Екскурсія на один день.
Минулого тижня мені запропонували приєднатися до таємничої екскурсії.
«Пройдемося вулицями старовинного міста (поки тримаємо його назву в секреті). Почуємо цікаві легенди, зазирнемо у затишні дворики, помилуємось архітектурою і просто відчуємо атмосферу справжньої Полтавщини», — таким загадковим був анонс.
Спочатку я подумала, що це Гадяч, але коли в програмі побачила, що нам пропонують відвідати Екопарк, не у Ковалівці, і скуштувати товченики — вже здогадалася, що нас повезуть у Кобеляки. Так і сталося. Для мене це було щемливим, адже я родом саме з цього міста.
Цитуючи слова пісні гурту THE ВЙО: «Хтось у Київ, хтось у Львів, ми — у Кобеляки!», того дня ми вирушили саме туди. До речі, лідер цього гурту Мирослав Кувалдін теж родом із Кобеляк, зараз він служить у лавах ЗСУ.
Останнім часом це була перша туристична екскурсія з Кременчука до Кобеляк. Знаково, але Тетяна Чешко, директорка Кобеляцького музею літератури та мистецтва імені Олексія Кулика, спеціально для цієї групи підготувала тематичну екскурсію, пізнавальні екскурси в минуле на різних локаціях міста.
Вона навіть у своїй екскурсії провела паралелі між Кременчуком і Кобеляками. Проте спершу нагадала про версії назви міста, бо у різні часи «Кобеляки» називали і «Кобиляками», і «Кобиляком», і «Кобеляком».
Тож, Тетяна Чешко розповіла дуже цікаву, майже шекспірівську легенду про назву міста. Мовляв, на цих землях жили два недружні племена — «Коби» і «Ляхи». У кожному жили закохані хлопець і дівчина. Вона впала з високого берега річки, і юнак кинувся її рятувати. Сталося диво — він урятував кохану, а обидва закохані почали кричати з річки, що будуть жити разом, коли їхні племена об’єднаються. Вожакам нічого не залишалося, як подружитися. Це романтична легенда про об’єднання двох племен — кобів і ляхів. І хоча підтверджень цьому немає, відомо, що на цій території жили кочівники, а прізвища Коба й Лях у Кобеляках і справді поширені.
Пані Тетяна розповіла ще одну версію назви міста, пов’язану з фортецею. Існує думка, що слово «Кобеляки» може походити від поєднання «коб» і «ляк» — тобто «лякати ворогів зі степу».
Є й версія про половецького хана Коб’яка — нібито в нашій місцевості було розбито його військо, відоме зі «Слова о полку Ігоревім». Також існує версія, що місто назване на честь річки Кобелячки, на берегах якої воно розташоване.
Та з назвами досить — далі про мости й вулиці. Довгий час головною вулицею у Кобеляках була Кременчуцька — вона вела в напрямку нашого міста. Але у 1920-х роках її перейменували на вулицю Шевченка. Проте автомобільний міст через річку Кобелячок так і залишився Кременчуцьким.
Це не єдиний міст у Кобеляках. Тут є ще півтори мости через річку Ворскла. І я не помилилася — один діючий і половина старого. До нього веде стара бруківка, викладена ще в 1912 році, а за рік відкрили сам міст — його збудували коштом міської Думи.
Тетяна Чешко розповіла, що в 1941 році, перед окупацією Кобеляк, цим мостом переганяли худобу з усього району. Старожили, які жили на Заворсклі (так зветься район, що прилягає до старого мосту), пригадують — днями й ночами стояла пилюка, чулося ревіння переляканих тварин.
Пані Тетяна далі каже, що це байка, нібито міст підірвали окупанти. Насправді першими це зробили радянські війська, щоб зупинити наступ. За три дні міст відновили, зробивши дерев’яну кладку. І він став «мостом смерті» — ним гнали євреїв на розстріл.
Міст використовували аж до 1964 року, доки не звели новий автомобільний, який служить і досі. Хоча рух транспорту по ньому сьогодні зменшився, бо нещодавно поруч зробили об’їзну дорогу на Дніпро.
Цікаво, що в Кобеляках є райони, подібні до кременчуцьких — Гора, Занасип. Окрім того, є Поділ, Левада, Покрівка, Заворскло, про який згадували вище.
Шкода, що не зберігся міський довоєнний архів — його вивезли до росії й не повернули. Але залишилися старі фотографії, які показують, яким було місто з самобутньою архітектурою.
Пані Тетяна розповіла, що на місці нинішнього Свято-Миколаївського храму стояв Хрестовоздвиженський собор, зведений у 1830 році. Його зруйнували за радянської влади у 1936-му, а на місці встановили пам’ятник Леніну, який потім демонтували.
Вона додає, що з храму вели три підземні ходи за місто — на випадок наступу ворогів.
У 1828 році в Кобеляках створили міську Думу, згодом — поштову станцію. У 1843-му місто отримало герб. Через нього пролягали торгові тракти на Катеринослав, Полтаву та Кременчук. Проводилося п’ять ярмарків на рік. І зараз велика площа в центрі має назву Базарна.
