Пряма мова.
Напередодні у Кременчуці пройшов мирний пікет, в якому дружини, матері та родичі військовослужбовців просили прийняти рішення про демобілізацію військових, які безперервно воюють понад 18 місяців.
Об 11:00 у сквері ім. Олега Бабаєва, біля фонтану, вишикувалися учасники акції, як скандували «Прийшов час інших», акцентуючи на проблемі відсутності заміни військовослужбовців, які безперервно воюють майже два, а то й більше років.
Жінки не стримували сліз, коли говорили про своїх близьких, які без відпочинку захищають мирне життя українців. На плакатах учасників акції було написано:
- «Визначений термін служби – це спокій для родини військових. Демобілізацію через 18 місяців»;
- «Хлопці в спортзалах, кафе підготувались до заміни»;
- «Матерям потрібні живі сини, дітям потрібні живі батьки, дружинам потрібні живі чоловіки».
- «Моя черга обіймати чоловіка щодня» та інші.
Кременчужанка Наталія вже вдруге прийшла на цю акцію. Вона – дружина військовослужбовця, її дядько зник безвісти. Наталія розповіла, чому важливо, щоб військові заміняли одне одного і щоб у кожного була можливість відпочити від жахів війни.
«Ми сьогодні в черговий раз зібралися на мирний пікет з приводу прийняття закону про демобілізацію після проходження служби 18 місяців. Прийшов час інших. Чоловіки дуже довго наші знаходяться на «передку», їх треба міняти. Вони дуже психологічно виснажені. Треба проводити ротації.
Повинен бути у хлопців повноцінний відпочинок. Їх треба виводити в тил, щоб вони нормально відпочили.
Є дуже багато питань, чому за два роки не зробили такий процес, щоб хлопці мінялися. Виходить, сидять ті ж самі військові, вони сидять в тилу тут два роки, а інші постійно на «нулі». Чому немає ротації, чому їх не міняють? [..] Ну, принаймні ми почали це питання піднімати по різних містах, виходять рідні військовослужбовців, то це питання якось стали розглядати. Стали знімати броні, ну, з держслужбовців. Я вважаю, що це правильно? Чого наші звичайні чоловіки робітничої професії, скажемо так, ідуть, а чиновники сидять? Це теж їхній прямий обов'язок – захищати свою державу», - сказала Наталія.
Містянка Аліна, чоловік якої знаходиться на фронті, і яка прийшла на пікет разом з донькою, обурена тим, що одні мають нести важку ношу, а інші вважають, що їх це не стосується.
«Чому в одних повинен бути борг перед державою, а в інших – ні? Ви зрозумійте нас, у нас є діти, у нас є чоловіки, яким ми зобов'язані своїм життям. І ви також. Я хочу закликати жінок, тих, які чоловіки наразі вдома - схаменіться. Почуйте нас. Наші чоловіки закінчаться, прийде час ваших чоловіків. Вийдіть і підтримайте нас. І ми разом здобудемо цю перемогу, здобудемо ці терміни для наших чоловіків. Ми зараз тут не лише заради своїх чоловіків, а заради ваших. Підніміть свої п'яті точки і приєднайтеся до нас.
Мій чоловік, два брати мого чоловіка знаходяться зараз на фронті. Один – інвалід війни. Уже інвалід. За 21 місяць. Просто це шокуючі цифри наших захисників, які загибли. І ніхто цього не хоче чути. Наближаються свята. Зрозумійте, всі хочуть свят. Всі. Наші діти – не собаки. В нас теж є діти. Вони хочуть жити повноцінним життям. Хочуть бачити своїх рідних, близьких.
Ви ховаєтесь за слоганом «У нас є діти, у нас малі діти». Подумайте, у нас теж є діти, у нас теж є почуття. Ми теж люди. Ми хочемо жити, і наші чоловіки також хочуть жити. Ми маємо на це право. Почуйте нас. Вийдіть і підтримайте. Бо прийде час інших», - висловила свої думки Аліна.
Не стримуючи сліз, з приводу відсутності ротації висловилася і кременчужанка Тетяна: «У мене чоловік знаходиться на фронті з 24 лютого. Він пройшов АТО, півтора року майже. Він пішов і в 15-му році сам, тому що він не хотів, щоб сюди приходила росія. Зараз відбувається те ж саме, що війна десь там, де наші хлопці. А тут нічого нема, тут ялинки, тут відпочинки, тут кафе. Де хлопцям не подобається, де за ними приходять в кафе й турбують, коли вони випивають каву або пиво. Коли приходять в клуби, їх забирають. Мені теж не подобається, що я сама, а моя дитина не бачить. І мені чоловік каже: «Боже, я два роки пропустив із життя моєї дитини».
А в нас немає особистого життя. В нас немає особистого життя з 14-го року. Командир мого чоловіка, який з 14-го і по сей день, йому 60 років майже, він каже, що ніхто не хоче йти, ніхто не приходить. А хто приходить, кого забирають, він каже: «А чого я повинен тут буть?» Ось це дуже бентежить.
Готуйтеся, ходіть на тренінги, ходіть кудись завгодно. Ідіть туди захищати і міняти. Вони теж прийдуть сюди і будуть працювати, як ви кажете, на цьому фронті. І давати вам налоги, щоб вас снабжали.
Хлопці скажуть «Ми втомилися», розвернуться і підуть звідти. І прийде росія. Ви цього чекаєте всі?»
Юлія прийшла на акцію з дитиною, щоб звернути увагу на те, як важко родичам військових: «В нас там тато. Ще з 15 року. В мене слів немає. Я їздила туди, в місто Курахове. Там просто жах. Те, що в Кременчуці люди ходять спокійно – це тільки їхня [військових]заслуга. Я побачила там просто жах. Коли теж з такими дітками ходять, гуляють під вибухи, коли просто «Гради» летять, діти не знають, куди діватися. «Це там», «це далеко», - всі так думають. Якби не хлопці, вони [росіяни] були б тут. Тому тяжко, коли тата немає три роки. Ми рік прочекали, доки він був в АТО. І зараз вже в лютому як він там, буде два роки. Дитина дуже хоче, щоб батько був поряд. Я не знаю, чого всі такі байдужі до цього всього. Думаю, що поки вони [росіяни] не тут, то можна сидіти спокійно. Я не знаю. Це дуже важко».
Згодом хода рушила від скверу ім. Олега Бабаєва до площі Перемоги. В цей час вони скандували «Прийшов час інших», «ЗСУ – не раби» і «Демобілізацію нашим чоловікам», - щоб привернути увагу до проблеми від перехожих.
Згодом, на площі Перемоги, ми поспілкувалися з Наталією, яка сказала: «Ми дійшли до ялинки, щоб люди розуміли, що наші хлопці теж хочуть відпочинку, теж хочуть свят зі своїми сім'ями, зі своїми дітьми, з батьками. Всі повинні розуміти, що це обов'язок кожного громадянина держави – захищати своїх. Чоловіки, давайте, якось включайтеся й інші. Допомагайте!»
Маленький хлопчик Саша, який прийшов на акцію разом з мамою, сказав: «Я хочу, щоб були всі вдома – і чоловіки, і батьки. Я відчув, що скоро все буде в порядку […] Мій батько служить майже два роки. Він не був на моєму минулому Дні народження. І я скучаю дуже за ним. Він може приїхати на день. Йому відпустку поки що не дають. Я дуже сумую за ним. Я хочу, щоб він зараз повернувся. Ми все робимо, щоб наші батьки і чоловіки були вдома».
Дівчинка Кіра також не залишилась осторонь: «Я хочу, щоб мій тато повернувся додому. Він був зі мною завжди. Бо ця війна вже, я думаю, усіх дістала. Хочу, щоб папа мене обійняв та поцілував. І був завжди зі мною поруч».
Артем Кузьменко
Відео Микити Ліцкевича
