Розмова перед концертом.
Днями Кременчуком на шаленій швидкості пронісся «Лісапетний батальйон». Перед двогодинним концертом журналісти місцевимх ЗМІ мали можливість поспілкуватися із солісткою гурту Наталією Фаліон.
Ми вітаємо Вас у Кременчуці. Із яким настроєм приїхали і що привезли нам?
- Із прекрасним настроєм приїхали. Нарешті до вас дістались. І це вже радість. Ми давно чекали на цю зустріч, адже любимо ваше місто. А привезли ми нові пісні і старі, які давно не співали, але витягнули з ящика і вирішили порадувати глядача. Та їх всі знають, співають і просять знову виконувати. Сьогодні (23 березня, ред) буде цікаво, адже там, де батальйон – там завжди свято. Трішки посумуємо, поплачемо, а вцілому наберемось позитиву, сили, аби зустріти завтрашній день достойно.
Розкажіть про ваш нинішній тур.
- Це вже друга хвиля, ми відпрацювали Житомир, Хмельницький, Новоград-Волинський, ой зараз Звягель. Були у Кропивницькому, Олександрії, сьогодні у Кременчуці. Далі рухаємось в Умань, інші невеличкі міста. Концертів багато. Лише цього місяця налічується більше 20. 22 чи 23 концерти. Я не планую зараз на довго. Ось сьогодні відбудеться концерт. Якщо дай Боже не прилетить – то хвала Богу. У мене маленькі цілі на кожен день і я намагаюсь їх виконувати. А результат потім оцінюю. Відпрацювали 5 концертів – це є добре.
У вас гарна вишиванка. Але візерунки не притаманні центральному регіону. Де вона виготовлена?
- Ви правильно примітили, що кожен регіон має своє. Це Західна Україна. Тернопільщина. Це борщівська вишиванка – чорна вишиванка. Ціла історія, як вони з’явились. У мене на ній трішки є різнокольорового, а взагалі на Борщівщині є загалом чорні вишиванки. І це вишиванки смутку. Коли в 14 році (сто з лишнім років тому) відправляли галичанки своїх чоловіків на Першу світову війну, тоді почали вишивати чорну вишиванку. Мені її робила місцева майстриня. Не одну вишиванку мені вишила. Я цю люблю. Вона моя улюблена. Вважаю, що на сьогодні вона - та вишиванка, що потрібна.
Після нашої Перемоги готові її змінити на іншу?
- Готова. У мене є така руда, яскрава, у квітках. У мене їх дуже багато. Ви ж знаєте. Під настрій. Всього до 10. Одна не ручної роботи. Всі інші - то ручної. І місцеві майстрині робили, і мої дівчата вишивали. У нас же в колективі є і кухарки, і вишивальниці. Одним словом, майстрині на всі руки. Село - воно є село. Там мусиш вміти усе.
Якщо заговорили за село, то розкажіть, чи садитимете цього року город. І що там буде?
-У мене вже там росте. 6 грядок цибулі. Раніше було дві, минулого року – 4. А цього вже 6. Я зрозуміла, що якщо раніше думала про себе, то тепер думаю про всю Україну. Бо весь час потрібно ж допомогти, а для цього потрібно, щоб щось було. Зараз тішусь, коли заходжу в комору і бачу пусті полиці, а до цього вони ломились. З осені багато було всього, але ми підтримували багато. Направляли і переселенцям, і волонтерам, і хлопцям на передовій. Передавали багато консервації. Слава Богу, зїли, будемо робити нову.
Знаємо, що ви допомагаєте ЗСУ. Це конкретно якимось людям, на якийсь підрозділ, чи у фонд перераховуєте гроші?
- Я працюю багато. Із 54-ою бригадою. Працюю з тернополянами. 31-го знову у нас спільний захід. Ми робили з ними не один концерт. Із конкретною метою: у 54-ту бригаду купували розвідувальні комплекси «Валькірії». Їх 4 штуки вдалось купити за минулий тур. Тепер навіть не знаю, на що збирають. Але 31-го знову працюю в Тернополі. Зараз об’єднались мої земляки, мої учні, мої сусіди (у нас 74 чоловіки воює. Із нашої маленької громади). Мало того, це воює наш звукооператор, шофер, однієї учасниці чоловік. Ми знаємо, де вони зараз. Ми хлопців одягали, взували. Зовсім нещодавно ми купували «Старлінки» . Вони пішли на різні точки на передову. Там без зв’язку неможливо. Це їх очі. Зараз збираємо на польові рації. Ми складались на машину, безпілотник. Працювали з різними благодійними організаціями. Із Німеччини налагодили доставку 5 бусів із гуманітарною допомогою. І для переселенців, і для госпіталів. Із дніпровським госпіталем, із вінницьким співпрацюємо. Ми туди із концертами їздимо.
Із чим у вас асоціюється Кременчук. Знаємо, що тут шили ваші сценічні костюми?
- Кременчук асоціюється із «Садиба Мюзік» - концертною агенцією, з якою працюємо. Ірина Миколаївна Коваленко. Це її вотчина. Вона тут все знає. І завдяки неї ми тут все знаємо. І дійсно, вона нам допомогала шити зимові костюми. Тут майстриня шила наші кіптарі. Якщо виступ на вулиці, на свіжому повітрі, то ми їх одягаємо. Кременчук - це один і той самий готель «Дніпровські зорі». Це і біль – розбомблений торгівельний центр «Амстор», де ми гуляли завжди. Ми цього разу постояли, подивилися, поплакали. Це і гарний зал, гарний звук, гарний глядач. У мене є фанати тут. Такі фанати, що дай Боже усім. Тут є Галя Король, кременчуцька дама. У мене стільки подарунків від неї. Більш, як 10 кущів троянд вона мені присилала. Я розсаджувала в себе. У мене пів хати Галіних сувенірів і я знаю, що це Кременчук - місто спогадів, праці, відпочинку, хороших друзів.
Ваш гурт має назву «Лісапетний батальйон». Чи мажєте ви сувенір - велосипед. Чи ті ж футболки випускали?
- Ми все випускали: і футболки, і магніти, і календарі. Ми правильні люди. Охопили всі сторони бізнесу.
А самі маєте велосипед?
- Та я давно їжджу на велосипеді. Можу майстерклас їзди без руля показати. Як завгодно. У мене дома 6 велосипедів. Адже маю 6 онуків . А кожен має свій. Кожен раз прошу у них – але не всі дають. Але час від часу дозволяють.
Якби вам презентували велосипед, то який би хотіли?
- Звісно, найдорожчий. (Сміється). Я не знаю якої марки, а також скільки коліс. Та щоб я виїхала, а всі сусіди, заздрісні люди просто оніміли.
Минулого тижня ми з колегами були в «Парижі». Так називається куток в селі Гориславці. Це село зараз волонтерський центр. Там є співочий колектив «Калинове намисто» вони серед інших співають і ваші пісні. Як ви до цього ставитесь?
- Дуже просто - мене ніколи жаба не давила. Я горжусь, я тішусь. Люди мають репертур. А я знаю, що це таке. Адже я – сільська самодіяльність. Знаю, як це підібрати репертуар, десь його треба знайти. Щоб воно відповідало твоїй території, твоїм людям. Я знаю, як то важко знайти, особливо у сільській місцевості. Я працюю для сільських людей, мої пісні для таких колективів. Мені часом присилають, показують. А я лише рада. Пісня не має лежати в скрині, а має бути в народі. Я переконана, що пройде якихось 10 -15 років і забудуть, що Наталія Фаліон їх писала. Пісні будуть народними, як ті, які ми зараз співаємо. Я вірю: ці пісні пішли в народ і там залишаться.
Сьогодні ви презентуєте альбом «Україна у вогні», як він народжувався і хто автор пісень і музики?
- Це нова сторінка творчості. Як почалась війна - нас якось всіх змінило, перевернуло. Ми знайшли для себе зовсім інші цінності. Це був крик душі. Думали лише про війну. Про інше неможливо не співати, не писати. Наші думки вилились в піснях. Останній мій альбом «Україна у вогні», для нього син писав тексти. Писав щодня. Ви не уявляєте, але за два місяці зробили його. А потім спрага творча і патріотична спала. І я сказала: «Стоп, Наталю! Скільки патріотичних пісень. Скільки авторів. Вони молодші і цікавіші – повертайся в своє русло. У тебе є альбом, є що показати, що ти українка, справжня патріотична, а тепер давай відігрівати народну душу: жартувати, сміятися, писати ті пісні, що завжди». Тож ми не змінюємо свого іміджу: самі складаємо, самі співаємо і основна наша тема село, свято. І людям це потрібно. Я переконалась - людям то потрібно, вони виходять з концертів усміхнені , щасливі. А я тішусь, що змогла допомогти набратися позитиву. Нам треба це зараз, як ніколи.
Чи сваритесь з учасниками колективу?
- Я кричу, тупаю ногами. Я вредна. Але я скоро відходжу. Такої сварки не буває. Адже то – сім’я. Ти дала комусь зауваження. У мене гарний колектив. Нам би позаздрили організатори чи керівник, та все ж у нас матріархат, диктатура: мама сказала і всі зробили.
Ви ведете Тік-ток, там з’являється ваша онука. Чи планує вона розпочинати артистичну діяльність?
- Це особливе питання. Я довго дивилась, щось там подобалось, а щось – ні .Та потім сказала собі : «Наталю, тобі потрібна молода аудиторія, яка буде рости і тебе знати і пам’ятати». Треба думати про майбутнє. Вона показує моменти, яких я не знаю. А я добре вчуся. Вона ж навчається на факультеті журналістики в Києві. Вона зізналась, що хоче написати пісню і заспівати. А я вважаю – прапор тобі в руки. Хоч коли була маленька, то співала. Мені її привозили на все літо. А в мене концерти, тож я брала її на сцену. І костюм пошила, як в нас. Але Бог не дав прямо гарного голосу, але я не скажу, що зовсім обділив. Я подумаю над цим і можливо, допоможу.
Олена Ліпошко
Фото, відео Кирила Воронцова
