На початку війни 28 тваринок разом із господарями ховалися від обстрілів росіян. Кинути улюбленців люди не могли, тож шукали прихисток не тільки для себе, а й для парнокопитних. Тепер кози допомагають своїм власникам.
У далекі мирні часи в родині Володимира та Людмили була корова. Але за сімейними обставинами вони були вимушені її продати. Утім бажання мати свіже молоко залишилось. Тож пані Людмила запропонувала чоловіку завести козу. Однак деякий час він на це не погоджувався. Допоки жінка не принесла йому свіже козяче молоко від сусідки. Воно йому сподобалося, тоді родина прийшла до спільного висновку – у 2011 році купили у сусідів за 200 грн першу козу. Для її утримання були всі умови – господарі жили у приватному будинку у селі Базаліївка Чугуївського району Харківської області (це 35 км від м. Куп’янск, така ж відстань до м. Чугуїв та до кордону з росією). Тварину звали Аліса, але чоловік прозвав її Люся. А далі купувалися та народжувалися Стеша, Зорька, Медуза, Нюша, Сніжана, Білка, Мала, Ліза, Зіна тощо. На початку війни в отарі було 28 голів, разом із малятками, які народилися взимку.
«Наше село – це нульовий рубіж. Село поділяється річкою, за якою були росіяни. Міст через річку розбомбили, тому вони не змогли перейти на інший беріг. Хоча наша територія близько 2-х місяців вважалася окупованою, бо ворожі війська були у нашій Чкаловській селищній громаді. Вони блокували дорогу, по якій ми могли б кудись виїхати. Тож до травня ми жили саме там», - розповіла нам 57-річна Людмила.
Лише коли українська армія звільнила Харківщину, у родини з’явився шанс виїхати у більш безпечне місце. Утім пан Володимир відмовлявся від такої ідеї, бо не міг кинути улюблених кіз.
«Ми і раніше жили під обстрілами: на собі відчували, як з літаків бомбили і наше, і сусідні села. А тут почали частіше обстрілювати. Ми ховалися у погребах», - згадує наша співрозмовниця.
Жінка зазначає, що кози знаходилися на ділянці з відкритими хвіртками. Щоб у разі небезпеки могли вибігти із сараю, де ховалися від літаків. Це була вже весна, тож тваринки могли самостійно пастися на галявинах. Окрім цього, чоловік виводив козенят на пасовище. Інколи це було й під час обстрілів. Пан Володимир тоді ховався у ярах, за ним бігли й кози. За спостереженням господаря, у час бомбардування вони завмирали від остраху.
Перед війною пані Людмила працювала охоронницею у школі, її чоловік – оператором газової котельні, а потім встав на біржу праці. Тож графік роботи подружжя дозволяв не тільки доглядати за тваринами, а й виготовляти різну молочну продукцію з козиного молока. Під час окупації, коли не було зарплати, її обмінювали на інші продукти.
«Коли був газ – варили сир, а коли його не стало – топили піч. Продовжували варити сир, а ще солили його. Самі також їли, бо зайвих коштів не було», - із спогадів власників отари.
Пані Людмила мала можливість виїхати у Польщу, але не могла залишити чоловіка. Однак регулярні обстріли по вулицях рідного села негативно вплинули на нервову систему, тому 5 травня 2022 року вона виїхала у Харків. Тут до війни у квартирі на 9-му поверсі проживав із родиною один з їхніх синів Ігор. Із початком війни вони виїхали звідти. Зараз його жінка та син проживають у Кременчуці, Ігор нещодавно став до лав Збройних сил України.
«Тільки я виїхала, дзвонить чоловік і розповідає, що у селі було справжнє пекло. У нас на городі, метрах в 30 від будинку, росла люцерна. Чоловік пішов її косити. Упродовж 2 годин не міг повернутися до будинку – такий був обстріл», - згадує жінка.
