Яке воно–життя на чужині для кременчужан, які вимушено виїхали? Про це–у нашій новій рубриці.
Війна змусила багатьох українців, зокрема й кременчужан, шукати мирне життя за кордоном. З початку багато хто з них там оговтувалися від побаченого жахіття в Україні та відновлював психічний стан. А далі починалося нове життя, у новій країні.
Звичайно, кожний зіткнувся з побутовими питаннями. Зокрема, пошуку житла, дитячих садочків та шкіл, сплати за комунальні послугу, для більшості виникла необхідність удосконалювати або вчити іншу мову. Звички накопичуються роками, тож коли потрапляєш у щось нове – починаєш порівнювати те, що мав, з тим, що треба пізнавати наново. Звісно, окрім цього люди мають можливість познайомитися з новою культурою, звичаями та особливостями інших країн.
Тож Кременчуцька газета вирішили поспілкуватися з містянами, які опинилися за межами України. Нашим респондентам ми ставили однакові запитання, аби побачити їхній погляд на нову країну та порівняти де яки аспекти життя з життям в Україні.
Тому ми розпочинаємо нову рубрику «Наші за кордоном». Перша наша героїня–кременчужанка Маргарита Чеботарьова (на фото), яка разом з родиною останній час жила у Києві. Тож повносмасштабне вторгнення російських окупантів на територію України вона відчула з самих перших хвилин. Разом з чоловіком, 17-річним сином Едуардом та 15-річною донькою Катериною ховалися в укриттях від обстрілів. Коли з боку Ірпеня росіяни вже окупували території, а з інших напрямків також чулися вибухи, Маргарита з дітьми вирішила покинути Київ та шукати прилисток на Західній Україні.
За кордон вони не збиралися, тому зібрали із собою речі, розраховуючи на пару місяців. Але опинившись у Карпатах, жінка почала рахувати власні збереження, бо за оренду житла треба було викладати тисячі гривень за добу. Тому вона почала шукати більш економні варіанти і попросила допомогти у цьому друзів з Європи. Написала їм повідомлення у Фейсбуку і незабаром отримала відповідь.
«Нас запросили, знайшли безкоштовне житло у місті Задар, що на березі моря. Тож питання, куди їхати, було вирішено. А всі деталі, щодо життя, побуту та менталітету ми з’ясовували уже на місці»,–розповіла нам Маргарита.
Тож з березня 2022 року вона разом з дітьми живе у Хорватії, у місті Велика Гориця. Це 15 км від столиці – м. Загреба.
- Чим Хорватія дуже відрізняється від України, а чим схожа?
- Менталітет дуже схожий на український. Люди щирі та відкриті. 30 років тому вони також пережили війну, отже знають, що це таке. Через це намагаються допомогти, дуже щиро співчувають. Багато з них слідкують за новинами і кажуть нам, що усі події, які відбуваються в Україні, схожі на ті, що відбувалися в них. Це і пропаганда, і маніпуляція тощо…
Отже вони асоціюють нас з собою. Для них–ми свої. Тому українці почуваються у Хорватії, як вдома.
Чим відрізняється? Життя тут дуже повільне, вони нікуди не поспішають, багато часу приділяють родині та відпочинку. У неділю і на свята усі заклади зачинено, а вулиці пусті.
«Мені не вистачає, напевно, того «движняка», який у Києві був ... тут все дуже розмірено»,–порівнює співрозмовниця.
- Щодо роботи: де ти працюєш зараз? Чи займаєшся волонтерством?
- До середини квітня я працювала в українській компанії дистанційно. Звільнилась дуже свідомо, адже відчула потребу шукати роботу на новому місця. До серпня роботу активно не шукала. Відпочивала, адаптувалась на новому місці, вчила хорватську мову та вдосконалювала англійську. Активний пошук планую розпочати саме у серпні. Для цього вже підтвердила свій диплом про вищу освіту. Волонтерством активно займалася у березні. Зараз–інколи, коли є час.
- На які кошти ти живеш: зарплатня, допомога? Доводиться заощаджувати чи вдається на щось відкласти?
- Допомога у Хорватії лише одноразова, приблизно 500 євро на родину. Червоний хрест допомагає продуктами, приблизно на 150 євро/місяць. Є державна програма безкоштовного житла, завдяки який ми не сплачуємо комунальні послуги. Втім, щоб оплатити оренду житла та мати кошти на особисті витрати, треба розраховувати на власні сили. Так, доводиться заощаджувати, адже я поки не маю стабільного доходу.
Продукти дорогі в порівнянні з довоєнними цінами в Україні. Проїзд дорогий, квиток на міський автобус коштує приблизно 0,7 євро. Одежа та взуття є недорогі.
- Чи змінився режим життя за кордоном?
- Я б не сказала, що змінився. Коли вийду на роботу, а діти підуть до школи, думаю, я це відчую. Стандартний робочий день тут починається о 8.00, деякі заклади працюють з 7.00. Відповідно, вони раніше закриваються. Влітку дуже спекотно, тож самій хочеться всі справи зробити до 9 ранку. На вулиці стає комфортніше після 20.00. Сієсти, як такової, тут немає, але по факту багато хорватів влітку просинається о 5.00, а з 12.00-13.00 (залежно від графіку роботи) лягають відпочивати на 2-3 години.
- Як налагоджене спілкування із хорватами?
- Тут не відчуваєш мовного бар’єру, якщо знаєш англійську. Не тільки у туризмі, а й в усіх закладах працівники дуже добре знають англійську мову. Але для того, щоб повноцінно і офіційно влаштуватись на роботу потрібно знати хорватську.
Хорвати нас поважають, ми не відчуваємо себе біженцями. Ми в гостях і про нас дбають.
Жодного разу за ці місяці я не відчула, що мені десь не допомогли, не відповіли на мою потребу.
- Чи доводилось отримувати медичну допомогу. Як взагалі діє система надання меддопомоги?
- В нас є медична страховка. Зараз виникла потреба проконсультуватись з офтальмологом, мені дали направлення. Якщо лікар випише медпрепарати, вони будуть безкоштовні. Лікар не приходить додому, людина повинна сама йти до нього. Але швидку можна викликати. Прийом у фахівця–безкоштовний, наприклад, якщо у вас випала пломба, зуб запломбують безкоштовно. Але якщо забажаєте більш красиву пломбу чи протезування, доведеться заплатити.
- Як працюють школи, дитсадки? Як пристосовуються діти до нових умов?
- У дитячий садок потрапити складно, немає місць, є черга. Але моїм знайомим вдалося влаштувати своїх дітей до садочків. Якщо дитина ходить до школи з 1-8 клас, то взагалі проблем не було – їх зараховують одразу.
Чим менше діти, тим скоріше вони адаптуються. В мене є знайомі, в яких діти навчаються у 3-4 класах. Але вони одразу почали навчання, хоча не знали жодного слова хорватською мовою. А через три місяці вже вільно розмовляли з однолітками і закінчили учбовий рік у новій для себе школі.
Тут діти дійсно вчаться і борються за кожну оцінку. 1-8 клас–це початкова школа, потім 4 роки середньої школи. Вона може нагадувати коледж в Україні, бо діти отримують спеціальність, а може бути загальноосвітньою (вони називаються тут гімназіями). Процес вступу до школи тут дуже прозорий та залежить від оцінок за останні 4 роки навчання. Є державний сайт, на якому можна відслідковувати успішність своєї дитини і бачити, до якого закладу з цими оцінками вона може вступити далі. Документи офлайн нікуди подавати не потрібно, все є на сайті закладу. Єдине, що дитина пише заяву на електронну пошту в обрану школу. Навчання безкоштовне, якщо школа державна. Учень разом з батьками уже з 5-6 класу обирає напрям навчання та намагається покращити оцінки, щоб вступити до обраної школи.
- Як прийнято проводити дозвілля у Хорватії? Чи добре розвинений внутрішній туризм?
- Туризм розвинений дуже добро. Країна туристична, пляжі всі безкоштовні.
- Яких речей, до яких звикла в Україні, немає за кордоном? А які нові звички з’явились?
- У неділю тут взагалі нічого не працює. Магазини, супермаркети, аптеки закриваються о 21.00.
Таксі дороге. Але громадський транспорт, навіть міський, має свій розклад, завдяки чому можна розраховувати час. Навіть вночі ним можна доїхати до необхідного місця. Але у маленьких містах на узбережжі з цим є проблеми.
Ще зазначу, що в Україні більше товарів покупали онлайн. «Нової пошти», як в Україні, тут не має. Тому передати щось із іншого міста – це вже проблема.
Банкінг немає усіх функцій, як в Україні. Карткою можна розрахуватись на сайті, у магазині, але є складнощі з тим, щоб перевести кошти на іншу картку чи до іншої країни.
Поповнити мобільний телефону теж складніше, тому що потрібно вводити реквізити.
Якщо це сфера краси (манікюр, педикюр, косметолог, масаж тощо), то українці завжди шукають земляків. Адже якість послуг тоді вище.
- Чи плануєте повертатися в Україну?
- Так, планую. Але не зараз. Після Перемоги!
Окрім іншого наша співрозмовниця зазначає, що українців у Хорватії не багато – приблизно 16-18 тисяч. Однак їх відвідувала екс-заступниця голови Верховної ради Олена Кондратюк. А ще під час екскурсії по Загребу, до українців приєднався Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія Василь Кирилич. Тож без уваги наші співвітчизники за кордоном не залишаються.
Спілкувалася з Маргаритою Чеботарьовою її однокласниця – Олена Сінтюріна
Фото з власного архіву співрозмовниці
