Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 6 Мая 2021
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

Чорнобильська трагедія очима кременчужан

 

26 квітня 2021 08:30

Останній день Прип’яті, міста, у якому життя зупинила техногенна катастрофа.

Вже 35 років, як Олена Лєщіна стала кременчужанкою. День 26 квітня 1986 року* розділив її життя – шкільної вчительки з Прип’яті – на до і після. До було життя в місті молодих, де головними вважалися два управління: енергоатому і будівельне. Місто росло, як на дріжджах, було надзвичайно комфортним. У часи тотального радянського дефіциту тут організували прекрасне постачання до магазинів, у місцевому будинку культури постійно виступали зірки, проходили різні концерти. Школи, дитсадки – у кожному мікрорайоні. А скільки було дітей: у кожній із 5 шкіл – по 3 тисячі учнів, які навчалися у дві зміни. Все це з ностальгією згадує жінка.

Із міста нікого не випускали

А потім наступив ранок після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Весна тоді була тепла, як ніколи.

«Того дня, як зазвичай, пішла на роботу. В око впало те, що миють дорогу і ходять люди в захисних костюмах. Традиційно учням ми зарядку провели, а далі нас зібрала директорка, яка розповіла, що трапилося на станції. Каже, якщо не буде вибуху водневої бомби, то залишимось живі. Нас розпустили по класах проводити уроки, але сказали, що треба вікна зачинити», – пригадує Олена. Тоді ж у Прип’яті відключили телебачення, радіо. Як завжди, в таких випадках у СРСР по телевізору показували балет «Лебедине озеро». Вже ввечері ходили по під’їздах чергові (як зараз волонтери), рекомендували мити під’їзди, закривати вікна і роздавали пігулки. Повний інформаційний вакуум. Вже в неділю зранку оголосили: спуститися під під’їзди, взяти лише документи і продукти на три дні: нас вивозитимуть. У місто приходили потяги, ракети (річковий транспорт – ред.) з Києва, але назад нікого не випускали», – зі спогадів Лєщіної.

Колони техніки і люди обабіч дороги

Родина Олени виїжджала з Прип’яті на власній автівці, хоча спочатку не дозволяли їхати самотужки – лише автобусами. Але потім дали добро: можливо, через велику кількість звернень до міськвиконкому.

«Ми все рівно їхали в колоні з автобусами. Оце був найжахливіший момент – обабіч дороги стоять люди з сіл. Бачать що їде масово транспорт із Прип’яті, і не розуміють, що відбувається. Назустріч же сунула військова техніка. Перед очима і досі стоїть картина, яку побачила, коли ми виїжджали: під атомною стоять БТРи, і солдатики під ними буквально «загорають» під сонцем. Їм ніхто не каже, що це радіація і шкідливо. Нічого не пахло, нічого не пекло», – говорить жінка.

Виїжджаючи вірили, що це на три дні. Не брали одягу, якихось речей.

«Хоч бачила, що із сусіднього дому виїжджали люди з валізами», – пригадує кременчужанка.

Лише потім, коли пожили в одних родичів у Білорусі, а потім у Прибалтиці, зрозуміли, що повернення не буде. Олена пригадує, як у Прибалтиці почули: Швеція підняла тривогу, через те, що країну накрило радіаційною хмарою. Говорить, що якби не цей факт, то в СРСР аварію на ЧАЕС могли б замовчати.

Додаткові мішки за пляшку горілки

Батьки Олени зовсім скоро після аварії таємно їздили у Прип’ять за документами. Сама ж жінка була там легально в липні 1986 року. Трьом родинам, які працювали на атомній електростанції і переїхали до Кременчука, дали фуру, аби мали змогу поїхати за речами.

«Нас попередили, що треба з собою брати пляшки горілки, аби дали зайвий спеціальний мішок для речей. Згадую тяганину на КПП в «Дитятках» (пункт на в’їзді у зону відчуження – ред.). Величезні черги. Там видавали захисні халати і неймовірно величезного розміру черевики – для захисту. Коли приїхали у Прип’ять, пробачили абсолютно пусте місто: собаки виють, вже крізь асфальт проросла трава, і все просто буяє», – пригадує Олена.

Тоді давали кожному по 5 поліетиленових пакетів 50 см х 1м розміром. Забороняли вивозити дитячі речі, посуд, килими, побутову техніку.

«Тож брали документи, одяг – все що лежало по шафах. Під час цього візиту запам’яталось жахливе відчуття порожнечі. Я жила на 8 поверсі. Забираю речі з порожньої квартири, а десь чути голоси, таких, як я, що приїхали по речі, чи мародерів. Тиша ж могильна. Неприємно було дивитися на квартири, які вже розграбували. У «Дитятках» перевіряли, що веземо і прямо на місці викидали заборонене. Стояли величезні контейнери з люстрами, відеомагнітофонами, телевізорами тощо. Охорона – в костюмах хімзахисту. Всі пили горілку, але вона не брала. Стрес, жах давав своє…» – розповідає жінка.

«А хто, як не ми, працюватиме на ЧАЕС?»

Батьки Олени Лєщіної працювали на Чорнобильській АЕС. Батько – водій, а мама – кранівниця саме на 3 і 4 енергоблоках.

«Їй доручали найвідповідальнішу роботу. І ось волею долі, коли сталась аварія, вони разом вперше взяли відпуску. А зранку 26 квітня (субота – ред.) на ракеті повз палаючу атомну станцію мої батьки поїхали в Київ, погуляти. В суботу їм ще це вдалось зробити і повернутись», – пригадує жінка.

Вона припускає, що, якби не цей фактор, то мама точно могла б бути на роботі. Далі ж саме батьки обрали місцем проживанням після аварії Кременчук. Були варіанти Київ, Маріуполь, але батько – мисливець і рибалка – обрав наше місто, адже тут Дніпро і неподалік водосховище. Переїхавши сюди, вони навіть трохи попрацювали за спеціальностями. Однак потім повернулися на Чорнобильську АЕС, де працювали вахтовим методом до 90-х років.

«У мами над ліжком висіла вирізка з зображенням енергоблоку. Повертаючись працювати на станцію, вона говорила: «А хто, як не ми, працюватиме на ЧАЕС?». Адже добре знали всю специфіку», – розповідає Олена. Батько, на жаль, у 2012 помер від раку легенів – хвороба була пов’язана з роботою на ЧАЕС. А мама, якій зараз понад 80 років, живе з Оленою у Кременчуці.

«Кременчук приймав мене тяжко»

Після аварії молода вчителька залишилася із 5-річним сином і купою проблем сам на сам. У Мініосвіти, куди вона зверталася за допомогою, здебільшого відмахувались. У Кременчуці – теж.

«Немає роботи, немає житла. Збирала купу довідок. Було так, що привезу якусь із Києва, а на ній вже недійсний підпис. Треба повертатися назад. Мене якось у міськвиконком Кременчука не пускали, тому що прийшла в джинсах. Вимагали сукню – а де її взяти? Штани і футболка – ото весь одяг. Так я дозвіл війти через облвиконком витребувала», – пригадує вона.

Було тоді всього: з мамою зустрічались у потязі з Києва, у кімнату в готелі «Кремінь», де тимчасово поселили батька, доводилось лазити через балкон. А її син у цей час був у таборі – у тому одязі, якому його вивезли з Прип’яті. Як вона сама каже, «пройшовши сто кіл пекла», Олена нарешті отримала квартиру, а потім і грошову допомогу.

«Найгірше, що тоді мені багато хто заздрив. «Ось роками чекаємо на житло, а їй квартиру дали, і гроші ще», – чула за спиною», – пригадує Олена.

«Саме слово «чорнобилець» було, як якесь тавро. І так роками», – зітхає кременчужанка.

Оскільки Олена не є ліквідаторкою, а переселенкою, то прирівняна до другої категорії «чорнобильців», яким останніми роками урізали всі пільги. Однак, то вже інша історія…

Земляк, учень, колега

Із Сергієм Ткачуком Олену пов’язує те, що вони обидва з Прип’яті. Там не були знайомі: він – 10-річний учень, вона – вчителька. Доля звела їх вже у Кременчуці – у школі №31 Олена викладала у земляка. Зараз вони разом працюють у гімназії №12. У дитячій пам’яті Сергія Ткачука чітко закарбувалися події 35-річної давнини. «То була субота. Звичайний день – пішли до школи (навчався у другій школі другого мікрорайону). Ранкову зарядку нам провели на подвір’ї – все як зазвичай. Далі – 4 уроки. Перед тим, як розпустити додому, прийшли незнайомі люди – дали нам по якійсь пігулці. Ми так зрозуміли, що аварія на ЧАЕС.

Того дня родиною збиралися їхати в село до бабусі в Білорусію, але мама сказала, що нікуди не їдемо, адже не випускають. Тож я пішов гуляти», – пригадує чоловік. Найяскравішим спогадом того дня був гелікоптер, який сів на футбольне поле, де вони грали. Це страшно уявити, але поруч із дітьми смертоносно «дихав» зруйнований реактор.

Про серіал «Чорнобиль»

Три роки тому вийшов міні-серіал американо-британського виробництва про найжахливішу катастрофу кінця ХХ століття, який набув великого резонансу. Ще тоді він викликав чимало суперечок щодо правдивості фактів. Тож ми не могли не поцікавитися цим у очевидців тих подій. І Олена Лєщіна, і Сергій Ткачук сказали, що кінематографісти дуже перебільшили, а місцями й показали те, чого не було.

«Ніхто не виходив на міст подивитися на реактор, тим більш діти. Всі спали по квартирах. Із вікон багато хто бачив рожеву заграву над атомною станцією, але ніхто не звертав уваги. Більш того скажу, моя подруга працювала в ресторані, що знаходився на АЕС. Так у ніч вибуху там святкували весілля», – говорить кременчужанка.

Сергій Ткачук згадав, що він та батьки чули вночі звук сирен, скоріш за все, карет «швидких», але не звернули уваги. А ось те, що жінок примушували переривати вагітність – то факт беззаперечний, зазначає Лєщіна.

*26 квітня виповнюється 35 років відтоді, як сталася одна з найбільших техногенних катастроф людства – аварія на реакторі 4-го енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції. Стався вибух, реактор повністю зруйнований, у довкілля потрапила велика кількість радіоактивних речовин.

Нагадаємо, як у Чорнобилі через 35 років після вибуху.

Як на Полтавщині вшанують чорнобильців, які 35 років ліквідували аварію.

У Кременчуці випускають книгу «Чорнобиль - зона марево, місто майбутнього».

 

Світлана Павленко

 

Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!

Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube telegram Facebook Live
Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть слово, натисніть CTRL + Enter і відправте повідомлення в редакцію

Інші новини

Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися