Історії героїзму, трагедій і непростих рішень.
Сьогодні у приміщенні Кременчуцького краєзнавчого музею, до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, відбулася лекція члена Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України Олександра Борисовича Христенка — «Маловідомі факти історії першого періоду німецької окупації Кременчука».
Серед іншого під час лекції йшлося про героїзм кременчужан у роки Другої світової війни, обставини знищення великих промислових підприємств міста у 1941 році, порятунок кременчуцьких євреїв під час Голокосту, а також кременчуцький період життя відомого українського громадського й церковного діяча, педагога, науковця, мовознавця та літературознавця С. Ю. Гаєвського.
Евакуація і знищення підприємств
На 22 червня 1941 року у Кременчуці діяло декілька великих військових підприємств.
«Насамперед це 485-й завод, який почали будувати для Міністерства авіаційної промисловості. Він мав виплавляти алюмінієві деталі, які потім використовували для виробництва авіаційної техніки. 485-й завод будувався саме в районі Піщаної гори. Крім того, у Кременчуці тривало будівництво танкоремонтного заводу, щоправда, з великими труднощами. Збереглися документи — доповідна записка керівництва НКВС України до ЦК Компартії України про недоліки під час будівництва танкоремонтного заводу Київського особливого військового округу... Є припущееня, що підприємство мало розташовуватися в районі виїзду на Горішні Плавні, ліворуч від силікатного заводу… Можливо, там і досі збереглися його залишки. Крім цього, завод імені Сталіна, нинішній «Кредмаш», випускав бензозаправники для військової техніки. Також мав налагодити або, можливо, вже налагодив виробництво авіаційних бомб чи снарядів. Тут не буду стверджувати однозначно, адже джерела подають різну інформацію. Потужним підприємством був і Крюківський вагонобудівний завод. Він виготовляв усе рухоме обладнання, необхідне для армії. Я вже не кажу про інші підприємства, зокрема махоркову та тютюнову фабрики, які також працювали на потреби фронту», — розповів під час лекції член Національної спілки краєзнавців України Олександр Христенко.
Він акцентував, що Кременчук був для окупантів серйозною ціллю з погляду завдання шкоди військово-промисловому комплексу та народному господарству.
«Коли керівники Полтавського обласного комітету партії усвідомили ситуацію, було ухвалено рішення направити до Кременчука спеціальну бригаду на чолі з другим секретарем обкому партії Коротченком і секретарем обкому, який відповідав за транспортний відділ. Їх відрядили для надання допомоги в організації евакуаційних заходів. Як саме вони працювали, що робили і яким чином змушували місцеве керівництво діяти більш ефективно, я не знаю. Принаймні, з документів цього не видно. Але можна стверджувати, що станом на початок вересня заводи вже були евакуйовані. Коли полтавська бригада вирішила, що своє головне завдання виконала, постало інше питання: що робити з підприємствами далі? Адже директива від 29 червня вимагала знищувати все, нічого не залишаючи ворогу. Усі наступні документи також наполягали: нічого не залишати ворогові. Але водночас було цілком природне бажання мешканців міста зберегти те, що вони будували власними руками. Саме тоді й виникли конфлікти та вагання», — розповів член Національної спілки краєзнавців України Олександр Христенко.
Окремо історик зупинився на одній із найтрагічніших сторінок історії Кременчука.
«У ніч із 9 на 10 серпня 1941 року в Кременчуці були спалені, зруйновані або виведені з ладу чавуноливарний і механічний цехи заводу імені Сталіна, міська електростанція, швацька, трикотажна та макаронна фабрики, два борошномельні комбінати, елеватор, заповнений 40 тоннами зернофуражу, торгова база міськторгу, склади із сировиною та готовою продукцією. Орієнтовні збитки держави становили десятки мільйонів радянських рублів. Я про це говорю не зі слів очевидців — я цитую документи, які зберігаються в груповій кримінальній справі, де фігурують учасники тих подій: і Коротченко, і керівництво Кременчука. Усе це горіло. Дим стояв над усім містом. Особливо страшно, коли горить зерно. Водночас директор тютюнової фабрики і директор махоркової фабрики на свій страх і ризик саботували виконання цього наказу. Тобто вони зберегли свої підприємства, і згодом їхня продукція пішла на фронт. Коли я кажу, що це кримінальна справа, то маю на увазі, що вона й досі не розсекречена. Вона залишається закритою, тому що люди, які проходять у ній, не були реабілітовані. Але в Кременчуці, як завжди, були люди, які ставили на перше місце інтереси суспільства», — розповів під час лекції член Національної спілки краєзнавців України Олександр Христенко.
Згодом ініціатори підпалу були ж покарані … радянською владою.Військовий трибунал НКВС Київського особливого військового округу, який засідав у Харкові, ухвалив вирок організаторам підпалу у Кременчуці. Засудженим дали можливість піти на фронт, та цим скористався лише один.
Перший бургомістр, знищення і порятунок єврейського населення
Коли було окуповано правобережну і лівобережну частини міста, у правобережній частині Кременчука призначили бургомістра.
«Першим бургомістром Кременчука призначили Верховського. Працював він недовго, але саме на його долю припали, як на мене, найскладніші місяці — вересень і жовтень», — розповів під час лекції член Національної спілки краєзнавців України Олександр Христенко.
Ще одна трагічна сторінка історії Кременчука — знищення єврейського населення під час Другої світової війни.
«За німецькими військами слідом за фронтом рухалися айнзацкоманди, завданням яких було знищення єврейського населення окупованих міст. Перед міською владою ставили два основні завдання. По-перше, звільнити житловий фонд міста для військовослужбовців німецької армії. По-друге, переселити євреїв до гетто. Кременчуцьке гетто розташовувалося на Піщаній горі. За спогадами нашого краєзнавця Лисенка, воно знаходилося в бараках 485-го заводу — того самого, який мав випускати продукцію для авіаційної промисловості. Завод так і не був добудований, бараки не були утеплені, але саме туди масово заганяли євреїв. Бургомістр, звичайно, брав у цьому участь. Тут є дискусійне питання. Я ніде не читав і не бачив документів, які б підтверджували, чи існував у Кременчуці юденрат. Але загалом така практика була: там, де німці створювали гетто, вони створювали і юденрати. Юденрат — це єврейська рада. Є лише згадка письменника Солодаря, який писав, що він існував. Більше я ніде не зустрічав жодної згадки про юденрат у Кременчуці. Якщо юденрат був, то він співпрацював із бургомістратом. Такі органи складали списки, займалися переселенням, вилученням цінностей, описом майна. Тобто Верховський у цих процесах брав участь — тут, на мою думку, навіть немає про що сперечатися. Але паралельно з цим відбувався процес організації знищення єврейського населення. Першими жертвами стали євреї Крюкова. Спочатку була розстріляна одна група, потім — ще 125 осіб. А вже після того, як людей переселили до гетто, їх просто виводили й розстрілювали там, на Піщаній горі», — розповів під час лекції член Національної спілки краєзнавців України Олександр Христенко.
Трагічною була доля першого бургомістра Кременчука під час Другої світової війни.
«І тут Верховський, мені здається, зрозумів, у яку халепу він вліз і чию волю він виконує. Тоді в нього, можливо, за допомогою членів юденрату чи після порад з іншими людьми, народилася ідея видавати євреям документи громадян іншої національності. Тобто фактично проводили обряд хрещення. Ті, хто трохи цікавиться юдаїзмом, знають, що навернення євреїв до іншої віри не вітається. Але люди, щоб вижити, йшли на це: відмовлялися від юдаїзму, приймали християнство й отримували нові документи. Для цього були потрібні дві ключові людини. Перша — священник, який погодився б проводити хрещення, хоча прекрасно розумів, чим це може для нього закінчитися. Друга — керівник органу реєстрації актів цивільного стану, який видавав би відповідні документи. Зі священником пощастило. Ним став Микола Антонович Роменський. Він хрестив євреїв, а начальник ЗАГСу видавав їм паспорти або інші документи, які підтверджували нову особу. Скільки саме таких документів було видано — невідомо. Але ця схема проіснувала недовго. Збереглися два німецькі трофейні документи, у яких згадується ця операція. У них сказано: «Під час перевірки підозрілих елементів був заарештований і розстріляний бургомістр Кременчука Синиця-Верховський», — розповів під час лекції член Національної спілки краєзнавців України Олександр Христенко.
Дмитренко і Гаєвський — сподівання та розчарування
Торкнувся історик під час лекції і діяльності наступного бургомістрів Кременчука.
«Наступним бургомістром Кременчука став місцевий учитель Дмитренко. Коли його судили після війни, він свідчив, що своїм призначенням завдячує професору Гаєвському та редактору газети "Дніпрова хвиля" Щепанському. Вони запросили його до себе і спочатку дали перше доручення — скласти списки вчителів. Він це зробив, а згодом став бургомістром.
Тоді в мене виникло бажання розібратися, ким же був Гаєвський. Коли окупанти прийшли до Кременчука, мотиви його співпраці з ними, на мою думку, були зрозумілі. З одного боку — бажання помститися радянській владі, з іншого — певна наївність, властива тоді багатьом представникам української інтелігенції. Вони вірили, що німці, на відміну від більшовиків, дадуть можливість розвивати українську мову, культуру і, можливо, навіть створити українські державні інституції. Спочатку Гаєвського призначили завідувачем відділу освіти бургомістрату. А вже коли Дмитренка викликали до бургомістрату, саме Гаєвський від імені влади вів із ним переговори.
Але згодом, коли він побачив, що собою являє німецька окупаційна влада, коли побачив, як вона вчинила з Верховським, який був його керівником, як розправилася з групою Щепанського, Борковського, як розстріляли й знищили українських націоналістів у Кременчуці та Градизьку, у нього відбулося переосмислення. Він поїхав до Києва, де жила його донька. Там відомий історик Олександр Оглоблин, який був бургомістром Києва, взяв його на роботу. Деякий час він працював там.
А потім, у 1942 чи 1943 році, ухвалив для себе доленосне рішення присвятити життя Українській автокефальній православній церкві. Під час хіротонії його висвятили на єпископа Лубенського з ім'ям Сильвестр. Це сталося у 1942 році в Андріївському соборі УАПЦ у Києві. Разом із ним хіротонію проходив майбутній предстоятель Української автокефальної православної церкви в діаспорі та майбутній Патріарх Київський і всієї Руси Мстислав — Степан Скрипник. Вони одночасно розпочали своє архіпастирське служіння.
Але вже тоді між ними намітився конфлікт. Уже в березні 1943 року розвідка НКВС доповідала до Москви про перебування в окупованому Харкові «націоналіста-церковника, єпископа Сильвестра, професора Гаєвського». Повідомлялося, що він підбирає прихильників і висловлює критичні думки. Це була людина, яка колись сподівалася, що німці принесуть Україні свободу. Але згодом він говорив зовсім інше», — розповів Христенко.
У 1943 році Сильвестр усе ж вирішив не ризикувати й виїхав до Німеччини.
«Там, у таборах для переміщених осіб, він продовжував пастирське служіння і водночас отримав можливість займатися науковою діяльністю. Став членом Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Шевченка, а також Словацької академії наук.Водночас його стосунки з керівництвом Української автокефальної православної церкви були досить напруженими.Зрештою разом із донькою він емігрував до Австралії. Саме там йому вдалося відродити діяльність Української автокефальної православної церкви.Коли після початку повномасштабної війни українці роз'їхалися по всьому світу, одна моя знайома опинилася в Австралії. Я попросив її знайти могилу Гаєвського. Вона знайшла. На надгробку написано: "Сильвестр Гаєвський". Про нього сьогодні видають книги. А колись ця людина жила тут, у Кременчуці, і викладала в інституті», — розповів під час лекції член Національної спілки краєзнавців України.
Маловідомі архівні документи, про які розповів історик, дозволяють по-новому поглянути на події 1941–1943 років у Кременчуці. Вони свідчать, що навіть у найтрагічніші часи знаходилися люди, які, ризикуючи власним життям, намагалися врятувати інших або зберегти те, що мало значення для міста і його майбутнього.
Олена Ліпошко
Фото авторки
