Алла Гайшинська розповіла про власний життєвий шлях, що тісно пов'язаний з легендами, історичними знахідками та іншими експонатами нашого міста.
Понад чотири десятиліття Алла Гайшинська працює в музейній справі, збирає легенди, береже тисячі експонатів та щиро вірить у силу рідного міста. Нещодавно у розмові з журналістами очільниця Кременчуцького краєзнавчого музею поділилася спогадами*, улюбленими історіями та закликала городян любити рідне місто.
– Як сталося, що ви пов'язали долю саме з Кременчуком, з нашими місцями?
– Мабуть, це, як у багатьох дівчат. Ми в місто приїхали разом із чоловіком, адже у нас був вибір – Кременчук чи Полтава. Спочатку ми приїхали в Кременчук, а потім в Полтаву і сказала, що хочу лише в Кременчук. Чоловіка це теж більше влаштовувало – тут було простіше з роботою.
– А що тоді вразило найбільше в Кременчуці?
– Я виросла в місцевості, де не було великих річок. Коли навчалася, поруч було море. У Кременчуці мене відразу вразила велика ріка – Дніпро. А оскільки ми приїхали сюди влітку, то мене ще вразила величезна кількість квітів. Троянди: білі, червоні – вони квітли майже скрізь. А оскільки місто було незнайоме, то першочергово почали пізнавати центр. Яка тут краса була! Все дуже сподобалося. Потім ми поїхали в Полтаву – там теж гарно, але зовсім інша обстановка. Тож ми вирішили, що Кременчук нам більше подобається. Тому от – Дніпро, зелень і ще, знаєте, що – особливі люди.
Під час першого візиту ми кілька разів зверталися до містян із різними запитаннями. Нам зустрілося літнє подружжя, дуже привітні. Я говорила російською, чоловік говорив українською мовою – нам спокійно відповідали обома мовами. Перед цим ми були в одному місті, де нам дуже підкреслювали, що ми розмовляємо неправильно.
– Ви одразу почали працювати в краєзнавчому музеї?
– Ми тільки приїхали в Кременчук – відразу з чоловіком пішли в музей. Тоді я сказала собі, що хочу тут працювати, але не було вакансій. Проте я познайомилася з директоркою і сказала, що мрію отримати місце. Вона мені порекомендувала тоді звернутися у районний відділ культури (Кременчуцького району, авт.) – там була вакансія методиста по громадських музеях. Я там працювала певний час. Паралельно співпрацювала з музейними співробітниками Кременчука та Полтавського краєзнавчого музею. Тобто, певний досвід спілкування з людьми, вивчення музейної справи вже був. Згодом мені подзвонили й сказали: «Якщо хочеш працювати – приходь». Тому у 1984 році я офіційно стала молодшим науковим співробітником Кременчуцького краєзнавчого музею.
– Ви навчалися музейному фаху?
– Ні, тоді, коли я навчалася, не було такої спеціальності. Я закінчила філологічний факультет Одеського університету - вчителька мови й літератури. Після університету працювала три роки у школі. Взагалі-то я завжди хотіла бути вчителькою. Коли була в дитячому садочку, мені дуже подобалася моя вихователька. Тож я вирішила, що буду вихователькою. Коли пішла до школи - моя перша вчителька виявилася просто золотою людиною. Тоді я зрозуміла, що не буду вихователькою, а стану вчителькою. Тому я вступила на філфак саме з метою, щоб працювати в школі, і мені це подобалося. Хоч було нелегко, тому що українська мова, яку я викладала, у школі була як друга іноземна, адже діти в основному розмовляли вдома молдавською та російською. Українську вони чули лише від мене.
– Яким був Кременчуцький краєзнавчий музей, його співробітники, коли ви приступили до роботи?
– У 1984 році, коли я прийшла працювати, цей музей діяв уже 9 років. Тобто, саме стільки працювала прекрасна експозиція. Я про це можу стверджувати тепер упевнено, тому що наш музей був у всесоюзному туристичному маршруті. До нас приходили туристи-екскурсанти з багатьох великих міст усіх республік колишнього СРСР. Всі хвалили, тому що експозиція була на високому рівні, був непоганий підбір експонатів. Хоча, звичайно, треба враховувати те, що музей будувався у 60-ті роки, і багато предметів, скажімо так, були просто втрачені з часом. Деякими дуже цінними експонатами з нами поділився Полтавський краєзнавчий музей, за що ми безмежно вдячні. Щоразу за це дякуємо! А ще, знаєте, мені, мабуть, як завжди, пощастило з людьми! Тому що перша людина, з якою я розмовляла, крім чергового музею, – Емма Георгіївна Шушпанова (директорка Кременчуцького краєзнавчого музею з 1977-го по 1990-й рік, авт.). Мені здається, її всі кременчужани знають або принаймні пам’ятають, хоча б ті, що трошки старші. Дивовижна вона була людина! Ми досі її згадуємо. Нам дуже не вистачає її оптимізму, особливого ставлення до людей.
Емма Георгіївна до кожного могла знайти свій підхід. Тому я вважаю, що мені просто пощастило з нею працювати. А ще – з такими людьми, як Алла Миколаївна Лушакова, Тетяна Вадимівна Скрипинська, Людмила Іванівна Король (вона й досі працює). З такими людьми ніяких університетів не треба, щоб опанувати фах – ти просто дивишся та вчишся. Тому що, звичайно, у той час у мене знань про музейну справу було дуже мало. Треба було багато читати, дізнаватися, розуміти чимало різних речей, вчитися проводити екскурсії. Бо це ж не просто вивчити текст – необхідно реагувати на те, як на тебе люди дивляться, чи вони взагалі слухають та чи їм цікаво. Бувало таке, що мені цікаво, я починаю розповідати, а потім дивлюся – щось не дуже їм інтересно. Значить, треба щось змінювати… У той же рік зі мною прийшли Лідія Гришко та Наталія Музиченко. Працюємо з ними й досі.
- Як ви стали директоркою музею?
– Розпочала роботу молодшим науковим співробітником у масовому відділі. Невдовзі завідувачка відділу вийшла заміж та поїхала в інше місто. Її посаду запропонували мені. Я страшенно хвилювалася, чи справлюся. Але мені всі допомагали, підказували. На методичній раді теж підказували - не лаяли, а саме підказували: щось ти зробила не так, тут би отак краще. Мене весь час чомусь навчали, а чомусь навчатися для мене – це нормально. У музеї постійно вчишся. Потім була посада заступника директора з наукової роботи. І вже згодом мені запропонували стати директоркою. Я, знову ж таки, сумнівалася, мені здавалося, що це не дуже легко. Довго думала, а потім вирішила: ну, зрештою, якщо не справлюся, то не справлюся. Тому завідувачу відділом культури я сказала, що згодна за умови: якщо побачать, що я не справляюся, то мені про це просто скажуть, а не будуть витискати з посади.
- Понад 10 років тому Кременчуцький краєзнавчий музей закрили на реконструкцію. Розкажіть, у які часи працює культурний заклад зараз?
- Так, 30 червня 2011 року був останнім днем роботи експозиції. А 1 липня ми почали її демонтувати. Якось про це писала на Фейсбуці: тоді була страшенна злива, гриміло… І так було сумно, страшно. Проте, знову ж таки, ми раділи, тому що були впевнені, що це все швидко мине. Я, коли подивилася проєкт, побачила, що там написано: будівельні роботи триватимуть 7 місяців, а потім будемо робити нову експозицію. Тому ми всі страшенно поспішали, треба було її розробити, бо через 7 місяців будівельники підуть… Ну, не так сталося, як гадалося… Життя є життя… У всякому разі, відвідувачів ми не приймали, але ходили в школи, де проводили заняття, і це стало постійною темою.
Ми проводили екскурсії під відкритим небом. Потім, коли перший поверх відкривали, боялися, адже позабували, як екскурсію водити. Все було, як уперше, утім це було такою радістю, таким щастям! І, знову ж таки, ми були впевнені, що тепер уже все піде швидше. Та ось тобі – коронавірус. Дуже він нам зіпсував роботу, бо люди хотіли прийти, але були різні обмеження. Із початку повномасштабної війни більше року відвідувачів не приймали. Зараз працюємо у форматі виставок, що розміщуються лише на першому поверсі. Ми, звичайно, оберігаємо наших відвідувачів, тому, коли тривога – просимо пройти в укриття. Наше головне завдання – зберегти наші експонати. У нас понад 70 тисяч експонатів державного музейного фонду зберігається.
- Чи є у вас найулюбленіший або якийсь експонат з історією?
– Мені говорити про улюблений експонат – як багатодітній матері говорити, чи є улюблена дитина. У різні часи були різні захоплення. От, скажімо, коли з'явилася мода визначати, який камінь належить за датою народження, то я вичитала, що мій камінь – аметист. Я під час зустрічей у бібліотеці це розповідала. А у нас в експозиції був зразок аметиста, знайдений на території Кременчука. І хоча він не такий розкішний, як бразильські, але він – найкращий, адже місцевий. Ось він лежав у вітрині - уламок граніту, на якому переливалися прозорі світло-бузкові друзи аметистів. Кожного разу, як я заходила у перший зал музею, мені здавалося, що він зі мною вітається. Потім, коли сталася подія з нашою Іларією, коли почав зникати один експонат, а потім з’являтися (йдеться про привид музею, авт.), я вже зацікавилася цим експонатом. Зникав астрофіліт – дуже цікавий, рідкісний камінь. Нашому музею взагалі пощастило, що він є у колекції.
А ще дуже люблю листи з фронту. Вони теж є в нас у колекції. Я їх нечасто перечитую, бо не завжди сил вистачає… Зараз у мене улюблений експонат – чоловіча сорочка. Я колись про неї розповідала в бібліотеці. Річ із дивовижною історією. І головне – ця історія продовжується. Торік сорочка була у нас на виставці. А цьогоріч декілька разів до мене приходили мами з хлопцями та чоловіки, які відправлялися на службу в ЗСУ, і просили дозволу надягнути її. Хто був невисокого зросту – я давала, а хто кремезніший – просто накидали її на плечі. Вважається, що саме ця сорочка допомагає зберегти воїну життя. Мені дуже хочеться в це вірити, тому я дуже люблю цей експонат. Я його зараз зберігаю у себе в сейфі – раптом хтось прийде, комусь буде потрібно.
- Це ми з вами зараз торкнулися вашого проєкту «Легенди Кременчука», у рамках якого ви проводите зустрічі у бібліотеці. Як виникла ідея?
– Збирати легенди почала наша співробітниця Тетяна Скрипинська. Я перейняла цю справу від неї, адже любила спілкуватися з людьми, слухати… В мене був такий товстий зошит, куди я все записувала. Емма Георгіївна та Неля Юшко навчали: от ти з ким поговорила – запиши декілька слів, про що йшлося. Бо через роки це буде, як знахідка. Так і робила. Потім я знайшла свій зошит та виявилося, що там дуже багато цікавих записів. Почала пригадувати, як та про що це було. Тетяна Вадимівна декілька тем уже оформила літературно, а я допомагала їй вичитувати, як філолог. Потім подумала: а чому б і ні?
Зараз у нас із Тетяною Вадимівною записано 25 таких легенд. Я навіть один час носилася з ідеєю видати книгу, але зрозуміла, що це досить складно й не на часі. Іноді людина приходить зовсім з іншого приводу, ти розмовляєш, а потім виявляється, що саме ця історія – цікава. Так я записала легенду про гречанку Ларису, про коралове намисто… Так усі дізналися історію Рабіновича та про Ізюмова з його голубами. Вони дивовижні! Проте час від часу треба про це нагадувати. Легенди запам’ятовуються легше. Зараз, звичайно, це набагато складніше, бо ще якихось 40 років тому були люди – живі свідки або принаймні знали все з розповідей батьків.
- Під час повномасштабної війни чи були надходження експонатів, чи передавали їх люди, які виїжджали за кордон?
- Надходження є, але не пригадаю, щоб це було масово у 2022 році. Тоді все відбувалося швидко, люди їхали в невідомість. По-моєму, тільки один чи два предмети принесли, коли покидали країну. Так намагалися зберегти нагороди родичів, отримані під час Другої світової війни. Адже не знали, чи випустять на кордоні. Я всім казала: це правильне рішення, бо принаймні тут вони збережуться. Не так давно прийшли молоді кременчужани, які успадкували бабусину хату в селі. Залізли на горище, а там – бабусина скриня. І в ній – купа старовини. Кажуть: нам не потрібно, може, вам привезти? Звісно, привозьте. Ось так до експозиції фондів у нас щороку надходять експонати. І лише тих, на які ми складаємо паспорти й передаємо до державного Музейного фонду, – до 500 на рік.
- Можна трішки особисто про себе, про родину.
- Я вже багато років вдова. Батьків немає давно. Я з Одеської області, давно там не була. Колись ми з братом їздили на Батьківщину – у батьківському будинку жили чужі люди. Потім я туди не їздила. Хата збереглася, власники привітно зустріли, дозволили пройти. Але вже не треба… Я пам’ятаю, коли батьки постаріли, ми їх перевозили до брата – він жив ближче, мав будинок, тож це було можливо. І собаку перевезли – тоді душа з дому пішла… Переважну частину життя я провела в Кременчуці. І музей – це моя сім’я. Час від часу сама собі кажу: «Все ж таки, як я люблю Кременчук. Мені хочеться, щоб усі його так любили!»
- А що б ви побажали кременчужанам – людям, які є душею нашого міста і власне творять його?
- Побажати перше та головне – миру. Також нам усім потрібна стабільність - її хочуть усі. Бажаю здоров’я, хочу, щоб кременчужани більше дізнавалися про свій рід, про прадідусів і прабабусь. Хочеться, щоб зберігали старовинні будинки, яких залишилося дуже мало, щоб вивчали їхню історію. Щоб не забували, що Кременчук – особлива точка на карті України. Тут є місця сили. Я в них вірю та намагаюся, щоб усі в них повірили. У нас прекрасне місто, чудові люди. Поки ми любимо Кременчук – він стоїть. Поки є в ньому кременчужани – він стоїть. Бо міста без людей немає.
Нагадаємо, у Кременчуці привид краде камінь - таємниці краєзнавчого музею.
Магія старовини у Кременчуці: таємниці музейних експонатів відкриють дуже скоро.
Олена Ліпошко
