Ми в Telegram

 

Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Середа, 28 Вересня 2022
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Ви є тут

Філософська загадка Кременчука, або Хто такий Євген Бергер

5 вересня 2022

Про дитинство, роки навчання у колисці Донських козаків, військову службу, Тамару Просяник, істориків та політиків – у ексклюзивному інтерв’ю «Кременчуцької газети».

Як це – пройти в загальному екскурсійному кілометражі до Харкова і назад? Здається, що це надто багато. Але це знайомо кременчуцькому краєзнавцю Євгену Дмитровичу Бергеру, який досі на прохання бажаючих з ентузіазмом проводить декількакілометрові безкоштовні екскурсії нашим містом. Це при тому, що 2 вересня він святкував своє 83-річчя. Схоже, на таких прогулянках Євгена Бергера не був лише лінивий. Крім цього, його історії ви часто читаєте на нашому сайті.

Зазвичай про нього знають як про колишнього викладача філософії у Кременчуцькому Нацуніверситеті ім. Остроградського. А далі – загадка, оскільки скромний філософ навіть у розмові про себе завжди намагається традиційно перевести тему про інших. Проте дізнатись дещо цікаве про нього нам все-таки вдалось.

- Ви знаєте безліч легенд, історичних деталей та розповідей про наш Кременчук і відомих особистостей, які тут мешкали. Здається, складно знайти краєзнавчу тему, яку б ви не знали. Відкрийте читачам завісу свого життя. Де ви народилися і якими були ваші роки дитинства?

- Моя Батьківщина – Кременчук. Хоча мої батьки не корінні кременчужани. Тато родом зі Смоленської губернії, потрапив до нашого міста в силу перипетій у 30–их роках. Мама родом із Власівки. Батько усе життя працював на «Кредмаші»: токарем, слюсарем-верстальником, фрезерувальником, стругальником. Мама працювала поварем у закладі громадського харчування.

(фото Є.Бергер з батьками, Кременчук)

Спершу я закінчив 7 класів у школі № 10 – та сама колишня школа біля залізничного вокзалу. 8, 9, 10 класи пройшли у школі №4 – де зараз знаходиться ліцей №4 (перше приміщення навчального закладу). Тоді була постанова Уряду, коли після школи необхідно відпрацювати 2 роки, щоб вступити до вишу. Я добросовісно вивчився і відпрацював ці роки токарем. Але далі мене призвали до армії. Служив у зенітних, а потім ракетних військах – у Московському, а пізніше у Туркестанському окрузі.

Після служби поїхав навчатися до Ростова-на-Дону. Щось потягло.. У 9 класі я прочитав томи роману Шолохова «Тихий Дон». Мені захотілось побачити ті романтичні місця і я вступив до Ростовського університету на філософський факультет.  Це був цікавий час з гідними людьми. Там тоді, так сказати, були московські і ленінградські дисиденти, яких приютив ректор Юрій Андрійович Жданов. Це була дуже відома особистість. Одного разу мені пощастило потиснути йому руку. Я прийшов до читального залу, але усі місця уже зайняли читачі. У коридорі стояли два стільці, куди я і попрямував. Він якраз проходив по коридору і протягнув мені руку, привітавшись.

- Тобто, «Тихий Дон» привів вас до ще однієї колиски Донського козацтва. Хто прищепив вам любов до читання? Пригадайте свої перші прочитані чи улюблені твори?

- Мабуть, це природна тяга. В дитинстві любив читати вірші, казки народів світу. Далі історію. На той момент не мав великого вибору зарубіжної літератури. Але дуже любив оповідання Джека Лондона. І звісно ж, улюблений його роман «Мартін Іден».

- Зазвичай любов до читання «йде» від батьків. Що вони читали?

- Все, в принципі. Найбільше журнали. У моєму дитинстві ми виписували «Довкола світу», він і був моїм улюбленим в дитинстві.

- У вищій освіті уже після школи і армії ви обрали саме філософський факультет. Пригадайте якийсь момент із дитинства, який вас вразив і ви почали, скажімо, по-інакшому бачити світ.

- Не скажу, що я в дитинстві був особливим. Але для себе намагався зрозуміти певні соціальні явища. І багато яких мене щиро обурювали. Пам'ятаю випадок, коли у нашому класі навчався учень, мама якого працювала начальницею міського відділу зв’язку. Якось один хлопчик розбив йому носа, в результаті чого потрапив до директора, "на ковер" викликали його батьків і виключили на 10 днів із школи. А потім, на дивину, стався аналогічний випадок, коли цей же колись постраждалий школяр розбив носа іншому – у якого батько загинув на фронті і мама виховувала його одна, працювала звичайною робітницею на фабриці. І завуч на це сказав: «Нічого, заживе!» Те саме було і в газетах, кіно чи традиційних тоді виховних годинах. Показувалося і писалося одне, а на ділі діялись протилежні речі.

(Є.Д. Бергер, 24 р.)

- Філософія включає у себе вивчення релігій різних народів, їх культуру. Ваше дитинство припало на час атеїзму. Як так сталося, що на той момент ви обрали саме такий факультет?

- Так, за мого дитинства релігія, зокрема, християнство, було строго заборонене. Про якісь інші культури, як скажімо, зараз, коли вільно хтось цікавиться фен-шуєм, хтось езотерикою і так далі – на ті часи було говорити не прийнято.  Але моя бабуся по маминій лінії була освіченою людиною і залишалась віруючою, у неї було багато релігійних, історичних книг, заборонених радянською цензурою, Біблія. А тоді так сталося, що десь у 50-их роках мій дядько десь проговорився і НКВД ті книги забрали. Цей епізод теж на той момент запав у душу. Це був період уже після смерті Сталіна. За часів життя ситуація, можливо, завершилася б гірше. І уже у дорослому віці я особисто за власним бажанням приїхав до отця Авакума у Крюків, щоб він мене похрестив. 

- Час вашого студентського життя був не в рідному місті. Що було найцікавішим?

- Тоді мені було важливо поїхати слідами Шолохова, побачити ще ті козацькі курені, колишніх військових у штанах з червоними лампасами, спеціальними кашкетами. У самому Ростові такої екзотики не було. Це все бачив, об'їздивши глухі станиці довкола. Був і у знаменитій Старочеркаській станиці – місці вільного духу. Там народилися Степан Разін, Булавін, інші. Для мене це була своєрідна святиня. Бачив гармати, з яких стріляли козаки під час французької війни.

Радянська історія спотворено трактувала Донське козацтво, буцімто кріпосні тікали на Дон і уже після того виникло козацтво. Але це не зовсім так. Після розгромлення Катериною ІІ Запорізького козацтва їх частина пішла за Дунай, а частина – на Дон. У тодішній царській росії було 12 козачих військ, але найперше з них - Запорізьке.

- Розкажіть про період вашої військової служби.

- Мені пощастило служити у зенітній артилерії на Батьківщині мого батька, у Смоленську. Там якось трапився цікавий випадок. Була денна варта. До нас підійшов генерал-лейтенант Довгополов перевіряти точку. Він підійшов, запитав звідки я та яке у мене враження від служби. Я розповів йому про своє враження і зауважив, що Смоленськ, у першу чергу, багатий історією, тож було б непогано влаштувати солдатам декілька екскурсій. Генерал-лейтенант засміявся і сказав «А що, командири, солдат правий!».

(фото - з товаришем по службі, Є.Бергер зліва)

- Після військової служби і навчання ви повернулися до Кременчука. Де почали працювати?

- Спершу у школі №6, потім у педколеджі, а по сумісництву – у медколеджі, автомеханічному технікумі (60-70-ті роки), далі у загальнотехнічному факультеті ХІРЕ у Світловодську і уже закінчував у Кременчуцькому Нацуніверситеті ім. Остроградського.

- Часто колишні студенти нагадують про себе?

- Буває. Інколи зупиняють на вулиці, хоч я їх уже і не впізнаю.

- Ваш улюблений філософ?

- Микола Бердяєв, киянин. Він, як ніхто, першим відкинув нещиру концепцію Маркса, яку нам десятиліттями нав’язував радянський союз.

- А у справжню дружбу ви вірите?

- Вірю. Були ідеальні товариші і друзі. А були і ті, що до «чорного дня». Але все-таки, слава Богу, мені щастило на друзів.

(фото, з товаришем, Кременчук, 1963 р.)

- Вас часто просять проводити екскурсії – комусь особисті, інколи групові. Скільки загалом ви пройшли кілометрів у «Пішохідних прогулянках від Бергера»?

- Можна до Харкова дійти пішки і назад. (сміється – авт.) Початок таких прогулянок відкрила діячка Олена Нестерова, яка після початку війни на сході України переїхала до нашого міста з Луганська. З нею мене познайомив художник Вадим Каторгин.

(Зі студентками, КрНу)

(фото біля Одеського національного академічного театру опери та балету зі студентами)

- У розповідях ви інколи згадуєте про громадську діячку Тамару Просяник, родом з нашої Полтавщини.

- Так, знав її особисто. Шкода, що пам'ять про таких людей з часом стирається. Бо для мене вона справжня героїня. Просяник замінила у місті політичного активіста Миколу Куценка.

Історія нашого знайомства почалася 24 серпня 1990-го року, оскільки на той момент Кременчук був першим містом Лівобережної України, де того року був піднятий жовто-блакитний прапор – рівно за рік до проголошення Незалежності. Мачту зробили інженери КрАЗу. Проте через тиждень невідомі це ліквідували, а мачту кинули за парапет. На що Тамара оголосила безстрокове голодування, поставивши біля виконкому намет.Тоді починалися перші холоди. Я приніс їй батьківський кожух. З того часу ми дужче потоваришували. Хоча до цього були знайомими, оскільки я був учасником народного руху України, створеного наприкінці 80-их років.

- Якщо говорити про українських політиків за період української історії. Чию політику ви назвете найуспішнішою?

- Все-таки, мабуть, Сагайдачного. Вона була не те, що успішною, але досить мудрою. Він знаходив найкращий варіант як для народу, так і для війська – козаків. Також історія паплюжила Мазепу, але гетьман був дуже достойний. Із більш сучасних не можу не згадати В'ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка.

- Тобто, обираючи між Кравчуком і Чорноволом, ви голосували за останнього?

- Однозначно.

- Кого порадите почитати тим, кому цікава аналітика політичних процесів в Україні, включаючи і історію?

- Володимира Винниченка, Володимира Яворівського, Івана Зайця, того ж Лук’яненка.

- За своє життя вас більше цікавила філософія чи політика?

- Відповім цитатою стародавніх греків: «Тих, хто цікавився політикою, називали «політікос». Хто це уникав, називали «ідіотікус».  І закінчу цитатою Черчиля: «Тими, хто не цікавиться політикою, політика почне цікавитися сама». 

Нагадаємо, Кременчуцький особняк, на який «сходила манна небесна»

Голокост євреїв на Піщаній горі та у Крюкові: трагічні події з історії Кременчука, що й досі викликають жах

Як під Кременчуком козаки перемогли польське військо

З екскурсією, музикою та солодощами: у кременчуцькому Міському саду провели благодійну прогулянку

 

 

Ліна Романченко

Фото з приватного архіву Є.Д.Бергера

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися