Від першої особи про службу, сім’ю і покликання рятувати.
Ірина Вітко — офіцерка-рятувальниця громади Кременчуцького районного управління цивільного захисту та превентивної діяльності Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Полтавській області. Жінка приєдналася до лав ДСНС ще у 2011 році, ставши курсанткою Черкаської академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. А вже у 2014 році, після здобуття диплома магістра за напрямом «Пожежна безпека», розпочала службу у Кременчуцькому районному управлінні. За цей час працювала фахівчинею цивільного захисту, інспекторкою, а нині виконує обов’язки офіцерки-рятувальниці громади.
Днями в громадській організації «Лідерка» Ірина розповіла про виклики, з якими стикалася на своєму шляху, і про те, як зберігати віру в себе, коли навколо сумніваються. Захід відбувся в межах зустрічей з Амбасадорками «нежіночих» професій, які проводяться за технічної підтримки ООН Жінки та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), а проєкт «Твій рух вперед», впроваджується ГО «Лідерка». WPHF - це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи, надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
Зустрічі мають на меті руйнування гендерних стереотипів, підвищення фінансової самозарадності жінок та відновлення економічної спроможності країни шляхом залучення жінок до традиційно «чоловічих» професій.
«Ми — офіцери-рятувальники громади, у нас така посада. Для цього потрібно закінчити п’ять років інституту. Тож після школи вступаємо до профільного вишу, закінчуємо у 22–23 роки й відразу, без перерви, переходимо працювати. Тому так і виходить, що інститут, можна сказати, уже рахується у стаж», — каже офіцерка-рятувальниця.
Про те, що її спонукало обрати цю професію, Ірина говорить із сльозами на очах. Адже це була порада рідної людини, якої вже немає поруч.
«Це був мій дідусь. Тож чому я плачу, — адже його вже немає серед живих. Я не можу йому подякувати за те, наскільки він вгадав із вибором професії. Я пам’ятаю той день, коли він прийшов до нас додому. Я тоді навчалася в 11 класі, вже гостро стояло питання вибору — куди йти навчатися. Дідусь каже: «Я тобі хочу таку цікаву професію порадити. Ти будеш ходити в дуже гарній формі, буде дуже цікава робота. Там будуть гарні хлопці, ти ж вийдеш заміж. І навчатися треба буде в Черкасах, у нашому пожежному інституті». Я взяла до уваги ці слова — дід для мене був авторитетом», — розповідає Ірина.
Далі були роки навчання у профільному виші.
«Я вступила до пожежного інституту — тоді це була пожежна академія, потім її перекваліфікували в інститут. Зрозуміла, з чим пов’язала своє життя, десь на третьому курсі. Тоді, коли в нас уже почалися профільні дисципліни, ми почали вивчати пожежну безпеку, заступати на чергування у пожежну частину, проходити практику. Мені дійсно сподобалось, дуже сподобалось», — говорить Вітко.
Рідні дівчину не відмовляли, мовляв, небезпечна професія. У чоловічий, а точніше хлопчачий колектив в інституті влилася легко — із 150 курсантів лише 10 були дівчата. Говорить, там виховували справжніх офіцерів і офіцерок, справжніх рятувальників і рятувальниць.
«Із дитинства я завжди нормально почувалася в чоловічих компаніях. Коли хлопці гуляли, мені завжди з ними було цікаво, було про що поговорити. То, мабуть, воно так і перейшло в професію. Але ви ж розумієте, у дитячому періоді ми всі однакові, граємося в однакові ігри. А коли приходимо в чоловічий колектив на роботі — то тут уже сприйняття інше», — зазначає гостя заходу.
Ірина наголошує, що ніяких стереотипів, на кшталт, тендітна жінка прийшла працювати поруч із кремезними чоловіками, не було.
«Сприймають дуже добре, виховано. Де можуть — допомагають, де їм потрібна жіноча порада — обов’язково звертаються. Тому я хочу сказати, що у нашій професії ми один одного дуже гарно доповнюємо».
Попри роботу, Ірина ще й дружина та мама маленького сина. Хлопчику два роки і чотири місяці, він відвідує дитячий садок.
«Була в декреті, нещодавно вийшла на роботу, тому що побачила, що дитина гарно комунікує, йому багато чого цікаво. І я вирішила поєднати приємне з корисним. Дитина пішла в садочок, а я — на роботу, скажімо так. Звичайно, якісь рутинні проблеми є, але вони всі вирішуються, і працювати можна», — говорить Ірина.
Каже, що її подруга дитинства з розумінням поставилась до вибору професії: «А решта подруг — це всі з інституту. Ми всі разом навчалися. І навіть родини наші — дівчата вийшли заміж за рятувальників. Тому ми всі одне одного розуміємо без слів».
У Ірини й чоловік працює в ДСНС. Тож цікаво було, чи розмовляють вони вдома про роботу.
«Ви знаєте, чоловік про роботу ніколи не розмовляє. Можу розмовляти я. Але намагаюся цього не робити, тому що, як він каже: «Межуй роботу й особисте життя». Коли ми одружувались, ми не були у формі. Мій чоловік сказав, що хоча б якась подія має бути без форми. Навіть коли ми розписувалися (а це було вже під час воєнного стану), то ті дві хвилини хотілося побути просто з особистим життям. Бо у рятувальників його практично немає. Все наше життя — це робота і ще раз робота», — зізнається Вітко.
Розповіла, що сину не купують пожежні автомобілі — їх дарують рідні та знайомі. Утім він на цей спецтранспорт каже, що це поліція. Тож руйнується ще один стереотип, що у родині рятувальників малюка з дитинства привчають до фаху батьків.
Тим часом Ірина для себе, для своїх думок, виділяє час, коли гуляє із собакою.
«Коли виходиш зранку, ще все місто спить, лише проходять люди, які поспішають на роботу. Ти вже плануєш, що будеш сьогодні робити — на свіжу голову. Собака в цьому допомагає. Так само і завершити робочий день також. Темп собаки спокійний, вона нікуди не поспішає. Як каже моя подруга: собака гуляє, а ти вже йдеш за нею. І це такий привід після робочого дня впорядкувати все, що надумав за день, і трохи заспокоїтись», — розповіла кременчуківка.
На запитання, чи можуть жінки у 30–40 років почати працювати в ДСНС, пояснює, що є обмеження за віком, пов’язані з необхідністю вислуги років для пенсії.
«Граничний вік — 55 років. Тобто якщо жінку візьмуть у 40, вона допрацює до 55, але пенсію не заробить. Тому приймають до 30 років. Якщо матимеш 25 років вислуги, підеш у 55 років на пенсію. Прийдеш у 20 — підеш у 45.
А для того, щоб працювати на цій посаді, треба мати освіту після закінчення профільного інституту (про це розповідала раніше, авт.). В Україні є три інститути: у Харкові, Черкасах і Львові. Але у зв’язку з військовими діями Харківський інститут переїхав до Черкас», почули у відповідь учасниці заходу.
У розмові торкнулися й соціальних гарантій. Працівники ДСНС мають відпустку тривалістю 30 днів. За словами Ірини, добре, що зараз її можна розбивати протягом року на менші терміни.
«Якщо говорити про тих, хто хоче вступати в інститут, щоб пов’язати своє життя з рятувальниками, то у нас повний соцпакет. Якщо хворієш — є можливість піти на лікарняний», — каже офіцерка-рятувальниця.
Поставили Ірині Вітко й запитання: «Якою ви себе бачите через п’ять років?»
«Давайте рахувати. У 2036 році я йду на пенсію. Якою я себе бачу? Мабуть, ще кращою спеціалісткою, ніж зараз. Хочу ще більше вивчити, ще більше дізнатися в розрізі пожежної безпеки. Світ динамічно змінюється, з’являється багато напрямів пожежної безпеки, які є за кордоном, їх можна вивчати, привозити в Україну, адаптовувати до нашого законодавства. Тому, якщо говорити про розвиток, то спектр пожежної безпеки дуже великий. Через п’ять років хотіла б стати ще кращою фахівчинею у своєму напрямку», — слова Вітко.
Зараз Ірина працює у напрямку превентивної діяльності. Чимало зустрічей проводить у навчальних закладах, розповідаючи саме про пожежну безпеку.
«Діти люблять ставити різні запитання, але ми все пояснюємо. І з ними дуже цікаво спілкуватися. З молодшими цікаво спілкуватися, бо в них палають очі, вони з захватом радіють, коли впізнають вогнегасник», — говорить фахівчиня.
Жінка радить дівчатам і хлопцям, які зараз на роздоріжжі з вибором професії, розглянути перспективу стати рятувальником чи рятувальницею.
«Я б сказала, що ця професія підходить людям, які мислять технічно, які гарно розкладають усе по поличках. Бо нерідко ставляться задачі, які ніхто не буде розписувати покроково — треба самому зрозуміти, організувати в голові й швидко діяти. Людям, яким важко комунікувати, буде непросто. Адже вся наша робота зав’язана на спілкуванні: ми організовуємо багато процесів і потрібно правильно донести ідею.
Наприклад, я знаю по собі — я дуже любила загадки, квести - це були мої улюблені ігри. Моя робота дуже на це схожа: постійно якісь задачі, які потрібно вирішувати, шукати нестандартні підходи», — розповіла жінка.
Акцентує і на іншому, не менш важливому аспекті цієї професії — вона спрямована виключно на допомогу людям.
Ірина Вітко переконана, що головна місія кожного рятувальника — не просто виконувати обов’язок, а служити людям, бути поруч тоді, коли інші розгублені чи безсилі. Вона каже, що сила офіцера — не в погонах, а в серці, яке не боїться відповідальності.
«Якщо ти хоч раз побачив, як завдяки твоїм діям людина усміхнулась після біди — ти вже не зможеш працювати інакше», — говорить рятувальниця.
Для Ірини ця професія стала покликанням, а її шлях — доказом, що справжня відвага не має гендеру, лише бажання змінювати світ навколо на краще.
Довідка
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об'єднаних Націй (WPHF) - це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, - це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудова міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізовують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.
Олена Ліпошко
Фото ГО «Лідерка»
