Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Понеділок, 6 Лютого 2023
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Ви є тут

«Люди питали не де взяти їжу, а чим допомогти фронту», - розповідь полковника, який виховав Героїв України й створює Музей війни у Кременчуці

14 січня 2023

Ексклюзивне інтерв'ю.

Журналістка «Кременчуцької газети» Олена Ліпошко стала учасницею проєкту Platfor.ma «Локальні лідери» — в рамках якого автори з усієї країни розповідали про людей, які об’єднали свою спільноту заради перемоги України. Її історія про полковника Володимира Полякова. Він працює начальником цивільного захисту Вищого професійного училища №7 у Кременчуці, а також є керівником Музею військової історії, розташованого на базі цього навчального закладу. Військовий досвід дозволив йому одразу після вторгнення розгорнути масштабну допомогу і фронту, і містянам.

«Для мене 24 лютого почалось за два тижні до цієї дати. Тоді коли я, як військовий, зрозумів, що війна десь близько. Щоправда, розум це осягав, а от почуттями вірити просто відмовлявся. Було ніби якесь роздвоєння. Вже за два тижні до повномасштабного вторгнення ми почали облаштовувати на базі училища укриття для дітей і викладачів. Враховуючи мій досвід 2014/15 років, коли довелось перебувати у зоні АТО, робили все для того, аби діти були захищені. Але тоді і я ще не розумів, що саме на нас чекає. Коли ж 24 лютого повідомили про напад рф, я раптом зрозумів, що на тисячу осіб в нашому навчальному закладі лише я один знаю, як себе вести у зоні бойових дій. Ніяких роздумів не було — приїхав на робоче місце, і ми почали з директором училища вирішувати, як працюватимемо далі. З того часу наш навчальний заклад перейшов на бойовий лад. Уже можна про це говорити: ми відразу почали приймати особовий склад батальйону територіальної оборони. До нас приходили добровольці, але не було ані форми, ані якихось припасів. Тому нам поставили завдання: у стислі терміни створити умови для нормального функціонування батальйону. Не буду розповідати всі нюанси, але коли ми зараз зустрічаємось із військовими, які перебувають там, де треба, то вони говорять, що краще ніж в училищі №7, організації процесу комплектації не бачили ніде.

Приходили сотні городян і просили роботу

Тоді ж почали інженерне забезпечення училища: закладали мішками із піском вікна, інші отвори в будівлях. Було зрозуміло, що у разі артилерійських обстрілів це збереже від осколків перший поверх. Неймовірно, але до нас приходили сотні городян і просили будь-яку роботу. Я дивувався, що люди питали не про те, де взяти продукти, а цікавились: чим допомогти фронту. Усі навколо допомагали у всьому, що потребувалось. Як наслідок — у нас єдине училище у Кременчуці, яке вдалось інженерно обладнати як тимчасове укриття, якби почалися обстріли. Паралельно вже із 25 лютого у нашому училищі організували виготовлення протитанкових «їжаків». Їх робили із залізничних рейок. Виробництво поставили на потік, і, врешті, наші «їжаки» розставляли по всьому місту. Безхатьки несли метал нам, замість того, аби здавати його у пункти прийому! Такий порив у людей був!

Наші зварники працювали з ранку і до початку комендантської години. Поруч із майстрами працювали студенти — фактично ще діти, батьки яких пішли на війну. Вони на рівні з дорослими стояли біля зварювальних апаратів. Паралельно удосконалювали сховище. Завдяки сприянню директора училища Миколи Несена облаштували туалети, зробили витяжки, з піддонів робили ліжка. У перші дні війни, коли міські сховища ще не обладнали, до нас під час повітряних тривог приходили понад 600 мешканців навколишніх багатоповерхівок. У людей був шоковий стан, але ми намагались комфортно розмістити їх: матерів із дітьми — в одному приміщенні, власників домашніх тварин з їх улюбленцями — окремо. Що мене вразило — всі сиділи тихо, навіть собаки й коти жодним чином не реагували один на одного, ніби все розуміли.

Команда збільшилась з 5-7 людей до 50

Я не можу не згадати про своїх «павучків» — саме так називаємо жінок і чоловіків, які плетуть маскувальні сітки. Я вже декілька років очолюю громадську організацію «Координаційний центр об’єднань ветеранів АТО», і плетіння маскувальних сіток — один із напрямків нашої діяльності. Раніше ми їх самі виготовляли й передавали військовим. Але 26 лютого до нас на допомогу масово почали йти спочатку містяни, а далі й переселенці із Харківської, Херсонської областей. В результаті наша команда «павучків» збільшилась з 5-7 людей до 50. Через їх руки пройшли кілометри маскувальних сіток. Зараз не зупиняємось, адже потреба в них на фронті не зникає. Але найбільше я пишаюсь своїми випускниками, які боронять Україну від російських окупантів. Свого часу я працював начальником Кременчуцького ліцею із посиленою військово-спортивною підготовкою. У 2014 році я пішов добровольцем, перебував у зоні АТО. Соромно було б, коли керівник спрямовував молодь боронити свою державу, а сам залишався осторонь. Тому я понад рік воював у складі 37-го окремого мотопіхотного батальйону. Мені на фронті неодноразово доводилося зустрічатися зі своїми випускниками. Дуже пощастило, адже я бачив результати своєї роботи уже під час бойових дій. Зараз серед випускників нашого ліцею вже два Герої України і є подання на присвоєння цього звання ще одному (на час публікації вже стало три, –  авт.). Це заслуга всього колективу, адже понад десять років тому ми вже готували дітей так, щоб вони могли захищати Батьківщину. Імена деяких наших випускників на слуху не лише в Україні, а й в усьому світі. Наприклад, Сергій Волинський, позивний «Волина» — легендарний командир 36-го батальйону морської піхоти, який захищав «Азовсталь». Або Вадим Ворошилов, якого називають «Привидом Вінниці». Це героїчний льотчик із Кременчука, який знищив над містом п’ять ворожих «Шехідів». Я пам’ятаю його ще невисоким, худеньким, скромним хлопчиськом. Коли зараз Вадим підіймає багатотонну машину в небо і нищить рашистів, мене розпирає від гордощів за його досягнення. Якщо чесно, бути пілотом — це одна із моїх мрій. Але, на жаль, за станом здоров’я її не вдалось втілити.

А от мій випускник зміг! Взагалі пишаюсь усіма, хто зараз захищає нашу Батьківщину. Але маємо й непоправні втрати… Загинув капітан Володимир Трусов. Зараз одна із вулиць міста, саме та, на якій розташований військовий ліцей, має його ім’я. На жаль, посмертно.

Мій племінник став справжнім офіцером, і загинув, як справжній офіцер

На цій війні загинув мій племінник Ігор Пугач. Я так мріяв, що він дослужиться до звання полковника, і я зможу передати йому офіцерську вахту нашої родини. Мені допомагав стати офіцером дядько, а я допомагав Ігорю. Він дійсно став справжнім офіцером, і загинув, як справжній офіцер — визволяючи від ворога Харківщину. Його іменем також названа вулиця в Кременчуці. Це вулиця, на яку виходить одна сторона військового ліцею. Тепер з одного боку у нас вулиця Майора Пугача, а з іншого — Капітана Трусова.

Окремо хочу розповісти про наш музей. Деякі експонати з нього я віддав хлопцям на передову — десь 15% експозиції «пішли воювати». Каски, бронежилети – все раптом стало потрібним. Єдине, просив хлопців, щоб після нашої перемоги привезли назад не один, а два експонати — і цю «позичену» амуніцію, і ще щось з трофеїв. Зараз музей сучасної війни працює за кількома напрямами. Один — волонтерська допомога. Другий — ми продовжуємо збирати експонати. Кременчук теж не оминула ця війна, тож тепер в експозиції й уламки смертоносної зброї, яку ворог скинув на нас.

Одним із найкривавіших злочинів орків проти мого міста став ракетний обстріл 27 червня торговельного центру «Амстор». Нам вдалось зібрати деякі речі, які показують, що це був працюючий гіпермаркет. Як видно зі стенда із портретами загиблих — серед них жодного військового. Після ракетного удару там була така температура, що керамічний посуд розплавився. Вижити в епіцентрі вибуху було неможливо… Знаєте, коли під час екскурсій я підводжу дітей до цієї частини експозиції, то ніхто не залишається байдужим. Я це бачу по очах, нерідко люди плачуть. Я хотів би, щоб у нашому місті був повноцінний Музей військової історії Кременчука. Воно цього заслуговує. Це традиційно військове місто. А у цю війну тисячі його мешканців боронять свою країну, творячи історію сучасності.

P.S. Повну версію інтерв’ю шукайте Platfor.ma (platfor.ma)

Фото Олександра Попенка

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися