Кременчугская газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 19 Сентября 2019 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

Зірка серіалу «Дві долі» Андрій Чернишов: про Батьківщину, ідеальну жінку і чому з прагматизмом сучасності можна боротися

22 августа 2019

 «За мого дитинства у Києві діяв один із народних театрів - клуб травмайників на Лук'янівці і вела його Віра Предолевич - актриса театру імені Лесі Українки. Батьки у ньому також брали участь і репетирували. І саму атмосферу, розмови, увагу до того, що відбувається у кіно - я вбирав у себе».

Нещодавно у Міському палаці культури Кременчука відбулася вистава «Чоловіча логіка» театру «Современник». Окрім того, що у ній блискуче зіграли відомі актори Андрій Чернишов, Артем Глотов та Михайло Паригін, глядачі стали свідками театрального експерименту. Адже режисером-постановником спектаклю, як і виконавцем головної ролі, був усім відомий герой серіалів «Дві долі», «Бальзаківський вік, або всі чоловіки сво...», «Маяковський. Два дні» - уродженець Києва Андрій Чернишов. 

Сюжет комедійно-філософської вистави - про трьох друзів. У кожного із них різні характери та вподобання. І з віком відмінні погляди на життя починають все більше дратувати товаришів. Один із них - Серж - вірить у розвиток сучасної людини, яка своїми вчинками може допомогти майбутнім поколінням. На його думку, така ідея підкріплена не бажанням здобути славу, а мати сенс життя тут і зараз. Він купує дорогу картину ще не відомого автора, яку вважає шедевром. Однак її критикує другий герой Марк, який любить класику. Третому героєві Івану не до картин: він торгує канцелярією, нарешті одружується і переймається більш земними питаннями. У ході сварок друзі розуміють, що їх роздратування не стільки один від одного, скільки самих від себе. Тож що мусить перемогти: чоловіча логіка чи чоловіче его? Разом із героями глядачі згадують стародавні діалоги Сенеки «Про щасливе життя», які Серж вважає актуальними і сьогодні. Тож вистава також завершується хеппі-ендом, адже головний герой дозволяє другові... звичайним маркером обмалювати картину! Усі товариші «видихають». Дружба врятована. 

- По-перше, вітаємо вас із вдалим спектаклем. Чому обрали саме цю п'єсу?

- У першу чергу тому, що мені вона сподобалася. Я побачив у ній сенси, які ми намагаємося донести до глядачів. І, звісно, мої колеги Артем Глотов і Михайло Поригін підхопили задум і завдяки спільним зусиллям ми це реалізували.

- А Сенеку читали після цього?

- (сміється) Я її... я з його творчістю був знайомий ще зі студентських років.

- Хто улюблений драматург чи письменник? Ким зачитуєтеся, щоб отримати такий самий запал, який ми відчули від вас зі сцени?  

- Ніколи насправді себе не обмежував вибірковістю ні в кіно, ні серед письменників. Бо світ має настільки великий багаж кінематографу, літератури, що назвати улюбленого складно. Але з тих, хто надихає – це класики Толстий, Достоєвський, Сервантес, Борхес, Ремарк.

- «Чоловіча логіка» розповідає про сучасне життя, але сюжет повертає у досить неочікувану, як для теперішнього життя, розв'язку. Один із друзів вирішує суперечку, дозволивши друзям буквально знищити дорогу картину. Як на мене, сьогодні люди обирають прагматизм і не готові жертвувати. І зазвичай швидше втрачають друзів, ніж відступають від своїх переконань. Що ви думаєте з цього приводу?

- Я вважаю, що тому такі вистави і необхідні, щоб підштовхувати людей задумуватись про подібні ситуації. Прагматизм - це своєрідна прикмета сьогоднішнього часу. Але знову ж таки, це, можливо, пов'язано з тим, що після розпаду колись великої країни усім стало не так солодко жити - більшості. Кому можливо і добре, але це меншість. І тому люди вимушені виживати. А такі речі, які культивувалися, скажімо, у моєму дитинстві: дружба, що таке добре і що таке погано - вони почали відходити на другий план. Але я думаю, що це тимчасово. Адже у кожної людини є душа, є совість. І просто інколи потрібно людям нагадувати, що всі хороші і все може змінюватися від вашого нормального вчинку.

- У цій постановці ви проявили себе не лише як талановитий актор (до чого звикли глядачі), а й як умілий режисер. 

- Ну, по-перше, я актор. Це моя єдина постановка. І це лише тому, що мені продюсери запропонували реалізувати даний спектакль. Я подумав і вирішив: чому б і ні. Як експеримент. Але загалом я актор, який спробував поставити цю виставу.

- Читала у ваших інтерв'ю, що у 10-му класі ви оголосили, що будете актором. Хто чи що підштовхнуло вас обрати саме таку професію?

- Батьки мої педагоги, але завжди цікавилися театром, часто ходили у народні театри. Там люди різних професій після роботи збиралися з професійним керівником. За мого дитинства у Києві діяв один із народних театрів - клуб травмайників на Лук'янівці і вела його Віра Предолевич - актриса театру імені Лесі Українки. Батьки у ньому також брали участь і репетирували. І саму атмосферу, розмови, увагу до того, що відбувається у кіно - я вбирав у себе. У школі мама вела наш дитячий театр. І все це поступово також передавалося мені.

- Ви народилися в Україні, більшу частину життя працюєте у Росії. Батьківщиною все-таки вважаєте Україну?

- Звісно. Я народився у Радянському Союзі. І мене виховували так, що я мусив віддати життя за будь-яку із 15 республік: за Грузію, Латвію, Литву, інші країни, тобто, що ми одне ціле, одна сім'я. Я народився в Україні і виріс у Росії у Читинській області на півночі у маленькому селі. Його будував комсомольський загін, і там усі були: українці, білоруси, росіяни, грузини, з Прибалтики. І тому за мого дитинства питань – де і яка твоя Батьківщина - не виникало. Але звісно, Київ - це моє рідне місце. Коли закінчив школу, батьки повернулися до столиці. Я поїхав навчатися у театральний інститут у Москві. І коли приходжу у свій двір, іду повз дитячий садочок, куди мене водили, звісно, відчуваю тепло і згадую атмосферу дитинства.

- В Україні вас знають у першу чергу через колись дуже популярний серіал «Дві долі».

- Так, це одна чи не з перших моїх ролей.

- Я, як і багато моїх подруг, дивилася мелодраму частково і тому, що у ній грали саме ви. Вважаєте цей серіал доленосним для вас?

- Мабуть, з точки зору набуття популярності - так. Глядачі його часто згадують і зараз. Але перший «поштовх» був у серіалі «Вільна жінка», після якого мене почали кликати на інші ролі.

- Критики схвально оцінили серіал про Маяковського. Як ви загалом ставитеся до його постаті?

- Вивчав перед роллю чимало історичного матеріалу, спогадів його сучасників. І всі про нього згадували, як про людину неймовірно щиру, безпосередню - із дитячою чистотою. Розповідали, як він захопився радянськими ідеями та владою, яка, до слова, його ж і погубила. Адже його потім, так би мовити, відкинули, не прийняли і через це його психіка не витримала. Чи він сам застрелився чи його застрелили - досі точно не відомо. Але те його захоплення, думаю, було справді щирим: не тому, що це був прагматичний розрахунок. А такі люди, які йдуть по велінню серця, навіть якщо вони помиляються, мені дуже симпатичні. Тим більше, таке дарування, така величина, як Маяковський не могла не цікавити мене і просто як людину, не лише виконавця цієї ролі.

- Який фільм дивилися востаннє?

- Із нових чи загалом?

- Загалом.

- Передивлявся австралійський фільм «Піаніно».

- А останню стрічку Тарантіно бачили?

- Планував, але за гастролями ще не встиг. Також збирався передивитися «За двома зайцями». Може тому, що сюжет розгортається в Києві... Там передається той час, грають молоді актори того покоління - Олег Борисов та інші, чомусь він мені дуже близький.

- Чула, що ви кілька років тому почали займатися боксом. Зараз продовжуєте?

- Ще коли знімали шоу «Король рингу» - я потоваришував зі своїм тренером Ашотом Гаракяном. І коли є час, їжджу у Гірський інститут і займаюсь інколи.  

- Якими видами спорту займалися в дитинстві?

- Я ріс у маленькому селі, де будувалися комсомольці. І хто як умів, той і приходив у школу і займався з дітьми. Як зараз пам'ятаю, у 4-му класі Тамаз Вікторович, молодий хлопець, призер СРСР, викладав у нас класичну боротьбу. Потім був баскетбол. Потім ми усі таскали штангу.

- Якщо аналізувати словосполучення «життєвий успіх» - це більше везіння, доля випадку, робота над собою, чи що це?

- По-перше, важливо мати надзавдання: ради чого ти будь-що робиш. Якщо працюєш заради успіху - будь ласка. Або робиш щось заради того, щоб бути корисним суспільству - хоч на мізинець. Гадаю, у другому випадку проходить постійна робота над собою і своїх професійних навичок, а не над вибудовуванням своєї кар'єри. З віком у цьому починаєш бачити сенс. У будь-якому разі це так для мене.

- Тобто, ваш герой Серж зі сцени, коли говорив про людину, яка мусить щось лишити після себе і від цього отримувати сили до життя - частково говорив вашими думками?

- Якоюсь мірою, так. Мені близький цей герой.

- У ЗМІ часто обговорюють ваше особисте життя. І останнім часом - ваш шлюб. Якою має бути ідеальна жінка у вашому розумінні?

- Для мене це та жінка, яка притримується давніх уявлень про родину і устрій у ній. Тобто, не матріархат. Це ні в якому разі. Вона у першу чергу повинна розуміти, що сім'я - це підтримка один одного, вміння поступатися, десь забувати про себе. Лише з такою жінкою, думаю, можна створювати справжню родину. Адже повноцінні чоловік і дружина не боряться за першість – кожен на своєму місці.

 

 

Ліна Романченко

фото Ярослав Ломакін

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться