Від першої особи.
Олена Ніколайчук-Нерода — водійка 220-тонного кар’єрного самоскида компанії Ferrexpo. Колись вона працювала перукаркою, а сьогодні керує машиною, якій підвладні сотні тонн.
Днями в ГО «Лідерка» Олена поділилася своїм шляхом, розповіла про виклики, з якими стикалася, і про те, як зберігати віру в себе, коли навколо сумніваються. Це відбулося в межах зустрічей з Амбасадорками “нежіночих” професій, які відбуваються за технічної підтримки ООН Жінки та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Зустрічі проводяться з метою руйнування гендерних стереотипів, підвищення фінансової самозарадності жінок та відновлення економічної спроможності країни шляхом залучення жінок до традиційно «чоловічих» професій.
«Коли мене запросили працювати водійкою, я перебувала у декретній відпустці: молодшій доньці було півтора року. Тоді офіційно не можна було виходити на роботу, доки дитині не виповниться три роки. Та я все ж подала заявку на працевлаштування на Єристівський чи Полтавський ГЗК. Думала, що влаштуюся в буфет, матиму соцпакет і зможу приділяти час дитині.
Я заповнила анкету, і дівчина каже: “А ви не хочете на водійку БелАЗ подати?”. А я: “Та звісно”, – розповіла Олена».
Так її зареєстрували і згодом запросили на співбесіду.
«Прийшло 11 жінок різного віку. Комусь було 20 років, а одній – 62. Лише там я зрозуміла, на що подала заявку і яку машину пропонують водити», – пригадує вона.
У результаті відібрали шість дівчат, аби сформувати зміни. Одна відмовилася, тож залишилося п’ятеро.
«Коли підписували документи та проходили медкомісію, я познайомилася зі своєю напарницею – їй було 48 років. Наш тандем почався відразу: я допомагала їй, вона мені. Спершу нас посадили на легкові машини, щоб вивчити категорію С. Ми возили енергетиків по складах. Чоловіки реагували бурхливо: мовляв, жінка-водійка – це мавпа з гранатою. Часто казали, що ми повинні вдома борщі варити. Це дуже боляче, адже ми були першими жінками, які прийшли працювати на такій техніці. Нам не довіряли...», – ділиться Олена.
Проте невдовзі все змінилося, коли побачили, що жінки справляються не гірше за чоловіків.
«Був випадок, коли я працювала на МАЗі, і буквально на другій зміні спустило колесо. Машина була навантажена. Я зупинила її, поставила домкрат і почала крутити. Десь шестеро хлопців їхали повз, усі зупинялися, пропонували допомогу, пригнали техніку. Тоді я зрозуміла, що не всі однакові», – пригадує вона.
Протягом перших двох з половиною років доводилося долати упередження.
«Ця робота не така вже й важка. У жінок завжди дві роботи: основна і безкоштовна – вдома. Потрібно і готувати, і прибирати, і ще встигати відпочивати», – каже водійка.
Окрема тема – як Олена з колегами перейшла на великовантажні автомобілі.
«Коли отримали категорію С, нас пересадили на самоскиди Bell – 40-тонні машини. Вони нагадують капустянку: вперед їхати легко, а назад – може скластися. Спершу нас відправили на Біланівський ГЗК, де кар’єр невеликий, ми називали його “пісочницею”. Там ми почали возити пісок, вивчати специфіку роботи. У нашій маленькій команді був екскаваторник, бульдозерист, грейдерист і троє жінок – я, Наташа і Тетяна», – згадує вона.
Батько навіть не здогадувався, що його донька керує кар’єрними автівками. «Він працював на місцевому телебаченні ГОК ТБ і лише тоді дізнався, коли колеги показали фото. Я йому казала, але він не повірив», – усміхається Олена.
Набирати жінок – це була ідея директора Біланівського ГЗК Юрія Хіміча.
«Одна жінка ще з 2007 року домагалася, аби дівчат навчали. Коли дійшла до Хіміча, він вирішив спробувати, бо Єристівський кар’єр неглибокий. Так і запустили нас. Ми були першими», – каже Олена.
Зараз вона працює вже вісім років. Коли прийшла – їй було 26, і вона була наймолодшою. Працювала і на Єристівському, і на Полтавському ГЗК.
«Коли спускаєшся на дно Полтавського ГЗК, кілька разів закладає вуха. Але там дуже гарно: зелена вода, скелі. Я люблю знімати краєвиди і показувати цю красу в деяких соцмережах. Цікаво спостерігати, коли йде сніг чи дощ: сніжинки долітають лише до середини кар’єру, а далі випаровуються через глибину», – описує вона.
Війна змінила підхід до професій. Те, що вважали чоловічим, сьогодні опановують жінки. Під час навчання виплачується стипендія, а згодом – рівна оплата й умови праці для всіх.
«Я з охотою йду на роботу. Іду з позитивом. Колеги вітають: “Привіт, Льоша братик!” – інакше не називають. У нас дуже дружні стосунки», – сміється Олена.
Каже, що всі робочі питання вирішує безпосередньо з керівництвом і завжди знаходить підтримку.
«Мені подобається моя робота. Цікавість перебиває страх», – зізнається вона.
Також водійка додає, що незвично пересідати з кар’єрного гіганта у власний легковик:
«Здається, що дно черкає по землі. На самоскиді легше – там автомат, а в моїй машині – механіка. От вийду з відпустки – знову третю педаль шукатиму», – сміється Олена.
Історія Олени – це приклад того, що мріяти ніколи не пізно, а будь-які стереотипи можна зламати наполегливістю та вірою у власні сили. Її шлях доводить: жінка за кермом кар’єрного самоскида – це не виняток, а нова реальність, у якій важлива не стать, а професіоналізм і відданість своїй справі.
Зустрічі з Амбасадорками «нежіночих» професій проводяться в межах проєкту «Твій рух вперед», що впроваджується ГО «Лідерка» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Висловлені у публікації думки та судження є особистою думкою героїнь і не обов’язково відображають погляди ООН Жінки, організацій та донорів, які підтримують проєкт.
Олена Ліпошко
Фото організаторів
