Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Вівторок, 24 Травня 2022
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

«У Кременчуці ми не чужі!»: сімейна лікарка з Харкова розпочинає прийом дітей переселенців у нашому місті

6 травня 2022

«Побоялась їхати за кордон. Свекруха не хотіла зі мною їхати, а сама з дитиною як?».

2 березня харківська сімейна лікарка Наталія Алєксєєнко опинилась у Кременчуці із маленьким сином і свекрухою.

Перед цим були довгі дні і ночі, коли вони рятувались від обстрілі спочатку в метро, а потім вдома.

«Я спала з дитиною в маленькій комірчині  за холодильником. Сину ж всього 2, 5 рочків. Чоловік із матір'ю родом із Горлівки, Донецької області. Їм так страшно не було, вони це пережили. Я ж, здається, посивіла у першу ніч перебування в метро», - пригадує жінка.

Вона розповіла, що у Харкові живуть у районі «Нових домів», тож квартира, в якій вони мешкали, вціліла. Чоловік залишився там із їхніми  котами. Вона ж із сином і свекрухою вирішила покинути рідну домівку тоді, коли в їхню багатоповерхівку прилетів шматок від ракети, яка впала в 300 метрах.

«Їхали добу евакуаційним потягом. Та найстрашніше було - пересуватися по Харкову. Попросила своїх пацієнтів, з якими дружимо, щоб до вокзалу підвезли на машині. Тоді, коли їхали,  ще не прибирають вулиці міста від наслідків обстрілів. І ось їдемо вулицями і бачу танк наш перевернутий – підбитий ворогами, видно, що хлопці відновлювати його намагаються. По всій дорозі тріски, скло з вікон. Вже коли все це прибрали, то містяни, які залишились в Харкові, розповідають, що центр (якби не вирви від ракет і снарядів) не таким жахливим і здається. У мене перша істерика  трапилася саме тоді. Син лише почав говорити, показує мені і каже: «Мамо, танк, танк!», а мені страшно – я плачу», - пригадує Наталія.

Також пригадує, що на залізничному вокзалі Кременчука стільки людей не бачила.

«На цьому вокзалі – мільйон людей. Здається, все місто-мільйонник  там було. Безкінечні сирени. При цьому ніхто не оголошує – який потяг і на якій платформі, коли буде. Я якимось дивом познайомилась із прибиральницею вокзалу. Ось вона і розповіла, з якої платформи відправлятиметься поїзд, а цей маршрут змінили. Тож не поїхала. Потім її побачили знову. І вона таки допомогла нам і направила ще на одну платформу, звідки відправлятиметься поїзд. Ми сіли в купе, де було 13 чоловік. Так,  сіли, адже із сином і свекрухою мали сидячі місця, а люди стояли в проходах. Мій син за всю дорогу навіть не писнув, не влаштовував істерик. Сказали йому, що пісяєш в памперс – пісяв. Хоча у вагоні було різне. Діти ж переймають емоції матерів. У Полтаві вийшли з потяга, адже починалась комендантська година і потяг далі не їхав. Люди спали навіть на підлозі. А також вночі під завивання сирени ще під снігом бігла із сплячою дитиною  в укриття», - із слів жінки.

Їхали у наше місто цілеспрямовано, адже тут були родичі.

«У Кременчуці ми не чужі!  Кременчук вже раз врятував родину мого чоловіка в 2014 році. Тоді тут осіла родина старшої сестри мого чоловіка. Перед війною купили у Кременчуці квартиру, тож нас прихистили. Попервах було дуже складно – три родини, три покоління в одній оселі. Ми без речей, з підвалів – брудні, смердючі. Нічого немає. Намагалась в Кременчуці влаштуватися в приватну клініку – мені скрізь відмовляють. У державний сектор мене то можуть влаштувати, але там щодня ходити на роботу. Свекруха на цілий день не може сидіти з сином. Я в Харкові працювала в приватній клініці, тож і тут так хотіла», - пригадує Наталія.

Потім на її шляху в нашому місті зустрілись добрі люди.

«Люда Іванова написала оголошення в групі «Допомога Кременчука, я ж написала повідомлення про взуття для сина, а вона  запропонувала зустрітися, каже взуття немає, та може щось інше потрібне. Я лікар – людина, яка сама надає допомогу і мені так соромно просити щось для себе.  Мені прохати важко, та доводиться. Познайомилась також із  Мариною їх школи №12 і Артемом Марченком. Це люди, які дали необхідне. І я змогла, як то кажуть, прийти до тями. Ми ходимо в волонтерський центр Артема Марченка (живемо неподалік), у мене відчуття, що там родина», - розповіла жінка.

А ще говорить, що у  Кременчуці, навіть у державних структурах скрізь привітно зустрічають.

«Я навіть хоч-не-хочеш почала порівнювати харківський менталітет із кременчуцьким. Прекрасно організована робота ЦНАПу. Я в Харкові такого ніде не бачила – ні разу. Щоб у черзі люди не лаялись, не посилали куди далі. Я отримала номерок – пройшла без черги. Ті, що в черзі, теж собі спокійно просуваються. Допомога з харчуванням, навіть президентський набір отримала, хоч в списках мене не опинилось – то на місці внесли», - із її розповіді.

Окрема тема в житті цих людей, які вимушені втекти від війни, - Дніпро.

«Син побачив вперше Дніпро. Ми привели його неначе із кам'яних джунглів, поставили на пісок ,а він каже: «Море». Перша іграшка, яку купили в Кременчуці, була лопата. Зараз як хочу відпочити сама ( в телефоні посидіти, чи книжку почитати) – їду з сином на берег Дніпра. Він там півтори –дві години копається в піску», - говорить Наталія.

Жінка говорить, що спочатку насторожено ставились до кременчужан.

«Адже виїхали із- під обстрілів, коли щодня повідомляли про загибель 10-12 людей.  У Харкові було таке, що не знаєш, чи ти доїдеш із одного місця в інше. А тут приїхали (диво для нас, що не було тривог). Ми через це не могли спати. Потім вже ракетная атака по НПЗ, та ми не чули звуки вибухів. Але насторожились. Під час другої ракетної атаки знаходилася в сквері «Сосновий». Спілкуюсь із подругою і чую свист.  Я не повірила спочатку. А потім побачила дві ракети. Всі харків'яни ховались між деревами і навіть лягали на траву. Я ж через хвилину була біля укрриття, а кременчужани продовжили гуляти. Я ж, де знаходяться всі укриття, в перші два дні взнала», - розповіда харків'янка, та зізнається, що як і кременчужани, вже стала безпечною.

Ще пані Наталія говорить, що могла б поїхати до своєї родини, але вони  живуть майже на кордоні із Білоруссю.

«Через них їхали ешелони під час наступу на Бучу, Ірпінь, Бородянку, Іванково. Зараз окупантів відігнали. Місто Овруч (Житомирська область)  не постраждав від бомбардувань. Таке враження, що ударили по старих картах, де базувались пункти. Але там уже були лікарня і житловий будинок. Щоправда, там були гуманітарні проблеми – із ліками,  харчуванням, оплатою по безготівковим розрахункам. Виручили продукти із городів і дач», - розповідає.

Зараз чоловік Наталії Алєксєєнко повідомляє, що піля Великодня у Харкові стало легше, після звільнення Руської Лозової – ще легше.

«Дуже мало бомбардувань із літаків, їх практично немає. Видно, їх добре збивають. Харків бувально ожив, особливо  діти. Під вікнами нашого будинку  майданчик  - там повно батьків із дітьми. Видно, із районів, де інтенсивні обстріли (Салтівка, Олексіївка) перемістились до нас», - із її слів.

Вона говорить, що побоялась евакуюватися за кордон.

«Побоялась їхати за кордон. Свекруха не хотіла зі мною їхати, а сама з дитиною як? Дитсадки там із 3 років, та і мову потрібно знати. Навіть, якщо і робота лікаря була, чи взяли б мене без знання мови? Чи зможу прожити на соціальну допомогу? І чому я маю бути обузою в іншій країні, як можу пригодитися у своїй, працюючи за фахом», - розповіла Наталія.

Пригадує, що у перші дні війни телефон був «червоний».

«Мої пацієнти, з якими укладено декларації, писали, телефонували. Ми вирішували дистанційно, як діяти при тому приступі і навіть пораненні. Зараз щодня по дві години, коли син спить, працює в програмі Нelsi. Зараз в Україні декларацію із лікарем признають додатковим підтверженням, що ти із зони бойових дій. Людина не мала прописки в Харкові, але там жила. Не може зареєструватися як переселенець, а може показавши довідку від лікаря отримувати продукти гуманітарної допомоги, а також «хімію» при онкохворобах, ті ж памперси для дитини. Ці декларації висилаю на електронну пошту, Вайбер. Також видаю електронні рецепти», - розповіла Наталія.

Уже наступного тижня, з 10 травня у Кременчуці вона розпочинає прийом дітей переселенців з 11 до 13 години у центрі волонтерської допомоги Артема Марченка, за адресою: проспект Свободи 58/2 (будинок культури КрАЗ), 2 поверх. Попередній запис обов'язковий.

Наталія говорить, що у цей складний час, у час війни,  хоче бути корисною таким же вимушеним переселенцям, як і вона сама.

Читайте: Лікарка з Харкова розпочинає прийом дітей переселенців у Кременчуці

 

Олена Ліпошко

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися