Ексклюзивне інтерв’ю з першим заступником директора Полтавської академії неперервної освіти ім.М.В. Остроградського Вадимом Пилипенком.
Ми часто у житті можемо почути терміни про освітнє поле чи освітню ниву. Але наш сьогоднішній співрозмовник вважає, що кожне з перелічених понять є територіально або часово обмеженим, а відтак не може в повній мірі характеризувати діяльність педагогічного працівника.
«Інша справа шлях, його можна продовжувати, змінювати, обирати в залежності від поставленої мети» – говорить перший заступник директора Полтавської академії неперервної освіти ім. М.В. Остроградського Вадим Пилипенко.
Він переконаний, що шлях сучасного українського педагога дуже барвистий та різноманітний, а педагогічні працівники часто поєднують свою професійну діяльність з громадською, включаються у культурні проєкти, долучаються до соціального підриємництва. Це не дивно, адже педагог знаходиться в постійному спілкуванні з учасниками освітнього процесу, а це надзвичайно широке коло співрозмовників – діти, їхні батьки, колеги-педагоги. Якщо порівняти з іншими професіями, навряд чи хтось іще зможе похизуватися ширшим та водночас різноманітнішим колом спілкування. Цей комунікативний виклик і породжує сучасного українського педагога.
- Вадиме, стати педагогом – це, напевне, своєрідний екзистенціальний вибір для молодої людини. Пригадайте, коли він стався у Вашому житті, що спонукало?
- Думаю, що в кожного з нас у житті є комплекс складових, які мають в певний момент зійтися і так відбувається вибір професійного шляху. У мене саме так і сталося. По-перше, це приклад моєї мами – учителя з багаторічним стажем, яка завжди навчається, опановує нові навички. Вона за першою освітою учитель української мови та літератури. Я добре пам’ятаю ще з дитинства, що вона продовжувала навчання у педагогічному університеті і здобула другу спеціальність – учителя історії та правознавства. Згодом вона посіла посаду заступника директора школи, яку й займає до сьогодні. Її приклад та настанови відіграли важливу роль у моєму виборі професії. По-друге – це практичний досвід роботи з дітьми, який я отримав на практиці в літньому дитячому таборі «Зоряний». Саме тоді я зрозумів, що я отримую задоволення від освітньої діяльності. По-третє – бажання до постійного самовдосконалення, яке я переконаний можна дуже гармонійно реалізовувати працюючи в освітянській сфері. Після закінчення університету, я пішов працювати в Максимівський НВК (зараз гімназія, це заклад, який я в свій час закінчив) і в перший же рік роботи поступив до аспірантури та почав роботу над кандидатською дисертацією.
- Розкажіть про Ваші перші роки роботи в школі? Який це був досвід?
- Робота вчителя не обмежується уроками та взаємодією з учнями у класній кімнаті. Є ціла низка цікавих сфер у яких може реалізовуватися учитель в рамках своєї професійної діяльності. Мова йде про позакласну роботу. Вона в меншій мірі є формальною, а тому часто більше зацікавлює учнів. Працюючи в школі я був ініціатором та організатором відкриття історико-краєзнавчого музею. А тоді це була роботи фактично з «нуля». Так, по одному експонату, з учнями, їхніми рідними та близькими поступово назбирували експозицію. Далі до цієї роботи долучалося все ширше коло осіб: колеги-педагоги, просто небайдужі жителі Максимівки. Зрештою у 2015 році, до 500 річниці з першої письмової згадки села, в шкільній кімнаті було відкрито музей. Він став своєрідним осередком місцевого краєзнавства. Юні дослідники ставали екскурсоводами, проводили учнівські наукові розвідки, стаючи переможцями та призерами обласних етапів предметних олімпіад з історії, Конкурсу-захисту робіт Малої академії наук (історичне краєзнавство, всесвітня історія, філософія); Всеукраїнських конференцій (філософія, історичне краєзнавство, історія України). Паралельно з учительською роботою активно займався громадською діяльністю. Був обраний головою громадської організації «Відродження Максимівки», депутатом місцевої ради. Успішно реалізував міжнародні проєкти по капітальному ремонту в закладах освіти (інвестиційний проєкт СВА ПРООН «Місцевий розвиток орієнтований на громаду»). Це був перший в житті досвід громадської роботи, масштаб був серйозний, замінили в шкільному приміщенні майже всі вікна. Далі захотілося глибше поєднати освітню та громадську діяльність, тому почав шукати можливості для освітнього обміну. Став засновником шкільного Євроклубу. Разом з учнями налагодили партнерські відносини з Ліцеєм у м. Насєльск, Польща. Ця діяльність викристалізувалася у проєкті «Скажи розподілу ОК, лиш переробка наша ціль», який був реалізований за підтримки Україно-польської ради обміну молоддю. Основною його метою був пошук можливостей домашньої переробки побутових відходів та формування відповідального ставлення до збереження навколишнього середовища. Упевнений, що учням найбільше запам’яталася тижнева поїздка до Польщі. Про Європу можна багато говорити, але поїхати, познайомитися з однолітками, поринути у освітній процес, відчути з середини як реалізуються європейські цінності – це незабутньо. Це і є головним чинником у вихованні, у формуванні світогляду підлітків.
- Ви звернули увагу на світогляд молоді. Це дуже важливо. Що б Ви могли сказати про сучасну молодь у сфері освіти, наскільки вона мотивована та з бажанням обирає професію учителя?
- Зараз у професійній сфері я більше спілкуюся з учителями. Для мене відкрилася інша сторона освіти, що пов’язана з частими випадками втрати мотивації, безвихіддю та зменшенням частки молодих учителів у школах. Така реальність породжує тривогу за майбутнє освіти, а відповідно стимулює починати діяти. 2020 року мені пощастило долучитися до школи за програмою «Молодь змінить Україну. Полтавщина» Фонду Родини Богдана Гаврилишина (програма для молодих патріотичних українців, активних у громадському житті країни, які готові бути рушійною силою ефективних змін в Україні з урахуванням європейського досвіду). Проєкт «Кар’єрний хаб молодого учителя», розроблений разом з командою однодумців став переможцем програми та отримав грантову підтримку Фонду Родини Богдана Гаврилишина. Це проєкт для молодих та активних освітян Полтавської області (з досвідом роботи до 4 років), які бажають окреслити орієнтири власної траєкторії кар’єрного розвитку як невід’ємної складової свого професійного становлення. Активна фаза його реалізації припала на осінь 2020 року. Важливо, що тоді, в умовах карантинних обмежень молоді учителі активно взяли участь у проєкті та вибудувати свою професійну траєкторію. Це одна із складових діяльності спрямованої на мотивування молоді до освітянської роботи.
- Вадиме, Ви підкреслюєте, що зараз працюєте з учителями. Ця діяльність є освітньою, але значно відрізняється від роботи в школі. Як Ви прийшли до рішення змінити свою діяльність, піти зі школи у інший заклад освіти?
- Це був 2019 рік. На той час я вже 8 років пропрацював у школі, випустив 11 клас, реалізував кілька освітніх проєктів, захистив кандидатську дисертацію. Хотілося відкрити новий етап у професійному житті. Мотиваційною та вирішальною стала розмова з Віталієм Зелюком, директором Полтавської академії неперервної освіти ім. М.В. Остроградського. В академії була вакантною посада доцента. Він поцікавився моєю попередньою діяльністю, науковими розвідками та запропонував розпочати роботу доцентом. Але відразу мотивував, що потрібно бути відкритим до широкого кола освітянської діяльності, шукати себе, шукати можливості та перспективи. Саме пан Віталій рекомендував мені взяти участь у відборі на навчання до згадуваної програми «Молодь змінить Україну».
- Ви часто згадуєте про громадську активність. Які напрямки громадської роботи зараз найважливіші для Вас?
- З початку широкомасштабної війни росії проти України, я впевнений, що кожен українець долучається до громадських активностей. З першого дня в академії, була організована робота з підтримки збройних сил України та внутрішньо переміщених осіб. Як тільки в Полтаву приїхали перші вимушені переселенці я отримав доручення працювати над їхнім поселення в гуртожитку. За тісного зв’язку з Полтавською обласною військовою адміністрацією, яка відкрила гарячу лінію, ми поселяли людей з Харківської, Сумської, Донецької та Луганської областей. За перші два тижні транзитом через гуртожиток пройшли понад 600 осіб. Колектив ПАНО швидко провів роботу з підтримки ВПО, був проведений збір ліків, продуктів, посуду, засобів гігієни. Тому в перші дні війни кожен хто поселявся у гуртожиток (чи на ніч, чи на кілька днів, чи на довший проміжок часу) отримував набір необхідних речей та продуктів.
- Розумію, що це непросте питання, але розкажіть про ці перші дні війни? Як зверталися люди, як вони селилися, що вони говорили?
- Поселення в гуртожиток здійснювалося за направлення від Полтавської обласної військової адміністрації. Люди, що їхали з територій бойових дій телефонували на «Гарячу лінію», оператори їх направляли до нас. В гуртожитку зустрічали людей цілодобово. Я неодноразово вночі зустрічав, супроводжував, надавав першу підтримку, адже люди часто вперше приїжджали в Полтаву. Важливою була психологічна підтримка, тому наші психологи відразу включилися в спілкування з відвідувачами гуртожитку. Ми швидко зрозуміли, що терміни «психологічна консультація» чи «психологічна безпека» не підходять для цієї ситуації, адже люди відразу відповідали відмовами («нам непотрібна допомога психолога»). Тому в одній із навчальних аудиторій, у корпусі неподалік гуртожитку було створено «Куточок безпеки», де розпочала роботу ігрова зона для дітей, проводилися творчі заняття у тому числі й для дорослих.
- Зараз, в умовах війни, освітні проблеми загострилися. На Вашу думку, які напрямки за теперішніх умов мають бути в епіцентрі уваги?
- Безумовно на першому місці знаходиться питання безпеки. І тут хочу наголосити, що фізична безпека, звісно, важлива, але не можна залишати поза увагою питання психологічної безпеки учасників освітнього процесу. Мова йде і про учнів, і про їхніх батьків, безумовно, і про вчителів. Не менш важливо не полишати на пів дорозі реформу «Нова українська школа». Пригадую помітний суспільний спротив у перші роки її упровадження, коли було багато скептицизму та зневіри. Але через короткий проміжок часу почув від батьків першокласників «діти хочуть ходити в школу», «портфель став легшим, а дитина щасливішою». Як на мене це і є ключові індикатори успішності. НУШ упевнено прокрокувала початковою ланкою, а от в 5 клас учні пішли в умовах війни і всіх пов’язаних з нею складнощів. Дуже непроста ситуація, багато викликів і в підготовці вчителів. Навчання учителів для 5 класу НУШ розпочалося восени 2021 року, але значна частина педагогів проходили його в умовах війни. ПАНО ім. М.В. Остроградського забезпечила учительство області цим навчанням. Для нас це був один з ключових пріоритетів минулого року, зараз він таким залишається. Але відсутність можливості зібратися в одному приміщенні, часті «повітряні тривоги», удари росії по енергетичних об’єктах, які провокували відключення електроенергії та проблеми з якістю мережі Інтернет мали безпосередній вплив на якість реалізації реформи. В аналогічних умовах знаходяться і здобувачі освіти, які навчалися 4 роки у новому середовищі НУШ, перейшовши у 5 клас потрапили в незвичні для них умови. Все це дуже непросто, але важливо, щоб кожен на своєму місці продовжував впровадження реформи. Ми – якісно навчаючи вчителів, учителі – якісно навчаючи учнів, а керівні органи у сфері освіти – створюючи відповідні умови для цього.
- На останок не можу не поцікавитися про Ваш подальший «шлях». Ви використали цей термін на початку інтерв’ю, безумовно ми повинні ним і завершити. То все ж, яким Ви бачите подальший свій шлях? Куди він веде, які в ньому напрямки?
- Зараз прогнозувати – це дуже невдячна справа. Тому назву це не прогнозом, а поглядом у майбутнє. Точно бачу цей шлях у країні-переможниці Україні! Він іде шляхом відбудови та відкриття нових освітніх горизонтів! Бачу його у співпраці з мотивованими учителями, у якісно реалізованій реформі НУШ, у потужній системі професійного розвитку вчителів. У такому середовищі бачу свій шлях освітянина, який знаходиться у постійному пошукові нових можливостей!
Марина Соловей
Фото з архіву Вадима Пилипенка
