Кременчугская газета
Четверг, 15 Ноября 2018 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

35 років у вагоні: без «зайців» і з гарним настроєм

4 ноября 2018

Тисячі й тисячі кілометрів залізничних доріг, тисячі й тисячі пасажирів – вона не скаржиться на своє життя, а навпаки говорить: «Жити було легко!». Це про кременчужанку Клавдію Федорівну Калініченко, яка відсвяткувала вже 90-літній ювілей,  і яка понад три десятиліття беззмінно працювала провідницею. Напередодні професійного свята – Дня залізничника — пані Клавдія дала інтерв’ю Кременчуцькій газеті.

Здається, у цьому затишному будиночку, розташованому в одному із крюківських провулків, зупинився час. Чорно-білі фотографії у рамках, вишиті величезні картини, статуетки, старе піаніно. Все розставлено по своїх місцях і в ідеальній чистоті. Та більше тут вражає господарка – Клавдія Калініченко. По її розповідях можна писати історію нашого міста. Бо бачила голодні й моторошні роки Другої світової, брала участь у відбудові Кременчука. А потім 35 років життя віддала залізниці, спочатку працюючи провідницею вагону-вертушки, а потім – потягів дальнього слідування. На пенсію пішла з вагонного депо «Кременчук» Південної залізниці. І, напевно, це символічно, що живе Клавдія Федорівна біля колії, де щодня стукотять колеса потягів.

Коза на вугіллі

У далекому 1951 році молода дівчина Клава влаштувалася провідницею на залізницю і пропрацювала на цій посаді до 1986 року. Першими її вагонами були дерев’яні «товарняки», переобладнані під пасажирські. 

«Я курсувала спочатку на приміських напрямках. Людей у вагони набивалося чимало. В основному це були робітники, які їздили у Кременчук на роботу. Квитків тоді особливо ніхто не купував, їздили безкоштовно», – пригадує Клавдія Федорівна.

Про той період своєї роботи згадує, як розігрівала топку вагонного котла дровами. А самі вагони тягав не електропоїзд чи дизель, а паровоз, який топили вугіллям. Якось одного з колег Клавдії Калініченко попросили провезти козу. 

«Не знаю, що там були за умови, та козу завантажили у вагон. І, як на зло, того дня була перевірка, а коза візьми та й визирни у вікно, коли контролери стояли на пероні. Її, звісно, побачили і кинулися у вагон. Але провідник не розгубився і за допомогою колег «рогату» по вагонам провели до паровоза – до відсіку, де зберігали вугілля. Контролери там її не побачили, і коза так і доїхала до пункту призначення», – розповіла кременчуцька провідниця.

Як 5 тисяч карбованців опинилися у вагонному туалеті

За довгі роки роботи на залізниці у Клавдії Федорівні назбиралося чимало смішних та цікавих історій. Одна з них не просто дивує – вражає. 

«Якось прибігає до мене провідниця із сусіднього вагону. Сама не своя: обличчя біле, руки трусяться. Показує щось загорнуте в ганчірку. Виявляється, там були гроші: по тих часах захмарна сума – 5 тисяч карбованців. Хтось із пасажирів знайшов їх у туалеті і віддав провідниці. Ми звернулися до бригадира. Він вирішив, що, приїхавши у Кременчук, покладемо знахідку до камери схову і зробимо відповідну заяву по гучномовцю. І диво відбулося. Знайшлась жінка – бухгалтерка з Павлиша, яка отримала в якомусь колгоспі гроші і мала роздати їх працівникам. У туалеті їх поклала і забула. Ось так, тоді всі жили чесно, довіряли один одному», – згадала Клавдія Федорівна.

Ще один випадок, про який розповіла пенсіонерка, пов'язаний із довірою. Трапився він, коли працювала жінка на міжміських рейсах, а саме на напрямку «Кременчук-Москва».

«Якось зі мною попросилася до Москви поїхати сестра. Виїхали з Кременчука, коли було тепло. Одягнуті по-літньому, на ногах босоніжки. Приїхали в кінцевий пункт призначення… а там – сніг. Що роботи? Побачили вантажника, який возик із багажем перед собою штовхав, і попросили його купити нам чоботи. Сказали розмір, дали гроші. І через деякий час він приніс нам тепле взуття. Тільки уявіть: зовсім не відома людина, міг же забрати гроші і зикнути», – із розповіді кременчужанки.

Не музеї, а магазини, або Куди ходили провідники

Не лише в Москву, а й у Київ та тодішній Ленінград (нині Санкт-Петербург) їздила Клавдія Федорівна, працюючи провідницею. Ми поцікавилися, чи вистачало часу, щоб прогулятися по цих містах, адже принад і пам’яток у них чимало. Але зась. 

«Ми ж, як приїжджали, не могли одразу відлучитися, бо треба було вимити вагон, прибрати його після поїздки. Що не кажи, а раніше провідники сумлінніше ставилися до своїх обов’язків. Випустити в рейс погано прибраний вагон – то було неприпустимо», – говорить провідниця зі стажем.

Коли ж «господарі вагонів» усю роботу виконували, то  йшли не в музеї чи картинні галереї, а по магазинах – купувати дефіцитні товари. Аби потім перепродати у Кременчуці і мати додаткову копійку. На той час у Клавдії Федорівни з чоловіком Борисом підростала донька Надійка, і вони мріяли про власний будиночок. Чоловік працював шофером, і поки мама Клава була в рейсах, вони разом із дочкою поралися по господарству. Коштів на здійснення мрії не вистачало. Наша співрозмовниця згадує, як продавець одного зі столичних магазинів віддавав їй на реалізацію холодильники без будь-якої передоплати. Клавдія Федорівна віддавала гроші лише після продажу товару. 

«Зайці» бували різні

Чого уникала у своїй роботі кременчуцька провідниця, так це брати безбілетників, так званих «зайців». Та якось довелося поступитися принципами. 

«Підходить до мене дівчина – вся в сльозах, проситься, аби провезла без квитка. Каже, їде на похорон, а в касі квитків немає. Інші провідники її брати не захотіли, бо знали –  на лінії працюють контролери. А я пожаліла дівчину. Кажу, лізь аж на третю полку, а далі замостила її матрацом. Контролери таки нагрянули: скрізь нишпорили, та мою безбілетницю не знайшли. Потім вона мені тикала 6 карбованців – саме стільки коштував квиток. Та я не взяла: які там гроші, як така ситуація», – розповіла Клавдія Федорівна.

І зазначила, що в цьому і є її секрет довголіття (14 серпня цього року  жінці виповнилося 90 років), що жила по совісті. Ніколи не йшла наперекір совісті, не робила вчинків, про які потім шкодувала, ні на кого не тримала каменя за пазухою.

«Сердючка? Ота молода?»

Кременчуцька газета не могла не поцікавитися, як провідниця, яка має кількадесятирічний стаж за плечима, ставиться до образу Вєрки Сердючки. 

«Кажете, Вєрка Сердючка? Та це ж із молодих. Працювала у нас. Вони, оті молоді провідниці, хіба такі, як ми? Їм ото, аби «хвостом крутити», – говорить пані Клавдія.

Виявляється, жінка подумала, що ми питаємо не про телевізійний образ, створений шоу-меном Андрієм Данилком, а про одну з її колег, яка і досі працює на залізниці. 

Хоча телевізор Клавдія Федорівна дивиться регулярно. Колеги, які не втрачають із нею зв’язків, говорять: коли наша співрозмовниця дивиться реаліті-шоу, телефонувати марно – вона скидає всі телефонні дзвінки. Саме так у свої 90 з гаком років Клавдія Федорівна хвацько справляється із мобільним телефоном. Тут хоч-не-хоч, а навчишся: єдина донька Надія мешкає з родиною в Німеччині ще з 70-х років минулого століття – вийшла заміж за німця. Клавдія Федорівна, доки була молодшою, їздила до них у гості, а тепер Надія з родиною їздить до мами. І досі вони допомагають мамі саджати і вибирати картоплю. Хоча зять-німець не розуміє, навіщо це робити, якщо картоплю можна просто купити.

4 листопада працівники залізничного транспорту України відзначають професійне свято. Кременчуцька газета вітає усіх, хто пов’язав життя із цім напрямком роботи. Бажаємо міцного здоров’я, щастя, добра і благополуччя! Нехай на життєвих та професійних перехрестях в усьому і завжди вас супроводжує лише зелене світло.

 

Фото з особистого архіву Клавдії Калініченко

Світлана Павленко

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться