до великої війни працював у поліції, а з початку масованих бойових дій вирішив залишитися в своєму місті та робити щось корисне.
«Я носив їжу і воду нужденним, стежив, щоб мародери не залазили в чужу власність. Потім я зустрів у місті військових і попросився до них на службу. Оскільки я не знав ще, що таке війна, і нічим не був корисний, командир дав мені дрон і сказав, щоб я вчився ним керувати, бо буду в аеророзвідці служити. Часу було мало, тож за пару днів я мінімально освоїв управління і вже почав їздити на завдання. Перший випадок, коли я вже відчув війну – це було в місті Рубіжне Луганської області. Я біг на позицію, щоб запустити дрон, а там була дорога, яка прострілювалася ворогом. Мені її треба було перебігти. У той момент ворог почав стріляти в мене, кулі просто свистіли повз вуха біля голови», – згадує Штангіст.
Він говорить, що дякуючи Богу, вижив.
«Я бачив, як наші солдати на очах гинули. Буквально ти з ним говорив, а його вже немає. Я тоді не міг у це повірити...» – слова військового.
- На яких напрямках перебував?
- За свою службу до поранення я побував у багатьох місцях: Рубіжне, Попасне, Борівське, Сєвєродонецьк, Лисичанськ і багато сіл. Під Ізюм їздив, у Херсонській області довго працював і Бахмут.
- Розкажи, будь ласка, про найяскравіші спогади, які пов'язані з війною.
- Я відчув голод, коли їжа і вода закінчувалася, а товариші не могли щось підвезти, тому що дорога до наших позицій сильно обстрілювалася. Ми ділили пару консерв і пляшку води на близько 10 осіб. Восени було, коли ти на позиціях, весь день ллє дощ і ти промок, як мочалка. А вночі під сильним вітром ти лежиш і намагаєшся висохнути.
На волосині до смерті було багато моментів. Наприклад, коли тебе годинами криють мінами, касетами, градами, авіабомби кидають, вертольоти ворожі, а ти лежиш у окопі і не можеш голову висунути – тільки молишся, щоб не прилетіло тобі і твоїм товаришам.
У грудні 2022 року у районі Бахмуту я поїхав на завдання в аеророзвідку. Мені дали вказівку полетіти, скинути на ворога гранату, я запустив дрон і в один момент почав губитися зв'язок. Довелося вийти із укриття та повернути зв'язок. Коли я вийшов на відкриту територію, тоді мені й «прилетіло».
- Амуніцію видали чи щось довелося купувати самотужки?
- Здебільшого у всьому нам допомагали волонтери. Одяг, дрони, спальники, їжа, машини–це все завдяки волонтерам.
- Яку підтримку найбільше потребуєш з тилу? Що підіймає настрій, бойовий дух?
- Щодо мотивації я не знаю, що сказати. Але коли ми з хлопцями сиділи в окопах мокрі та голодні, ми ніколи не осуджували тих, хто зараз у тилу на дискотеках і навіть не розуміє, що йде війна і ми потребуємо їхньої допомоги. Ми завжди раді за всіх, хто може спати спокійно, і сподіваємося, що коли прийде їхній час захищати Україну і наш народ, вони не злякаються і підуть з великим бажанням на захист.
- Як ставишся до того, що українці, які проживають на більш спокійних територіях, знаходять час для розваг?
- Як я ставлюся до тих, хто гуляє в тилу і не думає за війну взагалі? Звичайно, негативно. Завжди потрібно щось робити для своєї армії. Ми без волонтерів уже давно б померли від голоду і холоду. Тому кожен донат та кожна допомога дає нам мотивацію залишатися на позиціях та працювати далі для нашої перемоги. Зараз я поранений і хочу передавати свій мінімальний бойовий досвід тим, хто бажає йти, захищати Україну.
Була б можливість працювати на передку з апаратом Ілізарова (пристрій зовнішньої фіксації, який використовується як метод збереження кінцівок для лікування складних переломів і відкритих переломів кісток, авт.) в нозі, вже був би там.
Романтична історія
Однак, які б тяжкі моменти не переживала людина, і у яких надскладних чи екстремальних умовах не перебувала, завжди знаходиться місце для прекрасних моментів, для любові. Так, у період війни наш герой знайшов саме ту єдину і неповторну, з якою вирішив пов’язати своє життя, ступивши на весільний рушник.
«З дружиною я познайомився через товариша у моїй команді, ми разом із ним воювали. А це його онука. Ми навіть один одного не бачили, спілкувалися через Інстаграм днями та ночами. Вона не знала мене ще до ладу, але вже переживала і навіть плакала. Після кожного завдання я їй відписувався, що живий і вона була щаслива, як мале дитя. Це хоч і на відстані, але вона передавала свої емоції мені дуже добре», – розповідає Максим.
Чоловік сам сирота, тож зізнається, що після того, що пройшов на війні, вже був готовий будувати сім’ю і одружитися саме з Дарією.
«Дуже прикольні моменти були, коли вона мені скаржилася, що в Кременчуці дуже сильно грім гримить і їй страшно. А я в цей момент лежав в окопі і міни прилітали за пару метрів від нас, а я все одно заспокоював її... І ми вирішили, коли мене відпустять, ми одружуємося», – говорить військовий.
Минулого літа, а саме 8 липня, Максим і Дарія стали офіційними чоловіком та дружиною. А на їхні урочистості завітали побратими нареченого, адже якраз були проїздом у Кременчуці.
Нагадаємо, інтерв’ю з кременчужанином, який стоїть на захисті держави.
«Розвідка живою силою – це дуже небезпечно»: як в ДФТГ №3 навчають основам поводження із дронами
Тетяна Красельникова
Фото із особистого архіву героя
Матеріал написаний за підтримки ГО “Інститут масової інформації, що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу
