Командир Артура пригадує, що він був серед перших, хто опанував безпілотні літальні апарати.
Сьогодні Кременчук у жалобі. У місті прощаються з молодим воїном Артуром Карякіним, який загинув, захищаючи територіальну цілісність України під час агресії військ Російської Федерації. Він був вірним сином, люблячим чоловіком і відданим захисником Батьківщини.
До Кременчуцького міського палацу культури люди йшли з квітами — потік тих, хто прийшов віддати шану Герою, здавався нескінченним. Труну, накриту прапором України, зустрічали, стоячи на колінах. У місті приспущені прапори, в очах людей — сльози й скорбота.
Про життєвий шлях та військову службу Артура присутнім розповіла майор Анна Тарасова — начальниця відділення цивільно-військового співробітництва Кременчуцького районного ТЦК та СП.
«Навчався в Кременчуцькій гімназії №6, згодом — у Кременчуцькому військовому ліцеї, далі — у фаховому коледжі Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, а потім — у Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського. Своє кохання зустрів і створив сім’ю в місті Полтава. У цей складний для країни час Олександр добровільно, у перші дні повномасштабної війни, долучився до лав Збройних сил України.
Із лютого 2022 року проходив службу на посаді командира екіпажу безпілотних авіаційних комплексів у 116-й бригаді ТрО. Під час служби виконував бойові завдання у складі підрозділів у районах населених пунктів. За час служби отримав низку нагород, серед яких — відзнака Президента України «За оборону України», пам’ятний знак 116-ї окремої бригади ТрО «За заслуги», відзнаки від всеукраїнських об’єднань за хоробрість у бою та оборону держави. Його загибель є непоправною втратою для родини, військової частини, громади та України в цілому. Немає таких слів, які можуть загоїти біль втрати рідної людини. Ми не можемо повернути людину, але в наших силах — підтримати родину та бути поруч у цей важкий час. Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким, — зазначила майор Анна Тарасова, начальниця відділення цивільно-військового співробітництва Кременчуцького районного ТЦК та СП.
«Карякін Артур Ігорович, 13 березня 1993 року народження, призваний на військову службу під час мобілізації, молодший сержант, командир екіпажу безпілотних авіаційних комплексів, екіпажу безпілотного літального апарата взводу розвідки та коригування роти ударних безпілотних авіаційних комплексів. Загинув 8 червня 2026 року, виконуючи бойове завдання із захисту України, її суверенітету та територіальної цілісності, відданий військовій присязі та українському народові, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу і незалежність, в районі населеного пункту Стецівка Сумського району Сумської області», — розповів офіцер відділення цивільно-військового співробітництва лейтенант Віталій Іванчиков
Він повідомив, що Артур Карякін народився і проживав у Кременчуці, навчався у гімназії №6, закінчив Кременчуцький військовий ліцей, далі — фаховий коледж КрНУ імені Михайла Остроградського та сам університет.
Одружений, дітей не мав. У жалобі — мати, дружина та вітчим.
Командир Артура пригадує, що він був серед перших, хто опанував безпілотні літальні апарати.
«Перший, найбільш підготовлений пілот. Із самого початку, коли тільки почали використовувати БПЛА, Артур був першим, хто успішно опанував цю техніку. Він завжди був надійною підтримкою, помічником у веденні бойових дій. І саме завдяки йому підрозділ, переважно, здобував перемоги, виконував бойові завдання. Для мене особисто це дуже велика втрата. Ви бачите, скільки людей уже втрачено цього року… Він був загальним улюбленцем. Для всіх нас це біда, тому ми сьогодні тут, щоб віддати шану і провести його в останню путь.Я переконаний, що хлопці, які продовжують виконувати обов’язки, гідно дадуть відповідь ворогу за цю втрату. Зараз просто хочеться вшанувати пам’ять Артура… Світла пам’ять, співчуття рідним і близьким. Також його побратими, з якими він служив у нашому підрозділі, а нині — вже в інших бригадах, розділяють цей біль. Тут усі присутні дуже болісно сприймають цю втрату», — повідомив ветеран, екскомандир 116-ї бригади, голова ГО «Український військовий рух» Андрій Баранов.
Навчатися на військового Артур почав ще в юності. Після 2022 року, як і багато його побратимів, він став до лав захисників.
«Іноді у нас траплялося так, що хлопці не вступали до вищих навчальних закладів після закінчення ліцею — через іспити та різні обставини. Але після 2022 року всі вони пішли воювати, і він також пішов — рядовим. Тобто ми виховували в ліцеї дітей так, що коли почалася навала на Україну, вони вже свідомо піднялися і стали на захист. Це заслуга не тільки моя — це заслуга всього колективу ліцею, який тут зараз працює. Більшість наших офіцерів супроводжують їх і далі. Ми пишаємося нашими дітьми, пишаємося тим, що ми в них заклали глибоку любов до Батьківщини, по-друге — честь, по-третє — готовність віддати все, що вони можуть, щоб захистити нашу країну. Артур був одним із таких», — розповів ексначальник Кременчуцького військового ліцею Володимир Поляков.
Батько Артура також був військовим, але, на жаль, нещодавно помер.
«З початку повномасштабного вторгнення з його батьком я був знайомий ще раніше — у “Каскадії”, тому ми разом пройшли бойові дії в АТО. А потім так сталося, що з перших днів повномасштабного вторгнення ми знову були поруч у ТрО. Артур був дуже доброю людиною, фаховою, дуже хотів навчатися. Він проходив підготовку і на “Джавеліни”, і згодом перейшов у розвідку, працював, опановував нові напрямки, а потім займався забезпеченням особового складу. Ми іноді спілкувалися, разом проживали, були дуже близькими — і для нас, і для його батьків це важко. Так вийшло, що ми жили в Бурахова і були разом, він згодом перейшов у мій підрозділ», — розповів військовослужбовець з позивним «Ураган».
Веселий товариш, з яким завжди було про що поговорити за кавою. Таким Артур запам’ятається. Каву він любив поєднувати з батончиками, тож саме звідси й походив його позивний — «Снікерс».
«З Артуром ми були з одного району, жили на одних і тих самих вулицях. Познайомився я з ним, коли приїхав у батальйон — він там був трохи раніше за мене. Чесно, пам’ятаю його як дуже веселого, життєрадісного - завжди на позитиві. Ніколи ні в чому не відмовляв, у будь-якому питанні завжди підтримував. Останній раз ми спілкувалися в червні: пили каву, їли солодощі. Він тоді розповідав, що планує переїхати до Полтави до дружини, будував плани, як у всіх нас... Ми разом служили: він був у безпілотниках, а я — у другій роті піхоти. Потім я перейшов в інший підрозділ, а він залишився “літати”. Він був одним із найкращих у своїй справі — працював там, куди піхота навіть не завжди могла зайти. І щодо позивного… здається, його називали “Снікерс” — бо він їх любив, ми завжди разом із кавою брали ці батончики»,— розповів товариш Максим, військовослужбовець.
Відспівування Захисника відбулося у Свято-Миколаївському соборі. Поховання відбулося на Меморіалі загиблих Захисників і Захисниць України на Свіштовському кладовищі.
Його ім’я назавжди залишиться серед тих, хто став на захист України у найтяжчий час. Для Кременчука це ще одна втрата, яка болем відгукується в кожному домі. Побратими зберігатимуть пам’ять про його професійність і спокійний характер у найскладніші моменти. Родина і громада житимуть із цією пам’яттю як із частиною спільної історії боротьби. Світла пам’ять Герою.
Олена Ліпошко
Фото Мирослави Ковальчук
