Чому ця печера — унікальна в Україні?
Печера «Атлантида» розташована в селі Завалля на Поділлі. Від Хмельницького до села — 124 кілометри. Ближче — Кам’янець-Подільський, за 25 км, але якість доріг залишає бажати кращого, тож автомобілем дорога займає майже годину. Є інформація, що з Кам’янця-Подільського до села ходить рейсовий автобус, але розклад варто уточнювати. Журналістка "Кременчуцької газети" відвідала печеру в складі туристичної групи.
У день візиту Хмельниччину накрив рясний дощ, тому екстрим почався задовго до входу в печеру. Важливо знати: потрапити туди «диким туристом» неможливо — вхід зачинений. У селі діє база спелеологічного клубу «Атлантида», де можна орендувати спорядження, а похід дозволено лише з гідом.
Серед провідників є Христина — дівчина (на фото посередині, авт), яка буквально виросла в цій печері. Її батьки — дослідники «Атлантиди», і вже у віці восьми місяців вона вперше опинилася під землею. Тепер знає печеру до дрібниць.
Вхід до печери розташований у скелі. Щоб до нього дістатися, потрібно пройти вузькою, звивистою стежкою.
Під час дощів все розкисає, глина стає слизькою, і рухатися дуже важко. А далі ще екстремальніше — потрібно піднятися вгору сходинками з арматурних скоб, а потім — пролізти у маленькі дверцята.
Усередині печери найвражаюче, що пропонують провідники, — це вимкнути ліхтарики і звикнути до абсолютної темряви. Саме тоді починається розповідь про історію відкриття «Атлантиди».
Історія печери починається на початку 60-х років минулого століття, коли під час добування гіпсу випадково відкрили вхід. Про це написала місцева газета, й новина швидко дійшла до Києва — тогочасного центру радянської спелеології. У 1968 році отвір зацікавив дослідника Валерія Рогожникова, який організував першу дитячу експедицію.
«Дітей він брав багато, щоб могли зробити топозйомку — тобто створити карту печери, вчилися копати, шукати нові райони та зали. Тих, хто був неслухняний, змушував копати ложкою. І ось так хлопчик Мишко копав-копав ложкою і знайшов вхід. Коли почав кричати — до нього прийшли інші й побачили його на камені», — розповідає провідниця Христина.
11 липня 1969 року відбулася подія, яку досі пам’ятають усі спелеологи — відкрили перший зал, що отримав символічну назву «Радість».
Мишко лишився в печері — точніше, його глиняна копія. Тут взагалі багато глиняних фігур — динозаври, фігури, ціла галявина грибів.
Перший прохід до печери — вузький і довгий тунель, так звана «духовка» довжиною понад 5 метрів. Зараз вона в аварійному стані, але історія цього маршруту досі викликає захоплення.
В «Атлантиді» є багато унікальних природних утворень: у залі на стелі видно гіпсові «ніздрі», є вузький прохід із назвою «дупа», крізь який можна пройти лише повзком. А ще — гірка, з якої туристи спускаються просто на своїй... ну, ви зрозуміли.
Глина тут — всюди. Але з часом на неї не звертаєш уваги, адже краса печери захоплює. Всі маршрути супроводжуються історіями провідників.
Найцікавіше — зал «Підкорювачі печер», де туристи, що вперше спустилися в Атлантиду, проходять своєрідну посвяту: на четвереньках повзуть до спеціального каменя. Весело і пам’ятно!
Печера пам’ятає концерти живої музики, освідчення в коханні, навіть весілля. Але справжня перлина — це кристали. Атлантида кристалізована на 80%. Печера майже сформована, лише деякі види кристалів ще ростуть.
«Якщо вірити науці, кристали ростуть від одного сантиметра за п’ять тисяч років. А торкаючись до них, ми їх вбиваємо», — наголошує Христина.
Гелектиди — крихкі, як квіти. Плафони — заломлюють світло.
Є кульки, «зуби дракона», чорні кристали з марганцем, залізисті вкраплення — справжня симфонія мінералів.
Нині спелеологи досліджують нові експедиційні зони. Одна з них має жартівливу назву «торт» — через скупчення кристалів, що справді нагадують солодкий десерт.
У печері живуть кажани — до семи видів. Але в теплу пору їх важко побачити. І, попри міфи, вони зовсім не агресивні.
Висока вологість — ще одна особливість печери. Тут не хочеться пити, час тече по-іншому: здається, пройшла година, а насправді — кілька. І найцікавіше — в печері немає відлуння. Стіни поглинають звуки.
І зрештою, Атлантида — це не просто печера. Це SPA-комплекс з глиною, курс мовчання і повне відключення від Wi-Fi, соцмереж і буденних проблем. Тут немає відлуння, зате є час подумати, хто ти, чого ти хочеш від життя… або хоча б — як вибратися назад, не застрягши у вузькому отворі.
У темряві печери всі рівні — і новачки, і досвідчені. А страх? Та то не страх — то внутрішній GPS, який просто не знає, де ти. Насправді, всі страхи — у нас в голові, а під землею, в обіймах глини і кристалів, настає справжній перезапуск.
Атлантида — це не втеча від реальності, а зустріч із собою. І з дупою. У прямому і переносному сенсі.
Нагадаємо, Кладовище мертвих "шахедів" - що побачили кременчужани на дні моря
Орхідеї, гадюки і Зміїна гора: які секрети природи дізнались кременчуцькі туристи
Олена Ліпошко
Фото Богдани Ліпошко
