Кременчуцька письменниця у дитинстві мріяла бути лікарем. Але стала переможницею Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», після чого її романи почали публікувати. В чому полягає шлях до успіху? Та чи є він взагалі?
Романи кременчужанки Дарини Гнатко (справжнє ім’я – Юлія Іргізова) місцеві бібліотекарі визнають як одні з найбільш затребуваних серед читачів. Романи-детективи з вкрапленнями історичних фактів, українських традицій, містицизму і духовного багатства нашого міста – так Юлія характеризує свою творчість. У інтерв’ю Кременчуцький газеті письменниця не приховує: філологічної освіти не має. Проте це не завадило їй у 2015 році отримати перемогу на Міжнародному літературному конкурсі романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова». Перемогу вона здобула у номінації «Вибір видавця». Про те, як завоювати читацьку аудиторію та заявити про себе – в нашому ексклюзивному інтерв’ю.
- Перед нами – ваша книжка. Псевдонім ваш – Дарина Гнатко. Чому саме такий? І взагалі, у житті до вас як краще звертатися: Дарина чи Юлія?
- Краще Юлія. Перед конкурсом «Коронація слова» ми радились із мамою – ким підписатися, адже там всі роботи приймаються лише під псевдонімами. Кожен твір іде під іншим ім’ям. У мене було два твори. Перший я підписала ім’ям прабабусі Олени Онищенко. А другий – Дарина Гнатко, неначе народилося із глибин. І коли уже випускали мій перший роман, мені зателефонували і перепитали, чи я не проти, щоб випускали саме під цим ім’ям, адже моє справжнє прізвище – Іргізова. Минулого року була на зустрічі з літераторами та читачами в Полтаві, саме вони сказали, що це суто полтавське прізвище та ім’я – Дарина Гнатко.
- Тобто, на конкурсі виграв ваш роман «Катерина».
- Так, у номінації «Вибір видавця». З того моменту почалося публікування. Я не чекала, що я так потраплю до столичних видавців, яким мене порадив жіночий львівський літературний клуб.
- Вони самі помітили, а не ви напрошувалися до видавництв?
- Так, вони. Загалом я людина абсолютно не публічна. Хтось говорив, що письменник має мати менше публічності, а більше спостерігати і працювати. Я, певно, такого і дотримуюсь.
- Що зараз пишете? Теж жіночі романи?
- Мені дуже подобається писати про наше місто. Наприклад, Роман «Проклята краса» – теж про Кременчук. Мені цікаво «вплітати» в сюжети наше місто, адже у нас достатньо історії і колоритних людей, які тут мешкали. Зараз також пишу роман, дія якого розвертається у нашому місті – це «Пані Комісарова, або Діаманти Гольдмана». Це історія про єврейську родину, яку вбивають чекісти. Виживає лише маленька онучка Варвара, і вона повертається з бажанням помститися. Це вигадана історія, але, вважаю, люди повинні знати саме про ті часи. Має вийти скоро і «Лазоревичі, історія з народу» – також роман про Кременчук.
- А на якій літературі виросла Дарина Гнатко?
- На літературі більш класичній. Так, багато читала у старших класах, наприклад, Богдана Лепкого «Батурин», «Не вбивай». Через нього, можливо, у мене з’явилося бажання видати щось своє.
- А які зміни у собі помічаєте після написання нового твору?
- Видавці сказали, що зміни йдуть із кожним новим романом. Що помітні успіхи саме у написанні. Я й сама інколи перечитую свої твори, але прислуховуюсь і до рецензій.
- Звідки берете історії? Чула, що одну з них ви запозичили у своєї бабусі.
- Так, було і таке. Зокрема, кілька історій мого роду є у «Проклятій красі» – там герої і історія голоду списані зі справжніх історій і людей. Там і село Бориси, і річка Кагамличка…
- От, як на мене, у Кременчуці не дуже просто вижити в культурному плані, адже місто більше промислове. Як вдається лишитися собою та ще й вносити у творчість щось своє?
- Мені теж говорили, що Кременчук не настільки насичене культурою місто, як, скажімо, Полтава. Але, мені здається, все змінюється останнім часом, і такі речі не можуть не впливати на людину, яка любить читати і розвиватися. Тому у ставленні до літератури я не вважаю, що це слабке місто.
- Хто вплинув на ваше становлення, хто прищепив любов до книги?
- У мене була вчителька у 26-й школі (на Молодіжному – авт.), яка незабутньо викладала літературу – Олена Василівна. Вона вже на той час і в побуті розмовляла українською, і дуже душевно подавала матеріал.
- Що у дитинстві любили читати?
- Олександра Пушкіна, «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл, Павла Загребельного «Роксолану». А ще люблю, щоб детектив трішки пов’язувався із містикою. Один із моїх останніх романів – «Скеля червоного сонця», там у нас під Кривушами я «зробила» скелю. Дві сестри сваряться через хлопця, одна вбиває іншу. І через багато років дух тієї сестри приходить і мститься іншим у роду.
- Який із ваших романів ви б хотіли екранізувати? Думали про таке?
- Я б цей хотіла, або «Катерину», думаю, можна було б і «Душу окаянну». Але все не так просто, як хотілося б.
- Лишилися якісь зв’язки з видавцями після «Коронації слова»?
- Звісно, так. До мене телефонують, пропонують видаватися. Зараз видані 4 книги із 13 романів, що вже написані. Вони за мною не встигають (сміється). Але, якщо зараз іде саме такий період (коли пишеться), то чому б і ні.
- Ким мріяли стати в дитинстві? Чи все склалося, як бажали?
- Не зовсім. В дитинстві я хотіла бути лікарем. Я і по письменництву особливо не маю фаху. Але оскільки багато читала, склалося саме так.
- А взагалі, який він – шлях до успіху?
- Його як такого немає. От складається так, що ти береш і пишеш. Подалася на конкурс – і все вийшло. Хоча про самий шлях до успіху ніколи не думала. На все, мабуть, і воля Божа. Я просто спробувала. А потім виявилося, що мене шукали. Звісно, у мене був шок, я не очікувала. Навіть є таке враження, що я опинилася посеред бурхливої течії і від мене уже нічого не залежить, потрібно лише писати. Але не слід боятися цієї течії, все необхідно приймати, як належне.
- Що порадите початківцям?
- Спробуйте! Потрібно лише пробувати, а далі уже – воля випадку. Не бійтеся нічого нового.
- З ваших слів виходить, що нічого особливо робити не потрібно, все прийде саме...
- Робити, звісно, потрібно. Інколи я пишу від 15 і більше сторінок упродовж дня. Але по власному прикладу вважаю: якщо воно ваше, ви це опануєте та досягнете успіху. Важливо знайти своє. Тоді приходить і везіння.
- Вам вдається жити лише на гонорари з видавництв чи ще десь підробляєте?
- Ні, після 2015 року, коли почалося видання моїх книг, намагаюся не розпорошуватися і писати. Поки що мене все влаштовує. Буде потреба – думатиму про щось інше. Поки що так. Відчуваю, що мені ще є, що сказати читачеві.
Ліна Романченко, фото автора
