Упродовж віку медзаклад пережив революції, війну, економічні кризи 90-х, численні реформи та зміну підходів до лікування, але при цьому зумів зберегти свій фаховий рівень та людське обличчя.
У грудні 2025 році Кременчуцький шкірно-венерологічний диспансер святкує ювілей. Це не просто дата — це можливість озирнутися назад і побачити, як маленький, але впертий форпост залишався опорою для пацієнтів і для медиків, які тут працювали. Люди, які його очолювали, стали живими носіями історії: вони пам’ятають, як у непрості часи доводилося відновлювати приміщення власноруч, боротися за ресурси і одночасно навчати нове покоління лікарів.
Сьогодні диспансер уже не окрема установа, а частина великої лікарні, але його серце й досі б’ється у тих самих кабінетах: тут лікують, консультують і передають знання, що формують професійний фундамент наступних поколінь медиків. Цей ювілей — не просто цифра, а історія відданості, людяності та незламності.
Ми поспілкувалися з двома керівницями, які тримали кермо управління диспансером у найскладніші та переломні періоди його історії: Іриною Семенівною Федько, яка очолила заклад у 1996 році, та Оленою Іванівною Нужновою, яка стала головною лікаркою у 2015 році. Нужнова була останньою головною лікаркою диспансеру перед його реорганізацією, а нині очолює амбулаторне відділення дерматовенерології лікарні «Придніпровська», яке недавно увійшло до складу Першої міської лікарні імені О.Т. Богаєвського.
Від перших оглядів до сучасних методів
Ірина Федько добре знає історію диспансеру. Його заснували у 1925 році як окреме відділення на території Першої міської лікарні Кременчука. Це був перший спеціалізований заклад для системної боротьби з венеричними та заразними шкірними хворобами. Особливу увагу приділяли вразливим групам: мешканцям гуртожитків і казарм, курсантам, військовим, обивателям нічліжних будинків, а також школярам і працівникам підприємств. Поголовні огляди та детальна статистика допомагали виявляти осередки зараження і формувати методику диспансерної роботи, що залишається актуальною й сьогодні.
Диспансер розташовувався на розі вулиць Чапаєва (нині вул. Софіївська) і Херсонської (нині — вул. Лейтенанта Покладова) під №26/64. Це був колишній панський особняк, пристосований під медичний заклад: одноповерхова цегляна будівля, флігель, два цегляні сараї, туалет. Для зручності пацієнтів працювали два окремі входи: парадний - для чоловіків і дворовий - для жінок. Старожили згадують, що будинок для того часу був величним і красивим.
Першим завідувачем диспансеру став лікар І.С. Дженчельський, який очолював його до 1937 року. Наукові праці та досвід керівника заклали методологічну основу диспансерної роботи та боротьби зі шкірно-венеричними хворобами, якою користувалися десятиліттями. Після нього заклад очолював Б. Гуревич, під керівництвом якого суттєво знизилася захворюваність на гнійничкові ураження шкіри серед робітників Крюківського вагоно-будівного заводу.
Під час Другої світової війни заклад пережив важкі випробування: більшість будівель було зруйновано, а шкірно-венерологічна допомога майже зупинилася. Проте такі лікарі, як Сергій Добров і Софія Мілютіна, продовжували амбулаторний прийом, рятували військовополонених і підтримували життя пацієнтів. Після визволення Кременчука у 1943 році диспансер почав відновлювати роботу, відкривалися тимчасові відділення і функціонували ліжка при сільських лікарнях, а всіх хворих у заразний період госпіталізували.
У 70–80-х диспансер став «бар’єром», що стримував приховану, але масштабну проблему сифілісу. І хоч офіційно про це воліли не говорити, медики щодня працювали з пацієнтами на пізніх стадіях хвороби, де лікування вимагало терпіння, системності та значних ресурсів.
У 90-х усе різко змінилося. Економічний хаос торкнувся всієї медицини, і диспансер опинився на межі виживання. Приміщення потребували ремонту, фінансування майже не було, обладнання залишалося радянським, а кількість пацієнтів зростала — соціальні потрясіння спричинили черговий сплеск венеричних інфекцій. І Федько, і Нужнова згадують, що тоді Полтава повернулася до рівнів захворюваності, що нагадували повоєнні роки: сифіліс «молодшав», діагностувався у підлітків і вражав кілька членів родини одночасно. Попри це, заклад втримався. Завдяки чіткій організації та відповідальності керівництва, диспансер став осередком епідеміологічного контролю — тут збирали статистику, відстежували спалахи та стримували поширення небезпечних хвороб у місті.
Коли у 1996 році Федько прийняла заклад, картина залишалася непростою. Стало зрозуміло, що система тримається буквально на чесному слові.
«Коштів не вистачало критично. Зарплати — мізерні, реагентів — мало, обладнання — старе. Ми розуміли: або ми це втримуємо, або воно просто розвалиться», — згадує вона.
Попри загальний безлад, фахівчиня почала з того, що можна було контролювати: відновлювала порядок у приміщеннях, підтягувала документацію, формувала кадрову дисципліну. Ті, хто працював поруч у ті роки, кажуть, що її прихід повернув людям відчуття опори.
Ірина Семенівна усміхається, згадуючи будні того часу:«Бувало, що разом із завгоспом і медсестрами власноруч латали стіни. Зараз це звучить як анекдот, а тоді було нормально. Але колектив тримався — ми знали, що наша справа важлива. У венерології не можна робити вигляд, що проблеми немає».
Кінець 90-х став одним із найскладніших періодів: у місті зростав рівень не тільки сифілісу, а й гонореї, тож диспансер фактично став центром протиепідемічної роботи.
«Ми не просто лікували — ми стримували хвилю. Було важко морально. Але я завжди пам’ятала: реальна медицина — це рутинна робота, яку хтось мусить робити щодня», — каже Ірина Семенівна.
Нова епоха та нові виклики
Олена Нужнова прийшла у зовсім інші реалії — у часи активної реформи охорони здоров’я. Якщо 1990-ті були роками виживання, то 2010–2020-ті стали роками трансформацій.
«Система змінювалася дуже швидко. Диспансери по всій країні або ліквідовувалися, або приєднувалися до багатопрофільних лікарень. Ми довго трималися як окрема структура, але рано чи пізно зміни торкнулися й нас», — згадує вона.
Реформа 2018 року створила нову модель фінансування медичних послуг і спроможну мережу лікарень, але вузькоспеціалізовані заклади (як диспансер) залишилися лише у вигляді відділень великих медичних установ. Реорганізація прийшла: диспансер приєднали спочатку до Полтавського обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру, потім до лікарні «Придніпровська», а після її реорганізації — до Першої міської лікарні ім. О.Т Богаєвського. Для колективу це був стрес, але, як зізнається Олена Іванівна, неминучий.
«Боротьба за автономію — це боротьба з вітряками. Краще боротися за якість і можливість працювати в більших ресурсах. Так і сталося — ми отримали більше підтримки, нові можливості, доступ до широкої діагностичної бази», - каже лікарка і додає, що непростий момент був у 2022 році, коли диспансер планували закрити. Проте численні прохання мешканців міста та звернення колективу дозволили зберегти заклад.
«Ми не загубилися. Ми працюємо! Ми просто змінили адресу і табличку. Але медицина, яку ми робимо, — та сама. Люди — ті самі. І наш досвід — теж», - підкреслює Олена Іванівна.
Сьогодні в Кременчуці у системі комунальних лікувальних закладів працюють 10 лікарів-дерматологів: шість — в амбулаторному відділенні дерматовенерології та ще четверо — у інших лікарнях міста. Є й ті, хто обрав приватну практику. Серед досвідчених фахівців, які продовжують справу диспансеру та дбають про пацієнтів, можна назвати Ганну Беженар, Наталію Нужнову та Бориса Войного — і це лише частина команди, яка щодня працює на користь мешканців Кременчука.
«Диспансер був домом»: колектив, якого не зламали зміни
Обидві керівниці одностайні: сила диспансеру завжди була в людях.
«Цей невеликий корпус на вулиці 1905 року не виглядав презентабельно. Але в ньому було тепло. Не фізично, а по-людськи», — згадує Федько.
Колектив підтримував один одного навіть у найскладніші часи. Пацієнти приходили з тяжкими дерматологічними проблемами — від серйозного акне, яке замикало підлітків у собі, до рідкісних хвороб на кшталт пелагри. І тоді, як і сьогодні, диспансер жив за принципом «разом сильніші»: лікарі радилися між собою, а пацієнт отримував комплексну, допомогу, яку складно знайти у великих багатопрофільних лікарнях.
Для лікарів диспансер був не просто роботою — він став домом. Молоді фахівці росли поруч із досвідченими колегами, вчилися на практиці, проходили клінічні розбори складних випадків. Ця «жива школа» передавала знання з покоління в покоління. Особливо тепло вони згадують Абрама Соболєвського (головний лікар диспансеру протягом 1965–1981 років): він міг покликати інтернів, розібрати випадок, пояснити логіку діагностики — все це відбувалося «в полі», на реальних пацієнтах. Сьогодні, за словами Ірини Семенівни та Олени Іванівни, такого вже немає у тому вигляді, як було. Підготовка молодих кадрів подекуди покладається на самих лікарів. Тому треба вже зараз думати, хто з молоді підхопить естафету та підготувати достойну зміну.
Сто років — це багато. Але робота продовжується
Хоча диспансер уже не той, яким був 20, 50 чи 100 років тому, він продовжує існувати: як відділення у складі Першої лікарні, зі своєю лабораторією, амбулаторними послугами та стаціонаром. І головне — його серце залишилося незмінним: люди, які тут працюють, навчають, лікують і підтримують один одного, продовжують традиції живої школи, роблять його справжнім домом для пацієнтів і лікарів.
«Ми адаптуємося до сучасних реалій», — каже Олена Нужнова.
Сто років — це не просто цифра. Це історія людей, їхньої відданості, досвіду та знань, які передаються з покоління в покоління.
Валерія Макряшина
Фото Артема Погудіна
