Пряма мова.
Сьогодні, 21 листопада, у День гідності та свободи перед міськвиконкомом Кременчука було піднято Прапор Надії.
Як розповів ведучий заходу – директор Міського палацу культури Сергій Ситник, сьогодні 21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи, вшановуючи події, які розпочалися у Києві на Майдані Незалежності у бурхливому та пам'ятному 2013 році. То було початком великих змін, на порозі яких стояли ми всі — Революція Гідності.
Більшість українців відчули себе громадянами нової по-справжньому вільної України. Кожен відчував, що ціна волі буде високою. Але, на скільки високою, осягнути це могли далеко не всі. Та саме ті, хто розумів ту високу ціну, першими йшли і віддавали всі свої зусилля і навіть життя заради оновленої України. Так було на Майдані, так сталося і з початком протистояння з рашистами на Сході України під час АТО, і з початком їх прямої повномасштабної агресії і аж до тепер, коли сили наших ворогів стираються в попіл Збройними Силами України у максимальній напрузі.
Виклик за викликом все жорсткіше і жорсткіше кидала доля нашому народові. Одним з найважчих викликів став рашистський полон наших військових, цивільних громадян України, патріотів.
Для переважної більшості, саме оборонці Маріуполя, полк Національної гвардії Азов, морські піхотинці, моряки і прикордонники стали першими заручниками долі для яких полон став кроком до повної невизначеності, а простою мовою — свідомим кроком до пекла на землі.
Відтоді гасло:"Free Azov! Свободу Азову" стало гаслом боротьби за звільнення усіх полонених українських військових: з острова Зміїний, які першими передбачили курс російського крейсера Мацква, прикордонників Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, гарнізону Чорнобильської Атомної станції та інших гарячих напрямів і точок, де військова вдача не догледіла, де підступний ворог виявився більше озброєним, де самопожертва заради спасіння побратимів вартувала ворожого полону.
Після Другої Світової, наші батьки й дідусі не надто охоче розповідали про ту війну і особливо про концентраційні табори кому довелось пройти крізь них. Ті спогади давалися надто важко. Нацисти таврували не лише тіла своїх жертв, але і їхні душі. Те ж саме коїться і у російському полоні нині. Немає кращого наглядача і ката, як не з-поміж рабів. Росіяни, лишаючись рабами, впиваються необмеженою владою над іншою людиною. Звідси їхній маніакальний потяг до кривавого насильства. От і вся розгадка "тайни руськой души"...
Знаючи це, неймовірно важко усвідомлювати, що близька людина, рідна людина може знаходитись у полоні. Хочеться кричати на увесь світ і просити допомоги. Але все менше світ відгукується у відповідь тим самим: "Фрі Азов!"...
Лишаються лише сподівання, що в кулуарах міжнародних перемовин відкритих і закулісних одним з питань під час цієї війни ще вирішується питання і про наших земляків, захисників з Кременчука, які чекають повернення додому.
Зусиллями рідних, друзів, не байдужої громади Кременчук пам'ятає своїх синів і доньок. Відбуваються акції підтримки "Не забувай тих хто в полоні".
Доля іншого Героя України, командира 36 маріупольської бригади морської піхоти, захисника Азовсталі, Сергія Волинського пов'язана з Кременчуцьким військовим ліцеєм. Саме він, пройшовши і оборону Маріуполя і переживши у полоні теракт в Оленівці подав петицію на ім'я президента України про створення нового символу на підтримку українських полонених і зниклих безвісти — Прапор Надії. Необхідні 25 тисяч підписів на підтримку петиції було зібрано лише за 4 доби. Перший прапор Надії було урочисто піднято 8 травня 2025 року в місті Запоріжжі, біля хабу "Ветеран ПРО".
За ініціативи рідних безвісти зниклих містян, Маргарити Єременко, Олени Ванденко, мами загиблого героя Тетяни Кагала — сьогодні Прапор Надії було піднято поруч з прапором міста Кременчука, як символ спільної Надії всієї кременчуцької громади на повернення із полону та із небуття усіх наших земляків.
Право підняти Державний Прапор України та Прапор Надії було надано Герою України Олександру Кроковцю.
Маргарита Єременко розповіла, що спочатку влада Кременчука цю їхню ініціативу проігнорувала. Тоді вона і її колеги пішли на прийом до мера Кременчука Віталія Малецького, де добилися згоди на підняття прапору.
«Цей прапор повинен висіти допоки не повернутися в Україну всі полонені, всі безвісти зниклі, або, на жаль, ті, хто вже на щиті. Тільки тоді цей прапор можна буде зняти, коли останній українець, який був повернутий в Україну»,- резюмували родичі зниклих та загиблих містян.
«А ще мер пообіцяв на прийомі, коли ми в нього були 19 числа, він сказав, що ще 5 банерів поставлять по місту в різних районах міста зниклим, щоб люди бачили, щоб вони поважали, любили свою країну, своїх захисників поважали. А також ми сподіваємось на становлення Алей надії біля Ветеранського хабу на Бутирина»,- сказала одна з кременчужанок.
Матеріал про цю новацію «Кременчуцька газета» оприлюднить згодом.
Олег Булашев
Фото Дмитра Харченка
Відео Катерини Майдак
