Мешканець Кременчука кардинально змінив своє життя за кілька годин. Якщо у цивільному житті він зварював мирний метал, то з початком війни — переплавляв лють у боєприпаси.
Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну життя тисяч людей розділилося на «до» та «після». Для кременчуківця Олександра Зорі (позивний «Заря»), цей день став крапкою, після якої він твердо вирішив – треба йти і захищати свою країну, свою родину. Сьогодні – він ветеран Збройних сил України. За його плечима — найгарячіші ділянки фронту, служба у підрозділі «Птахи Мадяра» (окрема Бригада ударних безпілотних авіаційних систем ЗСУ), поранення, рятування побратимів, бойові операції, взяття у полон окупантів та державна нагорода «Золотий Хрест». Але сам він говорить без пафосу: «Я не герой. Я просто робив те, що мав робити».
До війни–звичайне життя, а 24 лютого–рішення за години
До 2022 року життя Олександра було далеким від військової служби. Він виріс у Кременчуці, закінчив ПТУ №6, свою трудову діяльність починав підсобником на будівництві, згодом опанував професію електрогазозварювальника. Працював на підприємствах міста й області, мав стабільну роботу, сім’ю, дітей і планував своє життя у звичайному для більшості людей форматі.
«Життя було як у всіх. Робота, будні, проблеми. Потім прийшов коронавірус — стало складніше з роботою. Але ми жили далі», — згадує він.
Перший день повномасштабного вторгнення чоловік пам’ятає до деталей.
«Коли над містом пролетів літак, я зрозумів, що вже нічого не буде як раніше»,–спогади Олександра.
За кілька годин він уже стояв у черзі до військкомату. Без досвіду служби, без підготовки — лише з паспортом і рішенням захищати країну.
«Сказав: я–доброволець. І через 20 хвилин мені видали автомат»,–розповів військовий.
Перші дні повномасштабної війни в місті були хаотичними. Добровольці самоорганізовувалися, допомагали військовим, облаштовували блокпости, готували спорядження, підтримували оборону.
«Був страх, невідомість і повна плутанина. Але всі робили, що могли»,–ділиться власними емоціями тих днів Герой.
Згодом навколо Олександра сформувалася група з ветеранів та добровольців. Так почали зароджуватися перші загони територіальної оборони.
Київ: перше навчання та становлення військового
Через деякий час Зорю з групою направили до Києва. Там почалося реальне військове навчання, хоча юридично багато кого ще навіть не оформили.
«Ми 4 місяці були фактично без документів. Жили хто де: у палатках, гуртожитках, дачах. Спершу я став артилеристом, опанував мінометну справу, працював оператором. Це була нова реальність. Але я швидко зрозумів: або вчишся, або не виживаєш»,–продовжує співрозмовник.
З часом Олександр перейшов у напрямок безпілотників. Там його службовий шлях продовжився вже у саперній справі.
«Дрон без боєприпасу — це просто птах. А птах має нести результат. Я почав глибоко вивчати вибухонебезпечні предмети, техніку безпеки та роботу з боєприпасами. У сапера немає права на помилку. Помилка — це життя»,–констатує військовий.
Майстерня «Заря»: боєприпаси для фронту
Чоловік згадує, як у 67-й окремій механізованій бригаді разом із побратимами створив невелику майстерню, де поступово почали працювати над виготовленням боєприпасів для FPV-дронів. Те, що спершу було майже імпровізацією, з часом переросло у системну роботу.
За його словами, усе почалося з простих речей — поступового «збирання» виробів, які між собою в підрозділі жартома називали «цукерочками». Згодом навколо цієї роботи сформувалася команда, до якої почали надходити звернення від інших підрозділів. «Заря» пояснює, що ключова проблема часто була не в тому, щоб дрон долетів до цілі, а в тому, щоб він спрацював у вирішальний момент. Бували випадки, коли апарат виконував свою частину завдання, але бойова частина не спрацьовувала. Тоді доводилося розбиратися, де саме стався збій: у кріпленні, у складанні чи в самій конструкції.
Саме ці ситуації, як зазначає наш співрозмовник, і підштовхнули його зробити власний боєприпас, який у підрозділі неофіційно отримав назву «Заря» (за його позивним).
Ветеран говорить, що виріб був максимально простим і доступним за матеріалами, але при цьому ефективним у бойових умовах. У роботі використовувалися підручні компоненти — від металевих елементів до простих трубчастих конструкцій, які адаптували під потреби фронту. Окремо він підкреслює, що ніколи не йшлося про заробіток. Усе створювалося власними силами і передавалося безкоштовно тим, хто цього потребував.
За словами оборонця, найважливішим було не виробництво, а результат — щоб система працювала стабільно та не підводила у бою. Зоря додає, що іноді попит був настільки великим, що доводилося працювати практично без зупинок, аби забезпечити інші підрозділи.
Часів Яр: контузія та повернення
Під час виконання бойових завдань у районі Часового Яру Бахмутського району Донецької області група «Зарі» в нічний час проводила інженерні дії на ворожих позиціях. Зазвичай після таких виходів на світанку вони поверталися для дорозвідки та оцінки результатів роботи, жартома називаючи наслідки ураження «грибочками».
Під час одного з таких епізодів групу виявив противник. У цей момент в їхню позицію влучив ворожий FPV-дрон. Вибух призвів Олександра до важкої контузії, однак чоловік залишився в строю. Попереду були тривалі тижні лікування та відновлення, що вимагали значних фізичних і моральних зусиль. Попри це, після одужання військовий повернувся до виконання бойових завдань без вагань.
У вересні 2024 року він ухвалив чергове важливе рішення у своїй службі — перевівся до роти розвідки одного з найвідоміших і найрезультативніших підрозділів безпілотних систем — «Птахи Мадяра».
«Птахи Мадяра»: складні операції та втрати
У цьому підрозділі наш співрозмовник виконував функції сапера, розвідника та забезпечував безпеку груп БпЛА. Однією з найважчих операцій стала евакуація побратимів після удару КАБами: «Ми копали землю та розбирали завали голими руками. До останнього вірили, що вони живі. Не всіх вдалося врятувати. Це залишає слід назавжди».
За бойові дії Зорю нагородили «Золотим Хрестом» — однією з найвищих відзнак ЗСУ. Але ставлення до нагород у нього стримане: «Коли дивишся на них, згадуєш тих, кого вже немає».
Бій і полонені під Покровськом
Один із найнапруженіших епізодів у Олександра стався під час розвідувального виходу. У вересні 2025 року на Покровському напрямку, в районі м. Добропілля, його підрозділ виконував чергове бойове завдання. Під час розвідки оборонець рухався попереду групи, оглядав місцевість та помітив підозріле тіло. Відчуття небезпеки лише посилилося, коли з боку зруйнованого подвір’я почулися тихі кроки з підвалу.
Як згодом з’ясувалося, у підвалі засіли п’ятеро російських військових, які чекали на підхід української групи. Усвідомивши ситуацію, він вирішив діяти першим і звернувся в темряву із вимогою здатися.
Після цього один із противників раптово вибіг і відкрив вогонь майже впритул. «Заря» встиг ухилитися від пострілу та знищив нападника у відповідь. Слідом ліквідував ще одного окупанта. Далі українець закинув гранату в отвір підвалу, однак вона не спрацювала. Попри це, ситуацію вдалося переломити — решта росіян була змушена здатися–троє окупантів потрапили в полон.
Завдяки діям групи Зорі операція завершилася успішно, а група повернулася без втрат. За цей епізод учасники підрозділу отримали державні нагороди, а Олександр особисто отримав від Президента України відзнаку «Хрест бойових заслуг». Пізніше, наприкінці служби, командування підрозділу «Птахи Мадяра» також нагородило «Зарю» почесною відзнакою «Золотий птах».
Ціна війни: сім’я та вибір
Втім війна вплинула на особисте життя кременчуківця.
«Мені казали, що я міг не йти, маючи 4 дитини. Але я не міг інакше»,–розповів Олександр і додав, що стосунки в родині не витримали розриву між фронтом і тилом: родина розпалася.
Проте згодом у житті чоловіка з’явилася Олена, з якою він познайомився під час навчання у Чернівцях. Вони опинилися в одному гуртожитку: він — чинний військовослужбовець, вона — внутрішньо переміщена особа з Харкова, що зазнає постійних обстрілів. Їхнє знайомство почалося майже випадково, але ці «випадковості» повторювалися дивним чином: за 15 хвилин Олена та Олександр кілька разів перетнулися на сходах гуртожитку, ніби життя навмисно підштовхувало їх один до одного. З таких коротких зустрічей поступово сформувався зв’язок, який переріс у стосунки, а згодом — у спільне життя. Згадуючи ті обставини з легкою посмішкою, Зоря тепер розуміє, що вони просто не могли не зустрітися.
«Мабуть, це була доля»,–вважає чоловік.
Повернувшись до цивільного життя, Олександр працює у сфері захисту критичної інфраструктури. Але головним проєктом свого життя сьогодні вважає інше — школу FPV-дронів у Кременчуці.
«Війну залишив, але вона в мені залишилась. І я нічого з цим зробити не можу. Саме це стало поштовхом до нового проєкту — створення у Кременчуці першої школи FPV-дронів. Головна ідея — дати людям можливість допомагати країні навіть без перебування на фронті. Є багато людей, які хочуть воювати або захищати місто, але не можуть поїхати на передову. Вони можуть бути корисними тут, вдома. Навчання охоплює різні напрями: фізичну підготовку, роботу з технікою, симулятори та дрони. Зараз усе комп’ютеризовано. Достатньо навчити людину працювати з роботизованими системами. Проєкт уже на етапі запуску. У нас є команда, ми робимо ремонт у приміщенні, готуємо класи, залучаємо спонсорів. Це все безкоштовно для тих, хто навчатиметься. Школа має власну символіку, логотип і шеврон з буквою «М». Ми всіх навчимо. Це можуть бути і ветерани, і цивільні. Люди зможуть долучатися до ДФТГ (воєнізовані підрозділи, створені на добровільних засадах із громадян України для участі в територіальній обороні своєї громади, ред.), нести чергування, працювати з дронами, допомагати захищати місто. Фінансування проєкту частково базується на підтримці небайдужих»,–ділиться ветеран і надає журналістам номер телефону школи: (096) 605-26-17.
А ми констатуємо, що Олександр Зоря — приклад людини, яка за кілька годин змінила цивільне життя на військове; пройшла шлях від будівельника до бойового фахівця безпілотних систем. Його історія — не про героїзм. Вона про вибір, втрати, відповідальність і життя, яке вже ніколи не буде «до».
Олег Булашев
Відео Максима Полтавця
