Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Вівторок, 24 Листопада 2020
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

«І вдома плачемо, і в ординаторській», – інфекціоністка про смерті кременчужан через СОVID-19

31 жовтня 2020

Майже заповнені стаціонарні інфекційні відділення по всій країні, звільнення лікарів за власним бажанням і...смерті від СОVID-19. З цим зіштовхнулися і працівники інфекційного відділення лікарні «Кременчуцька». Від початку пандемії і до сьогодні на робочих місцях залишилися найстійкіші: ті, хто може витримати фізичне навантаження і не здатися морально.

Станом на 13 жовтня у лікарні інтенсивного лікування «Кременчуцька» перебували 56 пацієнтів, хворих на пневмонії та коронавірусну інфекцію. І серед них здебільшого ті, хто знаходиться у вкрай тяжкому стані. Як зауважила директорка закладу Оксана Корлякова, переповненість ліжкомісць збільшує навантаження і на персонал, якого у медзакладі не вистачає. Нещодавно там створили call-центр, за його допомоги рідні тримають зв’язок із пацієнтами, які самі не можуть відповідати на телефонні дзвінки чи повідомлення у соцмережах.

Однак це не дозволяє зняти напругу з самих лікарів. За словами директорки, у закладі бракує як мінімум двох інфекціоністів.

Для всіх медпрацівників відділення передбачене тестування методами ІФА (імуноферментний аналіз) та ПЛР (полімеразної ланцюгової реакції). Здійснюється це за рахунок держави.

В умовах боротьби з коронавірусною інфекцією медикам передбачена спеціальна підвищена зарплата. Зокрема в середньому медсестра отримує до 18 тис грн, лікар – до 25 тис грн.

Нам вдалося поспілкуватися із 32-річною лікаркою-інфекціоністкою Інною Теркун, яка вже 10 років працює в інфекційному відділенні лікарні «Кременчуцька».

- Чому вирішили залишитися, коли почалися перші випадки захворювань та спостерігалися панічні настрої серед людей?

- Тому, що я дуже люблю свою роботу. З дитинства мріяла стати лікарем, потім закінчила медичний вуз. Сама обрала цей напрямок. А оскільки це моя робота, то без вагань працювала далі. А як може бути по-іншому? Від Міністерства охорони здоров’я, ЗМІ надходило достатньо роз’яснень та протоколів: як себе захищати, чого дотримуватися. Під час навчання нас знайомили з особливо небезпечними інфекціями, тож ми всі розуміли, з чим зіштовхнулися, і в яких умовах можемо опинитися. Тим більше, закінчуючи навчання, я розуміла специфіку своєї роботи. У цій галузі не можна працювати по-іншому.

- Коли звільнялися ваші колеги, як це сприйняли? У самої не було такого ж бажання?

- Кожна людина несе відповідальність за своє рішення. Хтось звільнявся через сімейні обставини, у когось були інші причини. Наприклад, хтось із лікарів опинився у групі ризику, пов’язаній із віком чи супутніми хворобами. Завжди складно втрачати професіонала, з яким довго працюєш пліч-о-пліч. Але ж ми не можемо когось засуджувати, адже кожен має право на своє рішення.

- Як рідні ставляться до вашої роботи в таких умовах?

- Звичайно, переймаються щодня, мабуть, як і всі рідні. Всі розуміють, що у мене така професія, тож і ставляться відповідно, нормально – і чоловік, і батьки. Хоча, так, це дуже важко. Всі разом переймаються за кожну мою зміну.

- Розкажіть, як лікарі захищаються під час роботи.

- По-перше, щоранку приходиш і вдягаєш костюм, рукавички, захисну маску. Кожне відділення поділене на спеціальні зони. У них передбачено окреме дотримання умов захисту. Ясно, що інколи і до вбиральні не завжди можеш сходити, адже кожного разу перевдягаєшся. А буває так, що ти о 8 годині ранку йдеш у приймальне відділення, а виходиш звідти о 4-ій годині дня. І то, якщо тебе змінить черговий. Кожного дня може бути різний наплив. Буває, допомагаєш колезі, буває медсестрі. Все взаємопов’язано. Тож інколи і не зважаєш на те, що і тобі щось дуже терміново потрібно.

- Скільки в середньому за добу обходите пацієнтів?

- Ну, по декілька разів – понад 50 пацієнтів. До особливо тяжких підходимо у бокси частіше. Бувають непередбачувані випадки. Адже всі хворі потребують особливої, окремої уваги. Навіть там, у закритих боксах, людям необхідна підтримка. Лікарям також доводиться когось вислухати, когось за руку потримати. І найприємніше, коли тобі дякують уже виписані, здорові люди. Тоді ти приходиш на роботу і знаєш, що йдеш туди не даремно.

- Часто госпіталізують одиноких пацієнтів?

- Бувають різні випадки, пацієнти з різними соцстатусами. І всі потребують допомоги і підтримки. Особливо варто підбадьорювати людей похилого віку, говорити з ними, примушувати їсти. Їм зазвичай необхідно більше уваги. До людей звикаєш, як і вони до тебе, навіть у таких умовах.

- А коли стаються летальні випадки…

- Це дуже важко… Коли намагаєшся людину витягти, а в якихось випадках це не вдається. Це не просто стрес, завжди лишається слід у пам’яті.

- Пропускаєте все через себе?

- Є таке. Різне буває… І вдома плачемо, і в ординаторській, але це наша робота. А тут потрібно пригальмовувати емоції, треба йти в іншу палату і ні виразом обличчя, ні жодним словом не передати сум пацієнту. Бо його і так у подібних ситуаціях вистачає. Що ще важливо – до пацієнта варто йти виваженим. Адже ніхто інший не повинен страждати від ситуації, що склалася, не повинен сам падати духом. Про смерті пацієнти із сусідніх палат знати не повинні.

- Один одного лікарі підтримують?

- Так, у нас бойова завідуюча – Ірина Вікторівна Ліфанова. Виважена і завжди спокійна. Морально підтримує Оксана Вікторівна Корлякова. Так само колеги у реанімації, які швидко і сконцентровано приймають рішення. Їм усім за це спасибі. З будь-якого питання ми між собою з колегами радимося. Буває, набираємо один одного в телефонному режимі. Для всіх нас це нормально. Такі зараз умови.

- Коли повертаєтеся додому, як знімаєте стрес? Є якийсь саме ваш дієвий метод?

- Кожна людина повинна мати хобі. Хтось вирощує квіти, хтось рибок тримає, хтось повністю віддається родині. Коли приходжу додому, є підтримка рідних, чоловіка, дитини. Також у мене є наш улюблений пес – німецька вівчарка Лютий. Знаю, у багатьох колег є домашні тварини, це така собі віддушина після роботи. Взагалі, головне – це прийти і переключитися. Адже є емоційне, професійне вигорання. І це дуже страшно. Поки що такого не переживала.

- Чи зросла відповідальність у вашій родині через пандемію?

- Звичайно, в рази підвищилася. Усі знають, що це правильне дотримання гігієни: носіння маски, миття рук, інше. Уже рідним про це не нагадую.

- Як часто самі лікарі перевіряються на можливе захворювання?

- По протоколу ми кожні 10 днів обстежуємося за державний кошт. Це ІФА-тести. А якщо виникають питання – тоді ПЛР-тести.

- Щодня повертатися додому не страшно?

- Звичайно, страшно. Але страшніше тут залишатися і не виходити декілька днів підряд. Страшно, що може статися ще більша завантаженість.

- Чи були випадки захворювання на ковід медиків у вашому закладі?

- Поки що в нашому закладі ніхто не захворів із медперсоналу. Як і за цей період у нашому колективі не було печальних випадків, слава Богу. Але і якогось неймовірного страху немає. Адже головне – вчасно діагностувати хворобу та почати лікування.

- За вашими спостереженнями, в яких випадках найчастіше стаються захворювання?

- На жаль, картина різнобарвна. Часто це люди з хронічними захворюваннями. Загалом у всіх пацієнтів ситуації різні. Або родинні спалахи, або через контакт зі знайомими, коли люди перебували у спільній одній компанії. Навіть коли хтось із людей сидів вдома, заражається від іншого...

...Щиро сподіваюсь, що всіх наших спільних зусиль вистачить все це пережити. І з мінімальними втратами.

Нагадаємо, на Полтавщині за добу зареєстрували майже 600 випадків коронавірусу.

У Кременчуці зареєстровано 48 нових випадків коронавірусу, серед захворівших троє дітей віком від 1 місяця до 5 років.

 

Ліна Романченко

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися