75 років із Кременчуком у серці.
Сьогодні виповнюється 90 років відомій у місті людині кременчужанці Людмилі Калугіній. Тисячі учні і студентів навчила вона іноземним мовам. Адже 40 років присвятила освітянській роботі. Паралельно активно займалась профспілковою діяльністю. Знаходила час на родину і цікаве дозвілля. Із чоловіком Костянтином (на жаль, вже покійним) прожили разом 51 рік, відсвяткували «золоте весілля», була хрещеною матір’ю віцемеру Дмитру Кравченку. У свої 90 років відчуває значною молодшою і повною сил. Напередодні ювілейної дати Людмила Калугіна розповіла про своє життя, яке тісно пов’язане з Кременчуком.
«Я Калугіна Людмила Костянтинівна, зараз пенсіонерка. А все моє життя наповнене і роботою, і всім гарним. Так що я задоволена своїм життям», - говорить кременчужанка.
Пригадує, що у Кременчук приїхала маленькою дівчинкою разом з родиною по завершенні Другої світової війни, у листопаді 1945 року.
«Місто було зруйноване. Міст, по якому ми йшли, був раніше зруйнований німцями і зроблений з таких дощечок», - розповіла
Із залізничного вокзалу родина Людмили Калугіної пішки дісталась в Крюків, нехитрий скарб - на візку, маленького брата несли на руках – загорнутого в ковдру і газети, щоб було тепліше.
«Я і мої дві сестри чимчикували за цим всім. Прийшли у Крюків, а там глиняна хата. У вітчима мама там жила, вона йому познаходила багато наречених. А тут вітчим привів нашу маму. Троє її дітей привіз і вже одного свого. Тож його мати була дуже незадоволена. У хаті не було, навіть, світла. Каганець горів, кинули нам на якусь ковдру на підлогу, а там ми там троє дівчаток уляглися спати. Потім були усілякі неприємності з цією бабусею. Але згодом все уляглось», - розповіла жінка.
У школу пішла вже в Крюкові, де родина залишилась на постійне місце проживання.
«У 1953 році я закінчила 9-ту школу у Крюкові, російська школа була, бо ми приїхали з росії. По завершенні поїхала в Іваново (рф, авт), своє місто, де я народилася, на факультет іноземної мови у педуніверситет. Там п'ять років провчилася. Отримала направлення у Хабаровський край», - розповіла пані Людмила.
Але доля розпорядилась по іншому. Молода жінка думала, що на деякий час повернулась в Кременчук, проте залишилась тут назавжди.
«Знову приїхала у Крюків, і в цей же день пішла на та майданчик із сестрою. Побачила там на танцмайданчик свого колишнього однокласника, Калугіна Костянтина. Дивлюсь на нього через майданчик і думаю: «Ну, якось він на мене схожий». Тепер розумію, що він чорнявий був, зовсім не схожий. Він мене побачив, звісно, запросив на танець і провів додому. І ще раз, і ще раз, і ще раз… Ось він став моїм чоловіком. Костянтин у мене батько, Костянтин - чоловік Костянтин - онук. У нас багато Костянтинів», - розповіла Людмила Калугіна.
Пригадує, що хлопець їй подобався ще зі школи. Хоч був на два роки старшим – навчався в одному класі з Людмилою. Костянтин «відставав» у класах, бо Кременчук був в окупації і школи не працювали. Разом прожили 51 рік, відсвяткували «золоте весілля».
«У нас двоє дітей. Донька і син. Шестеро онуків і троє правнуків. Слава Богу, він дожив до всіх. Всіх побачив. Але вже 15 років, як Констянтина немає. Я сама. Взагалі, живу сама. Всі пороз'їжджались, повилітали з рідного гнізда. Я живу у так званому, у німецькому домі. Сама ходжу і в магазини, і в аптеку, і в музей. І кругом ходжу», - із спогадів кременчужанки.
І знову думками вона повертається в часи молодості.
«Оскільки я одружила, то не поїхала в Хабаровський край. Перший рік я працювала в шостій школі, нині це гімназія №29. Там вчителька пішла в декрет і я на заміну там працювала. Я 6 по 10 клас, вела англійську мову і дуже я сподобалася учням 10-А класу, тому що у школі вчителі були старенькі такі, а тут молода вчителька прийшла. На перервах у волейбол з ними, на стадіон ходила з ними. Вони дуже мене полюбили. І з того часу, як тільки десь щось відмічають, то мене завжди запрошували.
Закінчився навчальний рік. Куди йти? При вагонному заводі був філіал Московського політехнічного інституту. Вечірні заняття були. Мене туди запросили. Я стала там викладати німецьку мову. У мене основна - англійська, німецька - друга мова, але англійська була зайнята, тож німецьку мову довелось викладати. Потім у місті організувався свій виш - Полтавський інженерно-будівельний інститут. Це був факультет загальнотехнічних дисциплін. Факультет: хімія, фізика, математика, іноземні. А потім студенти йшли по своїх спеціальностях, у інші міста.
Згодом ми стали ХАДІ - Харківським автодорожнім інститутом. Та він діяв недовго. А потім - Харківський політехнічний інститут. І вже із нього виріс наш рідненький університет імені Остроградського. У цьому університеті я пропрацювала 33 роки», - розповіла пані Людмила.
Загальний трудовий стаж кременчужанки 40 років.
«Взагалі, я 12 років була завідувачкою кафедри іноземних мов. Одночасно 6 років - голова профспілки. За цей час кафедра «виросла» до 12 людей. Як голова профспілки, я завжди любила працювати з людьми, завжди всіх поздоровляли, який там ювілей або просто день народження. Дуже по-людськи ставилась. Зараз профспілка не працює. Я щось звернулася і не отримала відповіді. Тоді ми багато їздили на екскурсії. Я любила так, щоб люди відпочили, щоб трішки активізувались. Взагалі задоволена своєю роботою», - слова ювілярки.
Торкнулись і сумної сторінки життя Людмили Калугіної. Сторінки втрат.
«У мене зять був військовим. Він загинув минулого року, 23 січня, під Куп'янськом. Їхали на воєнній машині і влучив дрон. Таким чином загинув Ігор Калугін. Ховали тут, у Кременчуці»,- розповіла кременчужанка. Нагадала, що син Ігоря – Костянтин відомий у місті танцюрист, не одноразовий переможець різноманітних змагань.
А ще розповіла, що вся велика родина збереться 5 липня, аби відсвяткувати ювілей матусі, бабусі, прабабусі. Людмила Калугіна зі смутком зазначає, що з подруг на урочистостях буде лише одна – Луїза Шушпанова, сестра колишньої директорки Кременчуцького краєзнавчого музею Емми Шушпанової. Всі інші відійшли в інші світи.
«Секрету довголіття ніякого немає. Хоч про нього часто запитують. Я просто спокійна людина. Нікого не ображаю, нікому не заздрю. Ніколи не захоплювалась алкоголем. Завжди любила своїх дітей і сестер. А їх у мене було п'ятеро сестер. Уже брата немає і одна сестра два роки тому померла. А так всі живі, слава Богу. Я себе почуваю наче мені, як 65 років. Так. І коли хтось питає: «Скільки вам років?», - відповідаю: «А скільки ви дасте?». Чую: «Може 70-ть є». Дякую, спасибі за комплімент», - слова кременчужанки.
Цікавий факт із життя ювілярки. Відразу два віцемери Кременчука, пов'язані із її родиною. Заступника міського голови Дмитра Кравченка Людмила Калугіна хрестила. А віцемер Руслан Проценко - онучатий племінник її чоловіка.
Дитиною Людмила Калугіна побачила жахіття Другої світової війни і знову жінці доводиться жити у буремні часи, коли росія нещадно шматує українську землю.
«Ці дві війни мені важко було пережити, переживати. Тому, що мені було шість років, коли розпочалася Друга світова війна. Батька забрали на другий день на аеродром. І там навчали на десантника. Він загинув у Литві під Вільнюсом в 1943 році. І похований в братській могилі. Батьку було 33 роки. Вік Христа. Залишилось троє дівчат: я старша, Галя і Надя на 5 років. Німці робили наліт своїми бомбардувальниками на Іванова. Але Іванова це мануфактурний край. І вони думали, що буде бліцкриг і вони отримають це місто собі.
Я і зараз можу відтворити у пам’яті гул цього бомбардувальника: як він летить, а ми вибігаємо з дому. Якісь торбочки там щось несемо, бо вона Надя малюсінька була. Так з мамою бігали в окопи, раніше в окопах ховалися. Потім батько загинув. Мама сподобалась одному українцю. Він запропонував їй одружитися. А вона каже: «Ваню, я не можу з віт тебе це приховати, тому що у мене троє діток уже, три дівчинки. А він каже: «Та все ж добре, а раптом у нас дітей не буде. А це тут вже готові дівчата».
Хороший був, добрий такий вітчим. Він сказав: «Ліза, ми повинні їм дати вищу освіту всім. Щоб вони не ображалися на свого вітчима, я хочу, щоб вони всі здобули вищу освіту». Так і вийшло. Ми всі маємо вищу освіту»,- із розповіді кременчужанки.
Людмила Калугіна говорить, що зі своїх 90 років 75 живе в Кременчуці.
«Так хочеться миру, сталого миру! Бо всі люди вже стомилися від цієї проклятої війни. Я не можу сказати, що я роблю з телевізором, коли показують путіна. Я просто не хочу це на камеру казати. А, взагалі, я його ненавиджу. Я ось цього не розумію: один перевернув увесь світ, всіх світу і його не можуть посадити, засудити. Цього я не можу зрозуміти. Весь світ розігнав.
У мене одні живуть у Нідерландах, другі - в Словаччині, треті - в Чехії. Я не знаю, що ж це робиться. І це робить одна людина. Я його тільки звинувачую, бандита. Цього у нього руки в крові. Ось я хочу, щоб у нас було все добре, щоб Кременчук був цілим, щоб не бомбили, не стріляли», - отаке бажання ювілярки. І воно схоже у всіх кременчужан.
Людмила Костянтинівна прожила життя, сповнене смислу, любові й добра. Вона зберегла гідність у буремні часи, зростила покоління учнів і власну велику родину, не втратила жаги до життя і віри в людей. Її слова прості, як сама правда:
«Я задоволена своїм життям».
У них — сила, спокій і світло. Саме такі люди — це тихі герої нашого міста й часу. З ювілеєм вас, Людмило Костянтинівно. Миру вам, здоров’я й любові — на ще багато світлих років.
Олена Ліпошко, фото авторки
Відео Ігоря Борисевича