Після цього друзі родини, які раніше не прагнули виїжджати, вирішили покинути рідне село. Вони запропонували пану Володимиру поїхати з ними на машині та взяти покинутий сусідами причіп, щоб перевести кіз. Обрали тих, які окотилися та найбільш доїлися. Маляткам було вже понад 1,5 місяці, тому разом з іншими козами їх залишили під наглядом родички та сусідів.
Так 9 кіз із Базаліївки раптово їхали у Харків, у квартиру на 9-ому поверсі. Тож жінка пішла шукати прихисток для тваринок у приватний сектор, що в 10 хвилинах від квартири. Їй пощастило майже одразу – на одній ділянці за парканом колись жили роми, які виїхали у безпечні місця. За маєтком спостерігав парубок Олег. Він і дозволив родині поселити кіз у будиночки, незважаючи на те, що всередині вони були обвішані килимами, а підлога устелена лінолеумом.
Через деякий час нашим співрозмовникам зателефонувала із села сусідка, яка розповіла, що кози, які залишилися, безперестанно плачуть. Тому просила їх забрати, переймаючись їхньою долею.
Допомога синів
У Людмили та Володимира окрім Ігора є ще один син – Вадим. Він також з початку війни залишив Харків та проживав у селищі міського типу Білики, що на Полтавщині. Саме він долучився до порятунку кіз, які залишилися на Харківщині.
«У той час було дуже дороге паливо, його економили. Але друг Ігоря допоміг його роздобути. Тож на своїй маленькій машині (я не знаю, що за марка) приїхав у Харків. І разом із батьком поїхала у Базаліївку», - пригадує жінка.
Чоловіки прибрали заднє сидіння та за 2 ходки вивезли інших кіз. Залишили лише одного чистопородного козлика сусідці на її прохання.
Наша співрозмовниця зазначає, що траса, по якій водіям доводилося їхати з села до Харкова, була під постійним обстрілом росіян. Тому кермувальники здебільшого об’їжджали її через посадки. Утім 2 км все ж таки доводилося їхати по дорозі, на якій час від часу зустрічалися обгорілі машини, як нагадування про небезпеку.
«Ти проїхав і в тебе не потрапило – вважай, що ти щасливчик! Двері в автівках у цей час були відкриті, щоб була можливість вистрибнути у будь-який момент», - розповіла пані Людмила.
Вона додає, ще під час другої поїздки Володимир із Вадимом у селі потрапили під обстріл. Тож кіз вивозили під бомбардуванням. Тому її чоловік не взяв із собою речі, необхідні для догляду за тварини та сироваріння.
«Якщо я виїхала із наплічником, то він як був у тапцях та спортивному костюмі, так і поїхав із рідної хати. Головне кіз забрав», - з посмішкою розповіла жінка.
Так на приватній території, за якою спостерігав Олег, додалося кіз. Вони проживали у двох будиночках. Із відрами, каструлями, тачкою та іншими необхідними речами допоміг теж цей парубок.
Пізніше до села їздив Ігор, звідки привіз батькам необхідні речі, зокрема пральну машину та мотокосу.
Жінка дякує долі за таку щиру допомогу Олега, утім умови для кіз все ж таки були не зовсім приємні. Тому родина почала шукати новий прихисток. Їм вдалося познайомитися із волонтерами, які порадили звернутися до пана Юрія, в якого раніше також були кози.
«Приміть за диво те, що ви у серці Харкова разом із козами! Це вже історія», - казали волонтери.
Зв’язатися із Юрієм Людмилі вдалося завдяки листу, який вона йому залишили на подвір’ї. У ньому вона просили чоловіка чи залишити контактний телефон, чи прийти на зустріч у вказаний час. Він погодився на другий варіант і після зустрічі кози переїхали на його двір.
«Там було 40 соток території та сарайчики, хоч і ветхі, літні. Але ми ж не збиралися зимувати у Харкові. Думали, що до зими закінчиться війна і ми повернемося додому», - розповіла пані Людмила.
Згодом родина навела там порядок, до них по молоко та сир почали приходити клієнти. І все було б добре, але час від часу зникало світло, виникали й інші побутові проблеми, тому Володимир та Людмила вирішили зарізати молодняк – це десь 13 козенят. М'ясо поділили на три родини: собі та двом синам.
Утім іншим козам та цапам пощастило більше: їх виводили пастися до річки, що в 10 хвилинам від місця їхнього проживання. І поки тваринки годувалися, пан Володимир упродовж літа косив траву. Сіно безкоштовно перевезли на ділянку, де жили кози. У цьому допоміг один із волонтерів на власному транспорті, але знадобився причіп, на якому перевозили кіз.
«Тут знову почали лякати, що взимку у Харкові буде дуже важко, може не бути світла та газу. Окрім цього, Вадик розповідав, що у Біликах розбирають хати, тому потім не буде де жити. Був серпень місяць. Ми розуміли, що будуть блекаути. Тоді почали шукати у Харкові, у тому районі, будинок із пічкою. Утім марно. Дуже маленький будинок нам знайшов Вадик, але у Кустолових Кущах, що неподалік Біликів», - продовжує власну історію жінка.
Вона поїхала дивитися його без чоловіка. В цілому він її влаштував, хоча пані Людмила не перевірила колодязь, з якого мали б набирати воду. Наприкінці серпня родина переїхала і тільки тоді зрозуміли, що води в колодязі майже немає. Її доводилося набирати із річки Ворскла, що знаходилася за 50 м.
«Чоловік возив звідти воду бочкою. В цій воді ми макарони варили, картоплю, прала я теж в цій воді. І кіз поїли нею. Сусіди мали колодязь, але не ділилися водою, бо її в селі було дуже мало. А зараз там взагалі її немає», - ділиться пані Людмила.
На ділянці був дуже маленький хлів. Але розглядали можливість викупу будинку та будівництва на територій нового сараю. Жінка розповіла, що там чудова природа, ліс поряд, сусіди, які гарно прийняли – все влаштовувало родину, окрім проблеми з водою.
Власниця цього будинку додала родину до групи переселенців. Тоді пані Людмила написала туди повідомлення, у якому просила допомогти перевезти сіно, що залишилося на Харківщині.
Приємні корисні знайомства на Полтавщині
Після цієї об’яви у родини з’явилася нова знайома Лідія Юріївна - підприємниця, яка займалася продажем води. Завдяки їй та її чоловіку Володимиру та Людмилі стали пропонувати безкоштовно забрати сіно від різних фермерів. А ще жінка організувала безоплатно підвіз 100-літрової бочки з водою на подвір’я переселенців.
Лідія Юріївна познайомила родину з різними фермерами та підприємцями. Один з них, Юрій Миколайович, із Світлогірського. З часом він запропонував харків’янам перевезти кіз у Світлогірське, де мав свою ферму. Раніше на ній жили корови, тож і сіно залишилося.
«Там велика територія для випасу, взагалі там заповідна зона. Для кіз то був рай», - розповіла наша співрозмовниця.
Юрій Миколайович запропонував родині й великий будинок з усіма зручностями для проживання у сілі Кишеньки, куди Людмила та Володимир переїхали у вересні. Була можливість безкоштовно жити там до травня, а у подальшому викупити його.
«Нам звідти до ферми 20 хвилин пішки йти або 7 хвилин на велосипеді, який нам подарували сусіди. Водночас Юрій Миколайович пообіцяв купувати сир, який ми виготовляємо», - розповіла жінка.
Наче, нарешті, родина знайшла все необхідне для повноцінного життя. Утім у будинку, де родина прожила місяць-півтора, був запах плісняви, а газові труби зацвілі.
«Коли почалася зима, будинок просто потік. Вода стікала навіть по стінах. Тому відсовували ліжка від них - мокрі навіть матраци були. Хоча будинок ми топили. Коли до нас приїхав Ігор із сином, то онук захворів одразу – почався кашель», - розповіла пані Людмила.
Тоді родина зрозуміла, що купувати цей будинок не будуть і майже всю зиму шукали прийнятний для себе варіант житла. І знайшли у Біликах. Хоч і старенький, зроблений з глини, але обкладений цеглою. Співрозмовниця із сумом згадує, що у будинку, який у Базаліївці, були всі зручності: газ, вода, гарний ремонт, який зробив син Ігор, меблі. Тож він відрізняється від теперішнього, який купив син Вадим. Зараз батьки живуть в ньому вже третій рік, не вкладаючи кошти у ремонт.
«Тут маленький сарайчик, але є гараж. З нього ми зробили хлів: підлогу услали, стелажі для кіз. Їхня кількість у лютому-березні збільшилася: 11 кіз, кожна принесла по 2-3 козенятко, тож загалом знову близько 30 було. Вони продовжували жити на фермі. Чоловік двічі на день туди ходив», - рахує жінка.
Тепер кози допомагають родині
Рік тому в родині Володимира та Людмили було 15-16 кіз, що давали молоко (без врахування козеняток).
«Якщо ми перевозили до Харкова 28 кіз, то в Білках нас було і 34», - пригадує господарка.
Утім 53-річний Володимир з часом став відчувати біль у нозі. Родина зверталася до лікарів, проходили обстеження. Чоловік місяць лікувався у Кременчуці.
«Дали нам направлення до невропатолога. 2 місяця чекали на МРТ, до невропатолога – через півтора місяця. Цей час займалися самолікуванням. А після обстеження з’ясувалася, що біль в нозі був через грижу. Володимиру робили операцію. Утім поки чекали на все це, ногу паралізувало», - ділиться співрозмовниця.
Тоді родина почала продавати кіз, хоча кожна з них була наче рідна дитинка. До речі, вони не тільки пам’ятують кожну, а можуть розповісти цікаві історії, пов’язані із ними. Зараз в родині 7 доєних кіз та три цапи, один з них молоденький. Але за цією кількістю голів родині важко доглядати. Адже чоловік брав на себе всю фізичну роботу, а пані Людмила займалася обробкою та реалізацією продукції.
Жінка розповіла, що отримувала зовсім маленьку суму на попередній роботі, до цього додавалася виплата як внутрішньо переміщеній особі. Утім нещодавно стало відомо, що з жінкою припиняють трудовий договір.
«Мені перестали платити зарплату. Тоді автоматично перестали платити й кошти ВПО. Чоловік тепер має групу інвалідності. Зараз його документи на підтверджені. Тому і він поки не отримує кошти», - поділилася переселенка.
І додає, що тримати таку кількість кіз важко. Однак разом з чоловіком розуміють, що позбавлятися них поки не будуть, адже реалізація молочної продукції приносить їм певний дохід.
Жінка встала на облік у центрі зайнятості і планує шукати роботу. Але ті варіанти, які їй пропонують зараз, не підходять через графік роботи. Адже потрібно мати час на догляд за козами.
«Також мені пропонують роботу на «мінімалку». Але туди треба їздити. І що мені залишиться від зарплати, після оплати проїзду туди та у зворотному напрямку упродовж місяця», - рахує жінка.
Тож поки родина знаходиться у скрутному фінансовому становищі, кози, яких на початку війни пан Володимир та пані Людмила не кинули напризволяще під час обстрілів на Харківщині, тепер своїм молоком рятують своїх господарів.
Тож прислів’я «Як дбаєш, так і маєш» підтверджено життєвим прикладом.
Ця історія не тільки про одну родину. Ця історія про українців, які у важкі часи об’єднуються, допомагають та рятують не тільки людей, а й тварин. І не важливо чи це коні, чи собаки, чи кішки, чи мешканці зоопарків, чи кози. Головне – врятувати життя!
Матеріал створено у межах участі в конкурсі «Співпростір», за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech»
Олена Синтюрина
Фото з архіву папа Володимира та пані Людмили
