Продовжуємо серію публікацій про Легенди нашого міста.
Заслужений працівник освіти України, відмінник освіти, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, Почесний громадянин Решетилівського району, депутат облради чотирьох скликань – усе це про того, чиє ім’я нерозривно згадують із Кременчуцьким педагогічним коледжем ім.. А.С.Макаренка – Івана Васильовича Гальченка. Воно й не дивно. Адже понад 30 років свого життя він не лише очолював заклад, а зумів створити з нього провідний коледж української освіти, звідки продовжили свій шлях багато педагогів далеко за межами Полтавщини.
Сьогодні виповнюється 35 років з дня його виходу на роботу в коледж. Тож дізнаємось, як починалась історія Івана Васильовича.
1965 р., після закінчення спершу Калениківської восьмирічної школи, а далі Сухорабівської, Іван Васильович обирає фізико-математичний факультет Полтавського педуніверситету ім. В.Г. Короленка . Оскільки з дитинства захоплювався спортом, у студентські роки почав активно займався велосипедним спортом. Спершу збірна області, далі – виконав норматив майстра спорту СРСР.
«Думаю, саме через спорт мене направили до кременчуцького автозаводу, оскільки там була сильна велокоманда. Але це стало на другий план. Адже почав працювати вчителем фізики та вести класне керівництво у школі №17, що на Молодіжному. Потім рік армії. Далі працював завучем у школі №8. Звідти, у 1980 р., мене призначили завідувачем Автозаводською райосвітою. На той момент мені було 32 роки», - починає свою розповідь Іван Васильович.
У всьому досягти ідеалу
Досягти ідеалу у справі, якою займався – таке кредо керувало Гальченком з самого дитинства. Тож уже з замолоду довелося робити важливий вибір, який, по щасливому збігу долі, обрав правильно.
«Свого часу, за студентських років, мене запрошували до спортивного столичного клубу. Я розумів, як там треба б було викладатися, а у мене ж ще є педагогіка. Батьки переконували залишився у другому. Послухав їх. Велоспорт залишився як хобі. Проте «їхати» тихо не хотілося. Якщо починав кар’єру вчителем, то став заслуженим, якщо продовжив далі роботу в коледжі – заклад став одним з кращих в Україні, адже тільки декілька педучилищ країни проліцензували бакалаврат. Ми ж зробили це одними з перших.
Що стосується того класу, де я був класним керівником, то там було більшість хлопців. Щоб їх згуртувати, вирішив проводити їм походи вихідного дня: варили на природі кашу, займалися спортом, ловили рибу. Хоч і був зовсім молодим на той час, але проблем з класним керівництвом не виникало, бо дітям подобалося і хотілося вчитися біля вчителя, який не казенний, а звичайний, який вболіва за них і поза уроками».
7 років завідувачем райвідділу освіти
«Коли працював завучем у 8-ій школі, вносив деякі новшества у розклад роботи, займався не лише навчальним процесом. Якось тодішній голова Автозаводського району Іван Пономаренко викликав мене до себе і запропонував посаду завідувача відділу освіти. Було непросто: у підпорядкуванні 30 шкіл та 60 дитсадочків. Були й складні моменти. Наприклад, у перші дні роботи мене викликали на бюро райкому партії… Того дня у 18-ій школі два хлопчики втекли зі школи…Гралися зброєю.. І один застрелив другого. Мені виписали догану.. Але було і багато цікавого в такій роботі… працював із такими корифеями як Латишев (Олександр Латишев – колишній керівник гімназії №25 - авт.), Артеменко (Віктор Артеменко - завідувач міського відділу народної освіти - авт.). І от якось до мене зачастив по вечорах Петро Карпович Бойко, тепер колишній директор педколеджу. Говорили то про студентів, то про табори, то про виховну роботу. Під час одного з візитів він запропонував мені очолити педучилище. Зізнаюсь, на той час мені уже хотілося своєї справи, тож я думав. Через рік міськом партії призначив мене керівником через міністерство освіти», - розповідає далі.
Доки працював заввідділом освіти, відзначав у прогресивному освітянському підході школи №4, 8, 18, 20.
«А коли прийшов до педколеджу, з’явилося відчуття відсталості навчального процесу. У багатьох вчителів не було своїх кабінетів. Тому перше, що мені хотілось – створити спеціалізовані. І хоч лунали невеликі обурення від наших вчителів на кшталт «чого ми там не бачили», по троху почали переймати досвід у кращих.
Мені не подобалося, що наших вчителів називали викладачами, адже це трохи різні терміни. Викладач виклав, та й пішов, а вчитель – це той, хто ще працює з дітьми після 8-9 класу, яких ще треба за руку вести. І це намагався прищепити у роботі наших професіоналів – щоб вчили, приділяли увагу, не лише давали теорію чи практику».
Та розповідає про наполегливі зміни у підході методичної роботи.
«Зазвичай ми копаємося в історії…що було і що буде…усі критикують минуле, програми пишемо на 10 р вперед і майже ніхто не займався сьогоднішнім днем. Тож у нас виникла ідея створити навчальний заклад сьогоднішнього типу, щоб випускник, йдучи від нас, бачив повноцінні кабінети і сам намагався їх подібно наповнювати. Тож педагога варто заздалегідь привчати до естетики та краси. Коли у нас викладачка інформатики Тетяна Лисенко стала Вчителем року, ми вирішили подарувати їй повноцінний кабінет. Намагалися зробити його сучасним, і ось уже йому майже 20 років, а він як новий.
По-друге, є така річ як методична підготовка вчителя. Зараз це по суті втратилося. Раніше ж вчителі активно готувалися і ділилися досвідом. У цьому руслі проводили семінари, конкурси, запрошували викладачів з других технікумів, їздили на методичні наради – постійно вчилися.
Я притримувався змішаного авторитарно-демократичного стилю у керівництва: щоб і підштовхнути викладача, і щоб кадрам було цікаво досягати успіхів. Але важливо, ми стимулювали вчителів – наприклад, якщо він підготував переможця обласної олімпіади – йому додається 10% до заробітної плати упродовж року. Якщо навчив переможця міжнародної олімпіади – йому може бути стимул і 50% до зарплатні. Скажу, що саме таке стимулювання дає бажання працювати активніше – коли викладацьку роботу відмічають не просто галочкою, а реальною подякою», - наголошує Гальченко.
Коли прийшов до педколеджу, починали з двох кабінетів інформатики. На сьогодні їх у педколеджі 10.
«Тобто, першим моїм завданням було створення матеріальної бази. Якщо вона є - можна тоді говорити про методику викладання. Далі – підбір кадрів. Пишаюсь, що свого часу запросив до коледжу багатьох видатних педагогів: Віктора Васильовича Шакотька, який до цього працював у Німеччині. Він розумівся на комп’ютерах, і тоді ми першими «встрибнули у поїзд» і нас досі мало хто дожене. Тетяна Власівна Лисенко була секретарем комітету комсомолу в Автозаводі. Побачив у неї таку струнку, що може чогось досягати – відразу її запросив. Вона підготувала нашу першу команду з робототехніків, які виступали Абу-Дабі (столиця Об'єднаних Арабських Еміратів – авт.). Вчитель інформатики серед ліцеїстів - Валентин Мельник став єдиним Народним вчителем в області, і з яким у нас є безліч обласних та міжнародних перемог. Я почув про нього і поїхав цікавитись його роботою в Олександрію Кіровоградської області. Тепер він у нас. Також відкрили кафедру фізвиховання, хоча нас з цим тормозили років три в Києві. Адже у нас було багато спортивних дітей в коледжі. Я як спортсмен знав, що це таке – коли без підтримки. Тому знайшов Віталія Володимировича Бондаренка, який розвернув цю справу правильно. Зараз часу не вистачить, щоб називати усіх відомих вчителів, які у нас працюють і які вийшли з нашого коледжу. Але є родзинки. Наприклад, також в Олександрії і побачив духовий оркестр «Роксолана», познайомився з керівником. Запросив сюди. На сьогодні це один із кращих оркестрів в Україні і до речі, дівочий - єдиний».
Про депутатство і депутатські атестати
Іван Гальченко був депутатом Полтавської обласної ради чотирьох скликань.
«Починав ще, коли був голова облради Паліївець, далі Кукоба, Удовіченко. Багато важливих зрушень формуються не лише з Києва, а й з області і мені важливо було це побачити. Усі чотири скликання я очолював комісію з освіти – майже 16 років. На мій час припав саме розвиток комп’ютеризації. Нам закуповували і ми забезпечували, встановлювали по школах таку техніку. Але й було багато курйозних ситуацій. Наприклад, на одній із сесій я запропонував додати декілька мільйонів на освіту. Дехто з депутатів був проти. То я попросив, щоб депутати з моєї комісії дали мені дані про своє навчання, я вийшов на сесію і зачитав про кожного з них. Наприклад, цей депутат не голосуватиме, бо він був трієчником, а отакий і такий – буде. І я звернувся до всіх інших депутатів і сказав, що якщо вони не проголосують, я знайду їхні атестати і зачитаю на наступній сесії. Зауважу - цей метод спрацював і збільшене фінансування затвердили».
Про сучасну освіту та розвиток обдарованої молоді
Завдяки зусиллям Гальченка на базі педучилища у 1997 році з метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітей Полтавської області створено ліцей-інтернат для обдарованої сільської молоді.
«В Україні була і є одна з кращих методик викладання в усьому світі. Через що багатьох сильних радянських викладачів запрошували за кордон. Бо ми не просто прочитали і пішли, як в Америці, скажімо, ми далі працюємо з дитиною. Але дещо нам варто було б запозичити і з європейських країн. Наприклад, коли дитина знає і хоче продовжувати справу свого батька. І акцент у навчанні робить саме на потрібні йому науки. Тоді виходять сильні спеціалісти у різних галузях. А у нас дитина до 11 класу навчається в школі і не знає, ким буде. Тому треба наполегливо шукати талант і здібності в дитини – щоб вона не мовчала, а презентувала себе. Для цього ж ми створили навчально-оздоровчу базу в Потоках «Ерудит». Бо обдарованими дітьми не завжди займаються. До розумніших з упередженням ставляться і діти в класі. І зазвичай таким дітям трохи обрізають голови: щоб усі були під одну гребінку. Тому нашим завданням було створити не лише на базі коледжу, а й за його стінами місце, де б діти не комплексували через свій розум та здібності, не боялися його показувати, а розвивалися між собі подібними».
Кременчуцький педагогічний коледж відзначає 90-річчя
Ліна Романченко
Фото, надані Кременчуцьким педагогічним коледжем
