Улюбленець жінок, Заслужений артист України Михайло Грицкан своїм виступом вміє підняти настрій будь-якій жінці. 28 вересня на концерті, присвяченому Дню народження Кременчука, як завжди, традиційно виконував пісні про дружину, коханих та дітей. Талановитий співак, він виконував композиції у різних стилях, говорив із публікою зі сцени, передавав привіти та традиційно вітав з Днем народження слухачів зі сцени.
Перед концертом він обіцяв слухачам декілька музичних новинок, однак їх назви вирішив потримати у таємниці. Про діяльність артиста поза сценою, проблеми сучасної кіноіндустрії та чому молодь варто виховувати через мистецтво - далі у інтерв'ю.
- Сьогодні ви в Кременчуці. Розкажіть, чи відрізняються кременчужанки від жінок у інших містах?
- Як і у інших, вони неймовірно красиві. По вулиці, біля сцени, готелю – йдеш і задивляєшся. Взагалі уже не вперше у вашому місці, і люблю і публіку, і кременчужанок, і настрій моїх слухачів.
- Колись ви говорили, що співати під фонограму - це те саме, якщо займатися сексом по телефону. Ви займаєтеся останнім?
- А я схожий на того, кому потрібен секс по телефону? У мене і так все гаразд, у реальному житті, не стільниковому. Ну а якщо бажате почути щось провокуюче по цій темі - то це не до мене, адже я притримуюсь традиційних поглядів.
- Що змінилося у естраді чи взагалі у культурі за останні роки?
- Думаю, змінився підхід у просуванні виконавців на великі сцени. Приміром, зараз дуже важливою є реклама. Якщо ти себе не розпариш, про тебе мало хто знатиме. І це стосується багатьох сфер. От, приміром, я нещодавно знімався у фільмі «Легенда Карпат». Фільм досить класний. Але пішла моя донька з подругою на нього і у залі сиділо чотири глядачі. А все тому, що хоч кіноіндустрія в Україні почала відроджуватися, ще мало сил націлюють на рекламу. А це немаловажливо. Мені дуже приємно, що українське кіно зараз набирає обертів, ним зацікавилися в світі і рано чи пізно все встане на свої місця.
- Чи дивилися ви фільм «Захар Беркут», який з’явився нещодавно?
- Ні, я ще не дивився. Мене запрошували на презентацію, однак в мене були тоді гастролі. Треба ходити, треба дивитися, треба підтримати своє, тому що майбутнє любої держави це є культура, це є мистецтво, це є люди, це є земля. А у нас трошки не така реклама робиться, наші шановні журналісти. Я завжди кажу, що в нас, нажаль, все вимірюється якимись там проектами чи замовленнями. Якщо є замовлення брати інтерв’ю, значить беремо. Журналістам варто самим шукати цікаві історії, без замовлень. І тоді все буде на своїх місцях. Так само і артистам, і кіно, і всім.
- Чому ви так інколи переключаєтеся з музики на кіно?
- Це я не вирішив, це я виступав на Бердянськом кінофестивалі. Я виконував гімн і там в перший раз мене побачила Тетяна Гнідаш (продюсера, сценаристка)… я спробував себе у кіно у серіалі «Джамайка», де я зіграв компаньйона Віллі Токарева (автор та виконавець пісень у стилі шансон – авт.). Ми грали самих себе – артистів. І я їм сподобався. Вони запросили мене. Це була моя мрія з дитинства – я мріяв стати актором, а не співаком. А вже на повний метр мене запросив молдавський Валерій Жереги. Він теж побачив мене на сцені і запросив на проби.
- Який перший фільм вас вразив у дитинстві?
- На той час, напевно, «Чотири танкісти і собака». Ви не знаєте його, бо ви ж молоденька (посміхається)… Тоді ж що показували, то нам мало подобатися. Ми не мали вибору, були три канали, які ми дивилися. Звичайно, індійське кіно… в принципі непогані фільми, адже допомагали бути чесними, добрими, не передавати. В принципі, дуже важливо на яке кіно ти ходиш, адже це є така методика виховання молоді через мистецтво.
- А що ви побажали би кременчужанам?
- Ви почуєте це на концерті. В мене сьогодні (28 вересня – авт.) є велика змога бути сам на сам з ними, навіщо мені передавати це через вас. Вам усім присутнім побажаю миру, здоров’я, добра, кохання, вірте в свої сили, гідно переходьте всі життєві труднощі і використовуйте свій потенціал на всі 100%.
Разом з іншими журналістами свої питання задавала Ліна Романченко
фото Олександр Попенко
відео Кіріл Воронцов
