Інтерв’ю у рамках 17-ої волонтерської поїздки письменниці до України.
Напередодні у Кременчуці відбулися літературні читання з відомою письменницею, музикантом, волонтеркою, сценаристкою, ведучою, мамою двох доньок Іриною Карпою. Хтось її знає, як письменницю, хтось як фронтменку гуртів «Карпа» та «Фактично самі», хтось знає її як волонтера. Останнім часом, поруч із активними зборами ЗСУ як в Україні, так і за кордоном, письменниця почала писати терапевтичні тексти – які, як вважає авторка, можуть бути корисними як звичайним громадянам, так і особливо військовим.
- Розкажіть, що привезли цього дня з собою і про даний захід.
- Я привезла із собою два вінілові диски, привезла купу книг з крайніх друків. І сьогодні буду вперше виступати із читаннями, до речі, у Кременчуці, а не в Кременчуку: не так, як у пісні «ВВ» співається: «з Черкас до Кременчуга». А ще останнім часом я організовую курси з креативного і терапевтичного письма для дорослих, пишу для підлітків. Також випустила вже цілу збірку, де 33 молодих авторки, які до того не публікувалися, написали оповідання саме про висвітлення переживань досвіду війни цивільними людьми. Весь цей досвід виростає з терапевтичного письма і в кінці книжки також залишаються сторінки фактично для кожного з вас, щоб кожен, хто хоче прочитати і використати це в терапевтичних цілях - могли також записувати сюди свою історію.
Також, під час війни, я займаюся адвокацією України у західних медіа, зокрема у Франції, де я живу дев'ять років. Я дуже часто приїжджаю до рідної країни, зараз це мій 17-й раз. Саме про Кременчук у мене асоціація з «Борисфеном» (громадська організація, завдяки якій організована зустріч). І я би дуже хотіла, щоб Кременчук став таким собі культурним центром на Дніпрі, хабом, де були би такі зустрічі, як сьогодні, досить частими.
- Якщо детальніше про ваше волонтерство…
- Зазвичай я часто розповідаю, що відбувається в Україні закордонним медіа. Тому, що інколи є якісь речі, які для нас із вами очевидні, а іноземцям їх потрібно пояснювати. Уже третій рік цим займаюся. Це моя головна волонтерська діяльність. Крім того, роблю те саме, що всі ми: зборами. А також слідкуємо за тим, що відбувається, підтримуємо військо. Зараз пишу про це роман, дія якого відбувається під час війни. У романі герой на фронті, а героїня в тилу - це дуже поширена історія. Адже я її присвятила тим, хто чекає, тим, на кого читають. І хоч це дуже проста історія, але ми розуміємо головну інтригу: чи зустрінуться герої наші в кінці. І мені важливо дивитися, як змінюються стосунки людей під час війни, як змінюються вони та навіть їх душі.
Тому, що, в принципі, це найбільш задокументована війна, усі знімають відео, багато чого записані. Але те, що відбувається з душами людей, це якраз те, що має досліджувати художня література. Через це я спілкуюся з військовими, партнерами, партнерами військових.
- І от щодо оптимістичних прогнозів, коли книгу можна очікувати?
- Я вже не знаю, скільки разів я цей дедлайн порушувала, тому, що постійно з'являється щось нове, постійно хочеться заглибитися. Я на фінальному етапі, але я про цей фінальний етап кажу уже який рік. Тож просто вирішила не підганяти себе під фестивалі, під форуми, а просто дописати так, щоб книжка була якісною і щоб вона мене влаштовувала. І щоб потім моїм читачам зігрівала серце.
- Так розуміємо, у вас багато знайомих на фронті зараз, так?
- У нас у всіх дуже багато знайомих, як у кожного. Це може бути однокласник, друг, родич. У моєму випадку це кум, близький друг, з яким ми там уже бог зна скільки років дружимо. Буває, на фронт йдуть музиканти. Але дуже часто це такі випадкові люди, з якими ти знайомишся уже під час волонтерства. Вони просять тебе допомогти, щось зробити. І потім раз - і ці люди, як в пісні Крихітки Цахес «кращий друг без імені». Враження таке, що ти цю людину знаєш ціле твоє життя - настільки всього спільного, хоч ви ніколи не бачилися, але цілу війну ви один одного підтримуєте. Тож коли кажу людям, що рецепт від неопускання рук – це все-таки спілкуватися, допомагати конкретним людям, конкретному підрозділу, командиру, другові. Ця психологічна підтримка, це місток, крім коштів, крім устаткування спорядження, яке ми відсилаємо, щоб була ця психологічна підтримка: я тут, я тебе тримаю за руку, ти потрібен чи ти потрібна, ми чекаємо. Тому, що військові, які перебувають там - їхній найбільший страх, як не дивно, це не загинути чи померти. Це страх бути забутими, що вони повернуться. І їх просто, як вони кажуть, спишуть з рахунків, типу «ми вас туди не посилали». Особливо це пережили ті, хто повертався після 2014 року. Тож наша зараз з вами мета- це якось готувати громадян до того, що дуже багатозмінених людей прийде тих, яких ми можемо не впізнати. І треба бути до цього готовими.
Зараз, наприклад, я читаю книжку про посттравматичний синдром. Про те, як змінюється структура психіки людини, як змінюється щось в головному мозку. І нам треба всім зараз дуже займатися самоосвітою, так включати максимум, по-перше, емпатії, по-друге сили. І не розпливатися, умовно, не плакати. А сприймати, що це хороший, рівний тобі член суспільства, який віддав щось дуже дороге заради того, щоб ми з вами могли йти і пити каву. Це треба дітям розповідати, нормалізувати і взагалі треба робити якісь ретрити, реабілітаційні різні центри, де люди будуть виконувати підтримку. Я вже говорила вам про цей курс терапевтичного письма для цивільних людей.
- А де ви навчалися за цей час щодо терапевтичного спрямування?
- Я письменниця, я робила його в спарингу з психологами, адже я не психолог. Коли я вивчаю дуже багато чогось, але я завжди беру з собою в співробітництво психолога, тобто, людину, яка спеціалізується. Якби б я робила курс для ветеранів чи ветеранок, такі ретрити, це би мало бути десь в Карпатах, куди люди приходять, пишуть, виписуються, обов'язково зі мною їхав би психолог, який спеціалізується на травмах, щоб був фаховим.
А я лише є провідником у творчому світ, тому що творчість - звільняє, вона заклеює рани душі, коли душа потріскана. Творчість - це такий чарівний клей. Через це я дуже наполягаю і дуже підтримую будь-які творчі початки, які є в людей під час війни. Любите вишивати? Вишивайте. Складайте якісь прикраси. Адже оця мілка моторика рук заспокоює. Хочете писати свою книжку? Пишіть. Хочете написати просто, що я відчуваю, якийсь щоденник - пишіть. Навіть ці листи терапевтичні до тривожності. Розкажіть їй щось. І потім може з'ясовується, що тривога - це цікавість. Тож взагалі треба щось робити, маленьке, дрібненьке для себе.
Тому що ми часто в такому «тунелі» йдемо день за днем. А треба щось робити для того, щоб відчувати, що життя - це не тільки вихідні, умовно кажучи. І це не тільки день, коли дорога тобі людина приїхала і ви п'єте каву. Тому я кажу: «Читайте хороші книжки під пледом зі смачним чаєм, робіть якісь хороші справи, хваліть себе обов'язково за хорошу справу».
Адже чим більше ми себе хвалимо за хороші справи, тим більше в нас буде нових хороших справ. Все працює дуже просто.
- Як у вас із похвалою за час повномасштабного вторгнення?
- От в мене от якраз із цими галочками теж велика проблема. Я кожен раз, коли йду на телебачення, щоб ви розуміли, годину готуюся, годину їду, дві години сиджу в ефірі, годину їду назад. П'ять годин мого часу отак от просто - поїздка на ефір. І ти думаєш собі: «Боже мій, раптом мене ніхто не бачив?» І ви ще й говорите не вашою мовою, проти експертів-інтелектуалів, які говорять своєю мовою. І це так важко кожен раз, що ти продираєшся через це якесь знецінення.
Ти кричиш: «Дайте ж нам зброю бігом! Дайте ж нам бити в глиб Росії!» І ти не розумієш, чи це хтось побачив, чи ні. І потім ти приїжджаєш додому - все, що ти можеш зробити - це зжерти якийсь бутерброд і подивитися там кусок серіалу. Бо в тебе мозок каже: «Все, Баста, я вже не можу». І тут я запитую себе: «Для чого я це роблю?» І тут мені дуже допомагає, коли мені пишуть підписники: «Дякуємо, класно, ми вас бачили. От так само хваліть своїх ближніх, тобто, показуйте, що ви бачите, що хтось склав коробки з плівки, скажіть, опублікуйте допис: «бабуся, ти молодець, ти така крута», покажіть її в сторіз, нехай люди теж її полайкають. Якісь такі речі – за які треба хвалити.
Я письменниця, я пишу книжки. Я виступаю для людей, говорю з людьми і якщо у мене навзаєм трохи з'явилися сили, то це вже для мене якась, якась приємна галочка. І так само із терапевтичним письмом, я їжджу з майстер-класами і організовую ці ретрити, організовую зустрічі. Якщо людям в Україні чи за кордоном, скільки вимушених переселенців є, людям їм дуже важко. А якщо вони щось побачили своє, щось рідне – то це вже як вдома побували.
- Як вас відпускають у такі поїздки ваші дівчатка?
- Ну от щойно сиділа у вас в Кременчуці, на педикюрі, випробовувала вашу Beauty-індустрію. Дівчата сказали: Ну ви ж місцева. І мені так приємно було, що вони мене прийняли за місцеву. І класно, що я у ваш вайб вписалася. І я пишу дитині: «Мені дуже шкода, що я тебе так часто залишаю». Тому що зараз ці кілька виступів, потім поїду в Іспанію, потім поїду в Польщу з виступами. І дитина мені пише «нічого страшного». Хоча вона підліток, хоча я знаю, що їй самотньо і відчуваю якийсь смуток і провину, що я так надовго їх залишаю. Але наразі так, як є. Це моя робота, це спосіб життя.
У вас було багато спільних проєктів із Сергієм Жаданом. Чи планується щось надалі?
- Доки він у війську, він поставив це умовно на паузу. Потім я бачу, що є якісь рухи у Жадана і книжку за цей час встиг видати. Але Жадан - це людина-окестр, я не знаю, як він це все встигає. Напевно, десь є 120 клонів, які ходять і все це доробляють. А якщо серйозно, то так, у нас була ідея спільного альбому. І вона досі є. Тобто, ми не ставили хрест, а дійсно поставили на паузу. Пісня «Виживи» нещодавно вийшла, добре вистрілила. Проєкт «Сковорода» теж дуже класний. Дуже усім його раджу, тому що це фактично Жадан переклав Сковороду на сучасну мову українську. І це так добре послухати з чудовими музикантами. Альбом цей записували рік тому, влітку, в Харкові. І під звуки сирен знімали кліп. Він доступний безкоштовно на всіх платформах.
- Ви сказали про вініл. На якому етапі зараз ваша музична творчість?
- Так, у нас скоро вийде відео на пісню «Терен». І він якраз буде заодно анонсом до книжки. Тому що пісня «Терен» і сюжет книжки - пов'язані між собою. А кліп буде ще й однойменним тизером до книжки. І ще ми плануємо в грудні великий сольний концерт у Києві, зі старих наших якихось хітів. І дуже хочеться, звичайно, серйозніше вернутися в музичну діяльність, але це буде значити, що мене буде ще менше вдома. Тому що, якщо я хочу бути більше в Україні, відповідно, мене ще менше вдома.
- Але я як авторка книжки «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться», то треба зробити так, щоб чоловік не захотів зі мною розлучатися через мої часті поїздки в Україну.
Що, до речі, також дуже часта історія зараз, під час війни у змішаних пар, де хтось один з України, а хтось ні. Є люди нормальні, які розуміють, що це таке для нас, але ніхто нас до кінця не розуміє настільки глибоко, як інші українці. Ніхто. Але цей біль, глибину того, що відбувається тільки свої. Тому також багато пар розпадається. Але є такі, які витримують. Сподіваюсь, що моя стане саме такою.
- А як ставитеся до порад послухати дівчатам свою творчість, яка безумовно, класна, але в якій є «гострі» слівця?
- Та вони знають ці слова, я вас прошу. Краще від мами, ніж з вулиці, я вважаю. Тим більше вони ростуть на «Звідки вони ще дізнаються такі слова як не від мами?» Вони розуміють, що це жива мова. І що саме смішне я матюкаюсь в житті.
От мучусь, караюсь, але матюкаюсь. Але діти не матюкаються - от що саме смішне, вони не перебрали це, я не знаю як. Це може, тому, що це робить мама і це некруто. Класний спосіб: не хочеться, щоб діти матюкалися - матюкаються самі. Вони будуть вважати, що ви лошара, і так, як ви, не робитимуть. Особливо, якщо це підлітковий вік. А ще їм тато забороняє. Не дай Боже, вони скажуть слово на Ф.., вони кажуть «Хек» замість «ф@к».
Або навіть слово «хел» - вони не говорять. Але навіть на Нацрадіо вже пропустили альбом Kurva Comeback, і сказали, що можна нічого не вирізати.
До речі, якось я вирішила, коли найменшій було два роки, думаю «все, я буду гарно слідкувати за мовою, матюкатись не буду, ніколи». Але всі ж ми знаємо, що матюки - це взагалі терапевтична штука. І от коли тобі падає на ногу умовно цегла, ти не будеш кричати «людоньки, лишенько, леле, матінко».
Ми всі знаємо, що будемо кричати. І тут у мене, оця дитина ходить в памперсі по кухні, і в мене падає на землю трьохлітрова банка меду і розбивається. І така пауза. І Кіра маленька дивиться на мене і каже: «Бл@ть?» Тож деколи воно невербально просто виходить.
- А читати що радите донькам чи слухати?
- Дівчата, слухайте, в мене є дурна приказка, що «у лікарів діти весь час хворі».
То це приблизно в письменників у дітей такий протест проти читання. Діти зараз, вони просто стільки всього читають: субтитри в фільмах, на YouTube, все кишить, усе з мемами. І мої діти, на жаль, - це не я в дитинстві, яка там десь сиділа в бабці під ковдрою і читала, щоб тільки не йти вишні чистити – типу, що я розумна. І от коли я на дитину якось напосіла, вона мені одразу крикнула: «Що ти так за ці книжки пропагуєш? Можна подумати, вони твої спонсори?» І хтось з моїх подружок каже: «Треба було сказати: твої взагалі то теж».
Ну ось останнє, що читала донька - сама захотіла - тато купив їй книжку «Голодні ігри» англійською. Бо подивилась фільм і це був якраз той випадок, що захотілося її перечитати. Ну а ще слухають музику з Жаданом. Оце жива підліткова музика, і мої підлітки не виняток. Причому вони своїм французьким підліткам походження, яким тільки те саме заходить.
Ліна Романченко
Фото Ігоря Борисенка
