Свідомий вибір дівчини, яка трансформувалася у глибше розуміння психології війни та ціни кожного слова, написаного з фронту.
Питання скасування 8 березня, як Жіночого дня в Україні, обговорюється вже багато років. Для когось - це день боротьби за жіночі права, для інших - тепле сімейне свято, а хтось взагалі виступає проти цієї дати. Ще у 2023 році Верховна Рада пропонувала скасувати це свято через зв'язок з комунізмом, а замість нього прийняти День української жінки 25 лютого (дата народження Лесі Українки). Однак за відповідний законопроєкт Верховна Рада досі не голосувала. Поки закон не буде прийнятий та підписаний і не набере чинності, свято не скасують.
До цієї дати ми поспілкувалися з дівчиною, яка попри гендерні стереотипи під час повномасштабної війни з росією свідомо стала на захист Батьківщини. Колись, за мирні часи журналістка «Кременчуцького Телеграфу» Альона Душенко висвітлювала міські події, зналася на спортивній тематиці, відслідковувала новини філателістів тощо.
Тепер – вона частина Збройних сил України, де кожен день - це виклик, безперервне навчання та внесок у нашу спільну перемогу. Для Альони журналістика не залишилася у минулому, а трансформувалася у глибше розуміння психології війни та ціни кожного слова, написаного з фронту.
Що стало поштовхом для таких кроків? З якими викликами нового етапу життя доводиться стикатися тендітній дівчині на війні? Чому навіть у пікселі важливо залишатися майстром своєї справи? На ці та інші питання ми поросили відповісти нашу колегу.
- Пам’ятаєш той конкретний момент, коли зрозуміла, що журналістського посвідчення вже недостатньо і час брати до рук зброю?
- Про російсько-українську війну знаю не з чуток. Ще до початку повномасштабного вторгнення документувала та фільмувала російське вторгнення на сході України. З колегами ми заходили у щойно звільнені міста Донеччини, спілкувалися з тими, хто під обстрілами обороняв Донецький аеропорт. Бачили його і була надія, що ось-ось побуваємо на летовищі Донецька. Спілкувалися з мешканцями Луганщини, та тими, хто проходив контрольно-пропускний пункт Станиця Луганська, на власні очі бачили понівечене Щастя, та як виборювався кожен клаптик української землі.
Наприкінці 2021 року відчувалося щось важке - повномасштабне вторгнення було лише питанням часу. Саме тому на власному прикладі показала, що необхідно оновлювати документи у Територіальних центрах комплектації та соціальної підтримки (на той час військкомат) і стала на військовий облік. У січні 2022 року отримала статус – «солдат запасу».
Ще на початку повномасштабного вторгнення разом з волонтерами їздила, фіксувала та збирала історії зі звільненої Київщини та Сумщини. Зберігали розповіді тих, хто у перші дні збирав, куховарив, зміцнював – про кожного та кожну мешканця/мешканку Кременчука, які доєдналися до спротиву.
- Як колеги та родина відреагували на твоє рішення? Чи намагалися відговорити, аргументуючи тим, що «слово — це теж зброя»?
- Слово – це теж зброя. Але бувають моменти, коли країні потрібно більше, ніж просто текст. Це було усвідомлення, що я хочу не лише описувати нашу майбутню перемогу, а й бути серед тих, хто її здобуває. Це був перехід від фіксації історії до її безпосереднього творення.
Колеги в редакції були трохи розгубленими, що все так швидко відбулося. Але вони знали, що у мене були плани потрапити у військо. Родина з розумінням поставилася до вибору, адже на початку війни у 2014 році у мене був досвід, коли приєдналася до полку «Азов».
- Що було найважчим у переході від статусу спостерігача (який має бути нейтральним) до статусу безпосереднього учасника бойових дій?
- Коли ти журналіст, як спостерігач, ти відповідаєш за якість репортажу. Коли ти учасник, ти відповідаєш за своє життя, життя побратимів і виконання бойового завдання. Це перехід від фіксації болю та втрат до безпосереднього зіткнення з ними, де ти не можеш просто закрити комп’ютер і поїхати додому.
Для цивільної людини, навіть із досвідом відряджень у гарячі точки, перехід на постійний режим «24/7 у пікселі» вимагає величезної самодисципліни та постійного навчання новим навичкам, які раніше здавалися лише темою для сюжету.
- Чи допомагають журналістські навички у військовій службі?
- Так. Вміння відчувати та пояснювати людям процеси, які відбуваються навколо. Вміння слухати, розуміти, не домислювати чогось – полегшує повсякденне життя, незалежно від умов та обставин, у яких можеш опинитися.
- Кажуть, журналіст завжди шукає «кадр» або «історію». Чи ловиш себе на думці під час обстрілу чи «виходу»: «Ось про це варто було б написати/зняти»?
- Постійно. Навіть хлопцям раджу надсилати кумедні побутові фото та відео, щоб зберегти в архів. Дивитися на життя крізь камеру чи умовні замітки в блокноті – дає психологічне розвантаження, коли стає важко. Деякі нотатки публікую в інтернеті з хештегом #нотаткиБратішки
- Як побратими ставляться до твого професійного минулого? Чи просять «написати про них після перемоги»?
- З побратимами спілкуємося для публікації матеріалів у соцмережі 91 окремого протитанкового батальйону. У нас діє злагоджена команда, яка робить матеріали, монтує відео, збирає цікаві історії. Оскільки у нас немає за штатом окремої служби зв’язків з громадськістю (пресслужби), нам доводиться поєднувати роботу з інформацією та виконанням бойових завдань. Колега, мешканець Кременчука, колишній директор «Кременчуцького громадського телебачення» Тарас Деркач (тепер він командир відділення наземних роботизованих комплексів), з яким служимо разом, навіть жартує, що наразі проводять інші прямі ефірі. Раніше вони, як журналісти «Громадського» висвітлювали життя міста, вели прямі трансляції з баскетболу та концертів, а зараз в екрані планшету ведуть трансляцію роботи НРК (наземного транспортного засобу, ред.) і доставки боєприпасів та провізії побратимам.
- Яка історія вашого товариша по службі вразила вас найбільше за цей час?
- Кожна історія побратима - унікальна. Хочеться про кожного написати і розповісти: від тих, хто з понад 200-ми уламками пішки йшов кілька днів під обстрілами, хоча його встигли поховати. Проте, як один з хлопців пережив кілька важких виходів і залишався єдиним з групи, кому вдалося вижити. Як пес зупинив хлопців під час ротації і врятував тим самим їм життя. До цікавого досвіду інтеграції у підрозділ картвел (грузинів). Як мої хлопці підтримують один одного, допомагають, підставляють своє плече.
- Що найстрашніше на війні?
- Тиша. Тиша після обстрілу або прильоту КАБу по позиції хлопців. Коли ти чуєш, що летить КАБ (керована авіаційна бомба) у сторону, де стоїть позиція моїх хлопців – завмирає серце в очікуванні повідомлення або доповіді по рації «4.5.0».
Важливо зберігати пам'ять про кожного бійця. Вони - історія, а не статистика. Саме тому дала собі слово, щоб на сайті були висвітлені по-максимуму всі загиблі Герої Кременчуччини. Також долучилася до написання серії книг про загиблих захисників Кременчуцького району.
Під час роботи в редакції найважчими були дні, коли доводилося писати про загиблих друзів. Коли знайомі заходили на позиції з розумінням, що з цього пекла можуть не вийти й прохали написати про них, згадуючи смішні історії, а не суху статистику.
Важко, коли домовлялася про інтерв’ю, а за пару днів військовий гинув на фронті. Одним з таких героїв моїх сюжетів мав стати побратим Микола. Він після звільнення Київщини опинився у госпіталі, де до нього завітали іноземні журналісти. Він їм відмовив в інтерв’ю, сказав, що спілкуватиметься лише зі мною. На жаль, записати з ним матеріал не вдалося. Не встигла.
Нещодавно у нас КАБ знищив позицію. Хлопці залишилися без зв’язку та можливості вибратися із заваленого укриття. Ця тиша, очікування хоч якоїсь інформації – найважче у службі.
- Чи плануєш повертатися в професію після армії? Чи зможеш знову писати про «мирні» теми?
- Журналістика – це не просто професія! Це спосіб мислення. Навіть зараз, перебуваючи у лавах Збройних сил України, я продовжую аналізувати світ навколо крізь призму журналіста. Я не пішла з професії, лише змінила інструментарій на період великої війни.
Наразі продовжую писати матеріали, як на військову тематику, так і про спорт. Моїм натхненням є міський футбольний клуб «Кремінь». Завдяки підтримці клубу та батькам, продовжую з фронту (між виконаннями бойових завдань) висвітлювати спортивне життя нашого міста, зокрема футболістів МФК «Кремінь».
- Ти - офіцер, заступник командира роти з психологічної підтримки персоналу. Розкажи про свою роботу в середині підрозділу?
- Моя роль - як місток між командуванням та рядовим складом, де головним інструментом є не зброя, а розуміння людської психіки.
Між активними бойовими діями допомагаємо особовому складу розвантажуватися: від монотонної роботи (побутових речей: підтримування хати в чистоті, приготуванні їжі, ремонту техніки), фізичних навантажень (тренувань та гри у футбол), до навчання (постійного професійного вдосконалення та здобуття вищої освіти в університеті).
За неофіційною статистикою, після демобілізації у 2016 році, 48% військовослужбовців не повернулися до своїх попередніх місць роботи. Розуміючи, що частина хлопців не повернеться до звичного способу життя, своєї роботи – намагаємося їхню увагу переключати і на навчання. Адже воно підтримує бачення майбутнього, зменшує ризик виникнення зневіри і апатії, також сприяє загальній стійкості воїна.
У нас в підрозділі «різношерстий контингент». Є хлопці, які захищали країну ще на початку російсько-української війни у 2014 році, хто добровільно прийшов у перші дні повномасштабного вторгнення, іноземці, які добровільно доєдналися до наших лав, так і ті, кого примусом доставляли до ТЦК та СП.
Об’єднуючим фактором є захист наших родин та домівок. Саме тому психологічно намагаємося підтримати не лише воїнів, а й їхні родини. До Дня Захисників та Захисниць рідні записали милі привітання зі словами підтримки, а на День святого Миколая, ми для діток хлопців підготували солодкі подарунки та листи від чарівника. Батькам надіслали подяки від частини за виховання та підтримки наших воїнів. Щоб вони раділи їхнім перемогам, щоденним здобуткам та успіхам на фронті, бо загальна перемога складається саме з них.
Наше завдання - повернути сильним людям їхню силу!
Ініціювала розмову Олена Синтюрина
Фото надано А.Душенко