У 1990-х тут теж був один із найбільших базарів на Полтавщині.
Колись у місті мешкало до 12 тисяч людей. Тепер є ризик втрати статусу міста — населення менш як 10 тисяч. Та під час повномасштабного вторгнення людей побільшало — приїхало близько шести тисяч ВПО. Цікаво, але нинішня мерія знаходиться в будівлі колишньої земської управи. Будівля збереглась до наших днів.
Але місто — це не лише будівлі, а й люди. У відкритих джерелах згадано понад 30 відомих кобелячан. Один із найвідоміших — лікар мануальної терапії Микола Касьян. Він допоміг сотням тисяч людей і був знаний на весь Радянський Союз. Після його смерті пам’ять про нього жива: у центрі Кобеляк стоїть скульптура на його честь.
Тетяна Чешко нагадала, що нині в Кобеляках працює Центр мануальної терапії, який очолює син Касяна — Ян Миколайович. Його батька називали цілителем, до якого приїздили навіть космонавти й президенти. Він без операцій і ліків ставив людей на ноги після тяжких травм. Касьян мав звання Героя України та залишив по собі унікальну школу лікування.
Його ім’я й досі асоціюють із дивом української медицини. Миколу Касяна згадують як любителя міцного слова. У місті і досі пам'ятають і цитують його відому фразу: «Нам москва тепер до сраки — в нас столиця Кобеляки». Ця цитата, як раз винесена в заголовок цієї статті.
А я пригадую іншу: «Б’єм по спині, б’єм по сраці — так лікують у Кобеляці». Мене бабуся водила до Касяна «правити спину» або лікувати сколіоз. Ходили вночі — вона пояснювала, що так краще, бо «в нього чутливість пальців уночі більша». Та, як я тепер розумію, у радянські часи його практику забороняли, тож він приймав пацієнтів удома, подалі від чужих очей.
Готуючи цей допис, я не могла не торкнутися кулінарної теми — а саме кобеляцьких товчеників. Місцеві жителі хочуть, щоб їх внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини Полтавської області. Так прагнуть зберегти старовинний рецепт і передати його наступним поколінням. Уже навіть створили ініціативну групу.
Мені пощастило скуштувати кобеляцькі товченики в кафе «Калина» на виїзді до Дніпра. (Який тут колоритний офіціант).
Не можу сказати, що згадала смак дитинства, але це традиційна страва, яку готують на кислому молоці або кефірі з дріжджового тіста. Особливість у тому, що шматочки тіста тушкують не у воді, а прямо в соусі з м’яса, моркви, цибулі й помідорів. Виходить ніжна, ароматна страва, яку подають із підливою та шматочками м’яса. І ще один секрет — тісто кладуть на качку.
Моя бабуся так не робила, але її товченики були неймовірні. Тепер навіть не знаю, що любила більше — її вареники чи товченики. Місцеві кулінари кажуть: товченики — це не просто їжа, а частина кобеляцької душі.
А ще, про родзинку Кобеляк - «п’ятивугли». Це місце, де сходяться п’ять вулиць. Звідси й назва. Тут розташований супермаркет, який за часів СРСР був «Універсамом», а поряд стоїть пам’ятник трактору. У дитинстві тут був хлібний магазин. І погодьтеся — у якому ще місті є такі «п’ятивугли»?
А ви знали, що в Кобеляках є свій Екопарк? Він відкрився 2018 року як комунальне підприємство міської ради.
Розташований біля лісу, на березі Ворскли, на східній околиці міста. В основі екопарку — контактний зоопарк, де мешкають мавпи, дикобрази, олені, лисиці, нутрії, кабани, поні, віслюки, вівці й кози. На території облаштовані зони відпочинку, де можна влаштувати пікнік.
Вхід безкоштовний. І знайте: тутешні козли дуже люблять капусту.
А завершити подорож найкраще чашкою кави в атмосферному кафе «Та Ти Шо», що неподалік «п’ятивуглів».
І наостанок — у самому серці міста працює Кобеляцький музей літератури та мистецтва імені Олексія Кулика. Це місце, де шанують пам’ять про митців і дослідників краю. Заснував його місцевий учитель, художник і краєзнавець Олексій Кулик, завдяки якому музей відкрився 1982 року.
Будівля музею — окремий дім, зведений у 1913 році. Нині в його фондах зберігається близько двох тисяч експонатів. Тут можна побачити матеріали про бандуристку Тамару Гриценко, поета Павла Усенка, письменників Павла Загребельного та Олеся Гончара, художників Дмитра Левицького й Анатолія Петрицького.
Експозиція розповідає не лише про творчих людей, а й про саме місто — його назву, легенди заснування та важливі події. У музеї завжди раді відвідувачам і гостям Кобеляк, які хочуть відчути дух місцевої історії.
На жаль, до Кобеляк із Кременчука громадським транспортом дістатися непросто — прямих автобусів і потягів немає. Тому краще їхати власним авто. Дорога туди — «пісня», адже рівна і без ям: близько 70 кілометрів в один бік.
Олена Ліпошко
Фото авторки
Фотоколаж Данііла Пожитька
