Кременчугская газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 21 Ноября 2019 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

Під стукіт коліс: вокзал, любов та життєві історії

9 ноября 2019

Залізнична станція – це не лише пункт відправлення та прибуття потягів. Це місце, де переплітаються долі, де губляться та знаходять один одного люди.

4 листопада відзначали своє професійне свято залізничники України. Цей день вибраний зовсім не випадково. Саме 4 листопада 1861 року до нашої країни вперше прибув поїзд, який пройшов маршрутом Відень – Краків – Перемишль – Львів. Називався він «Ярослав». Це був справжній поїзд міжнародного сполучення, що відкрив сучасну історію української залізниці.

А вона і донині зберігає свою романтику. Ну хто не любить під стукіт коліс розвернути «тормозок» і перекусити, милуючись у вікно мальовничими пейзажами? А випити чаю зі склянок у металевих підсклянниках? А це миле серцю «Здаємо білизну!»?

А які цікаві події траплялися у стінах Кременчуцького залізничного вокзалу! Про них нам розповіла Любов Власенко (на фото), колишня чергова вокзалу з видачі довідок. Саме її голос упродовж багатьох років повідомляв пасажирам про час прибуття та відправлення потягів. Наша героїня зберігає безліч історій про людські долі, до яких не залишилася байдужою, і якими з радістю ділиться із читачами Кременчуцької газети.

До потягів – через літаки

Початок професійної діяльності Любові Власенко пов’язаний зовсім не з залізницею, а з… військовою справою. У 1983 році вони разом із чоловіком переїхали на Далекий Схід. Там Любов служила планшетисткою на командно-диспетчерському пункті зльотів і посадок літаків у військово-морській авіації. А в 1991 році переїхала до Кременчука.

«90-ті – то були складні часи, важко було знайти роботу. Влаштувалася на тимчасовий підробіток. Такої посади, як «агент довідкового бюро» тоді не існувало, а були ми квитковими касирами. Тож із 1991-го, протягом 23 років і 6 місяців, я займалася улюбленою справою», – розповідає Любов Власенко і з радістю відповідає на наші запитання.

- У чому полягали обов’язки чергової з видачі довідок?

- Мусила знати (надсилали інформацію телеграмами, – авт.), який потяг відмінили, якому час перенесли, які зміни відбулися через ремонт доріг і таке інше. Оголошувала у гучномовець про прибуття потягу, посадку, відправлення, затримку.  А в цей час пасажири стояли вже під віконцем, де я мала видати письмову довідку і чек. Виписувала також квитанції на проживання у кімнаті відпочинку, на ручну поклажу, в автоматичну камеру схову жетони продавала, читала оголошення про безпеку та інше. А ще була іноді й психологом…

- Якби була можливість повернутися, що б хотілося ще раз пережити у своїй роботі, а що змінити?

- Можливо, в деяких моментах треба було бути трохи добрішою, хоча я намагалася (посміхається, – авт.). А все інше залишила б, як є. Досі перед сном часто прокручую у голові спогади, і хочеться повернутися хоча б на мить туди, де чути поїзди. В армії теж було непогано, але це інше життя. Там тривоги, там нічні зміни та підйоми. У військовій частині за допомоги планшета «ведеш» літак олівцем, диспетчеру передаєш його маршрут, де перешкоди. А тут (на вокзалі, – авт.) – люди. І люди різні, різні історії та долі.

- З яким настроєм ішли на роботу?

- Як на свято. Якщо перша зміна розпочинається о сьомій ранку, я вже мала бути на робочому місці і прийняти зміну о 6.45. Тож доводилося прокидатися о 4.00. Я чомусь більше любила нічні зміни. Вдень багато потягів та пасажирів, життя кипить. А вночі – всі переваги пасажирам. Головне, щоб вони не проґавили прибуття, відправлення та посадку.

Місто засинає… На вокзалі життя продовжується
Любов Власенко розповіла, що у нічний час зазвичай траплялося найцікавіше. За роки своєї праці вона стала свідком багатьох життєвих історій та подій. Спогадами, які найбільше запам’яталися, поділилася із Кременчуцькою газетою.

Друг з Африки

Запам’яталася зустріч із африканцем, який ра­зом із колишньою прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко навчався в університеті у Дніпропетровську (нині місто Дніпро, – авт.). Ми й досі з ним спілкуємося через Skype. А було так: одного вечора викладач економіки одного з французьких університетів, сам родом з Африки, опинився на Кременчуцькому вокзалі зі своєю співробітницею. У них не було українських грошей, і мені довелося пригостити їх кавою. Він говорив російською, вона – ні. Пасажир розповів (їхній потяг «Одеса-Москва» затримувався на 3 години), що навчався в одному виші з Тимошенко. Він із цікавістю слідкує за нашою політикою. Його земляки,  діти яких навчаються у Харкові, розпитують, які в України ціни на ті чи інші товари й послуги, скільки студенту необхідно грошей надсилати під час навчання та інше. Ніби перекладачем я для них є.

Несподіванка «в лісі»
Одного разу в переддень Нового року у приміщенні залізничного вокзалу прикрасили велику ялинку, а поряд із нею розмістили ще кілька маленьких. Один чоловік «під шафе» подумав, що він у лісі, і спорожнився прямо під декораціями. Міліція його тягнула через хол з оголеною п’ятою точкою.

Шосте чуття
Дітей, що втекли з дому, відразу розпізнавала. Був випадок, хлопчик років семи запитав, коли потяг на Веселий Поділ. Я черговому міліціонеру сказала, що дитина сама на вокзалі. А хлоп’я у той час вскочило в потяг. Через 40 хвилин прибігли батьки його шукати. І ще довго на вокзалі висіло оголошення про зниклу дитину…

Передноворічний сюрприз
Одного разу в нічну зміну відкриваються двері в «довідкову», і просто «ввалюється тіло» з чотирма пляшками шампанського і в дублянці нарозхрист. Відразу згадалася сцена з фільму «Іронія долі..». Як виявилося, це був співробітник вітчима мого зятя. Чоловік на той момент був «ніяким». І в такому вигляді вирішив привітати колектив вокзалу з Новим роком.

Справи амурні
Із Сімферополя прибував потяг, з якого мали вийти дівчина з мамою.  А на пероні з величезним букетом троянд на них уже чекав молодий чоловік. Він попросив, щоб через гучномовець на весь вокзал оголосили, що він має намір одружитися зі своєю коханою. Ось таке було освідчення.

Були і залицяльники, і подарунки
Таких було більше, ніж треба. Квіти дарували, в кафе запрошували, шампанське приносили. Якось один із представників династії Ломоносових (в їхній сім’ї всіх називали певними іменами) привіз із Греції в дарунок намисто з мушель. Досі його зберігаю. Частенько також футболісти наші залишали сувеніри. Я їм допомагала по максимуму. Групою ж хлопці їдуть на змагання – підбирала найкращі варіанти: як швидше, зручніше, економніше.

 

Тетяна Красельникова

Фото з особистого архіву Любові Власенко

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться