Кременчугская газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Суббота, 6 Июня 2020 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

Дитяча пам'ять закарбувала все

9 мая 2020

Страшні часи Другої Світової війни у спогадах кременчужан.

Незабаром Україна відзначатиме 75-річчя Перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні. Кременчуцька газета поспілкувалась з містянами, які в ті буремні часи були дітьми. Однак і досі події війни постають перед ними, примушуючи знову і знову мандрувати лабіринтами пам’яті.

Тікаючи від війни

Кременчужанину Володимиру Петровичу Семенову було 13 років, коли оголосили про напад фашистів. Цю звістку хлопець почув у рідному селищі Христинівка Черкаської області. Вже 27 липня 1941 року Христинівку окупували німецькі війська, але родина Семенових була вже далеко.

Чоловік пригадує, як разом із матір’ю відправився в евакуацію.

«То була важка дорога. Їхали переважно жінки з дітьми у товарних вагонах. На станціях жінки виходили за водою і їжею. Дітлахів залишали у вагонах. І це було найстрашніше – чекати матір і боятися, щоб вона не відстала від вагону», – пригадує кременчужанин.

Кінцевим пунктом став далекий Таджикистан. Зараз це місто Бохтар, до 2018 року – Курган-Тюбе. Там родини евакуйованих розселили в будинках місцевих. Жили в одній кімнаті по кілька сімей – у кожному кутку окремо.
Роки евакуації Володимиру Семенову згадуються солодким смаком величезних динь і кавунів, і прісним – таджицьких коржів. Хоч були і голодні роки, мати працювала прибиральницею, якось виживали.

«Було по-всякому. Дітей евакуйованих приваблювали арики – холодні канали. Навіть коли спека влітку, то зайдеш в воду – і ноги судома зводить. Хотілось скупатися, а вода холодна», – зі слів Володимира Семенова.

Додому – і під обстріли

Однак сина і матір тягнуло у рідні краї. Тож, як випала перша нагода, повернулися у Христинівку. Там вже були в березні 1944 року, коли селище звільняли бійці стрілецьких дивізій, гвардійської повітряно-десантної дивізії, механізованих бригад, самохідного артилерійського полку 2-го Українського фронту. 9 березня повернули контроль над цим селищем. Володимир Семенов із матір’ю застали дні, як сюди зайшли радянські війська, потім село залишили. Знову прийшли фашисти…

«Було і бомбардування, небо розривали світлові ракети, нам доводилося тікати в степ і перечікувати оте все страшне і шумне», – пригадує чоловік.

Дивом їхній будинок на чотири господаря вистояв. Голодними і холодними були повоєнні роки.

«Ми, хлопчаки, ходили на залізницю, збирали там кокс. Тим і топили будинки», – згадує Володимир Петрович.

І розповідає, як далі повернувся до школи. Ходив на навчання разом із сусідською дівчиною. 9 років зустрічалися. Пізніше вона стала його дружиною. Мати хлопця пішла працювати у сферу громадського харчування. До речі, у матері й сина завжди були теплі довірливі стосунки. Це само той стрижень, який допоміг двом людям пережити разом всі незгоди.

Разом у нелегкі часи

Як не тяжко було після війни, Володимир Петрович поступив в Одеський харчовий інститут. І вже волею долі у 1956 році родина Семенових опинилася у Кременчуці. Володимира направили до нашого міста головним інженером на елеватор.

Потім чоловік був директором харчосмакової, кондитерської фабрик. На останній він працював понад 30 років. Кременчужани і досі його пам’ятають як мудрого і принципового керівника.

Сам же Володимир Семенов неодноразово повторює, що, хоча часи були й нелегкі, та люди були добрішими, привітнішими. Працювали, воювали, аби наблизити Перемогу. Його дуже засмучує, що зараз це свято хочуть переформатувати і применшити заслугу народу.

Страшні червоно-чорні стовпи здіймалися до неба

Кременчужанка Галина Олексіївна Коваленко (на фото четверта зліва) лихоліття війни теж пригадує, спираючись на свої дитячі спогади. Жінці було лише 5 років, як почалася Друга Світова. Її родина жила в селі Солошино Кобеляцького району, що на Полтавщині. Мала старшого 17-річного брата і молодшенького, півторарічного. Родина нікуди не виїжджала, коли фашисти прийшли в село.

«Окупанти одразу пішли по дворах. Ловили прямо на подвір’ях курей, від людей вимагали молоко, яйця, інші продукти. Нашій родині було найгірше – нас вигнали з власного будинку, у ньому розмістили фашистську комендатуру. Оскільки мама моя залишилася сама з дітьми, бо батька призвали в армію ще до війни, то землянку вирити на нашому городі допомогли сусіди. Там і поселилися», – пригадує Галина Олексіївна.

Розповідає, як було важко її матері з трьома дітьми, молодшому з яких не було і двох років. Однак найбільше в дитячій пам’яті закарбувалося, як визволяли село. Солошине звільнили від гітлерівців 26 вересня 1943 року в результаті битви за Дніпро. Відступаючи, німці спалили майже всі хати, знищили худобу.

«Пригадую, як фашисти бігали зі смолоскипами по вулицях і підпалювали солом’яні стріхи будинків. Вони спалахували миттєво, згорали за лічені хвилини. Їх ніхто не гасив, бо не було кому, люди ховалися по землянках чи якихось норах», – розповіла Галина Олексіївна.

Говорить, що найстрашніше було форсування Дніпра, яке проходило в районі її рідного села.

«Цього не забути ніколи. Вісім днів і ночей піднімалися до неба страшні червоно-чорні від крові і землі стовпи ґрунту, був страшний гул. Ми, діти, постійно плакали і тремтіли. Мене з іншими сусідськими малюками вивезли підводою з нашого села до іншого, за 8 кілометрів», – зі спогадів жінки.

Нелегкими були роки після окупації. Старшого брата, як і інших молодих односельців, мобілізували до армії. Найжахливіше, що юнаки, майже ще хлопчаки, невдовзі під час переправи через Дніпро майже всі загинули.

«Моєму брату якимось дивом вдалося тоді вижити. Але вже зовсім скоро під Кривим Рогом хлопець загинув від ворожої кулі. Зараз один пам’ятник йому в Солошиному, а другий – у Кривому Розі», – розповідає Галина Олексіївна.

І пригадує диво: їхня хата під час обстрілів встояла. Хоч і була побита і обшарпана снарядами, але вистояла. Відбудовою зайнявся батько, який повернувся з війни. Інвалід, з тяжкими пораненнями, але хату відновив.

У школу напросилася сама

Школу в Солошиному відкрили невдовзі після звільнення. Але Галину Олексіївну взяли не одразу.

Вона народилася у грудні, а навчання почали в жовтні 1943 року. Тоді їй не було 8 років (у школу брали саме в такому віці).

«Я сама пішла до вчительки, попросивши, щоб і мене взяли до подружок у клас. Вона погодилася, дала рудий аркуш паперу з мішка і показала, як треба писати. У мене все вийшло. Так почала навчатися», – із розповіді кременчужанки.

Як було сутужно з зошитами і підручниками, так само було важко з одягом і взуттям. Однак діти хотіли вчитися, і на це намагалися не звертати уваги.

Галина Олексіївна Коваленко з 1959 року живе у Кременчуці. Вже понад 10 років вона – голова ради мікрорайону №10, де їй вдалося об’єднати дружній ветеранський колектив. Її внесок у розвиток ветеранського руху в Кременчуці неоціненний. Напередодні Дня Перемоги жінка бажає всім одного: щоб ті страшні часи ніколи не повторилися, щоб над Україною було мирне небо.

«На жаль, ті, хто воював і наближав Перемогу, відходять у вічність. У нас із сорока учасників війни залишилось двоє», – констатує Галина Олексіївна.

Нагадаємо, кременчужан 9 травня просять утриматися від масових відвідувань Меморіалу «Вічно Живим».

 

Олена Ліпошко 

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться