Кременчуцька газета
П'ятниця, 19 Липня 2024
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube threads telegram

 

 

Ви є тут

Кременчуцька режисерка про шлях від страху у підвалі обстріляного Києва до благодійного туру Україною

25 лютого 2023

«Робимо все для перемоги, а потім ми продовжуємо боротися за нашу культуру, історію, традиції, мову».

Війна не романтична. За рік із початку повномасштабного вторгнення росії на територію України втрачено безліч життів, скалічено безліч людських доль… І кожен українець на своєму фронті займається корисною справою, аби наблизити Перемогу! Кременчуцька режисерка Аліна Карташова зараз є студенткою 4-го курсу Київського університету ім. Карпенка-Карого (режисура драматичного театру, майстерня ім. Станіслава Моісеєва). Війна застала дівчину у столиці і, відчувши на собі всі незручності підвального існування, переживши періоди тотального страху та побачивши на власні очі перші обстріли Києва, вона поділилася із «Кременчуцькою газетою» своєю історією. Нещодавно до рідного міста разом із командою Аліна привезла благодійну документальну виставу «Нормальні пацани і тут перекантуються». Вона заснована на 10 інтерв’ю різних жінок і має благодійні наміри – збираються кошти на потреби Збройних сил України.

«Вистава про те, як вплинула війна на нас. Про те, що зараз багато втрат, є люди, які просто намагаються пересидіти цей важкий період для країни – він же закінчиться колись. Але так не працює. По-перше, зараз ми об’єднуємося і робимо все для перемоги, а потім ми продовжуємо боротися за нашу культуру, історію, традиції, мову. Ми намагаємося кожен день нагадувати, що війна не закінчилася, не можна просто відсиджуватися. Це стосується кожного», – розповідає Карташова.

«Документальний театр базується на реальній задокументованій інформації. Це може бути інтерв’ю, якісь підняті документи, відеозаписи, у яких ми не можемо редагувати ні мовні особливості, ні слова, ні інформацію. Це гостро соціальна інформація. А через те, що ми її не редагуємо, вона може не сподобатися усім, адже кожна людина має свою думку. Ми (театр, авт.) маємо передати багатогранно, показати якусь тему з різних сторін. Не агітуємо: «Це біле, а це чорне». А показуємо, що може бути і така, і така думка. Потім глядач, прослухавши і побачивши всю інформацію, сам робить для себе висновки», – пояснює Карташова.

«Нас бомблять!»

«Я пам’ятаю, що того ранку (24 лютого, авт.) у навушниках у гуртожитку вийшла на кухню на кілька хвилин. Коли повернулася, сусідки по кімнаті вже не спали: «Нас бомблять! Розпочалася війна!». Я повернулася від батьків напередодні, тож речі ще були не розібрані. Ми спустилися у підвал, це зараз розумію, що він би нас не врятував. Коли припинилася тривога, ми піднялися у кімнати збирати речі і намагатися виїхати із Києва. Але тоді вже стояли дороги в заторах і багато моїх знайомих просто йшли пішки за межі міста, щоб спіймати якийсь транспорт. Я вже тоді знала, що нікуди не поїду, просто проводжала знайомих і не мала уявлення, чи побачу їх ще коли-небудь.

Я нічого не знала про війну. Думала, що коли прийдуть окупанти, то ми або в полон потрапимо, або вб’ють. Дуже було страшно: згадуються моменти, коли боїшся піднятися у гуртожиток, щоб прийняти душ, бо ти живеш у підвалі тиждень, оцей пил, холод, старі ліжка, спите у одязі, там брудно. Ти не знаєш межі війни: чи можна вийти, чи просто на тебе впаде ракета. Ми домовлялися, що коли ідеш у душ, хтось має сповістити, якщо починається тривога, дуже поспішаєш, щоб встигнути. У магазин я вийшла майже через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, хоча він знаходився у сусідньому дворі. Але мені це здавалося таким довгим шляхом, що я можу не встигнути повернутися назад до сховища», – ділиться студентка.

«Втомилася боятися»

Наші люди неймовірні і у боротьбі за перемогу здатні акумулювати свою енергію у допомогу. Аліна Карташова пройшла шлях розбомбленим Києвом: від розгубленої студентки до волонтерки.

«Підвал, де ми пересиджували, став для мене особисто символом страху. Я відчувала себе жертвою. Страх мене настільки вбивав, що з одногрупницею ми вирішили його покинути. Ми направилися на АТЕК – місце розподілу волонтерів по всій країні, там могли відправити у будь-які небезпечні точки, я була до цього готова. Я настільки втомилася боятися і відчувала злість, що мала терміново щось робити. Мама підтримала моє прагнення допомагати країні», – Аліна розповідає, що це був дуже довгий шлях – майже у інший кінець Києва.

До того ж, багато доріг на той момент були перекриті і у будь-який момент можна було натрапити на танки.

«Ми ходили зранку і до вечора, а пройшли лише половину шляху. Домовилися, що подруга піде до знайомих, а я повернуся в гуртожиток. Наступного дня мали зустрітися і продовжити шлях. Було відчуття, що я втікаю від того місця, де мені погано, де вмираєш емоційно, а треба знову повернутися. Я не змогла спуститися до підвалу, залишилася у гуртожитку, а подруга того ж дня потрапила до ЗСУ», – і Аліна на цьому не зупинилася.

На початку березня завдяки своїй мамі вона потрапила до волонтерського штабу при Благодійному фонді «Музей «Історія Становлення української нації». «Я там пробула три місяця, за цей період мала лише один вихідний на Великдень. Ми працювали із 6 ранку до 2-3 години ночі. Я скинула вагу, майже не спала, трималася майже лише на каві і на тому, що максимально завантажувала себе роботою. Воно наче виснажує, але ти через об’єм роботи не думаєш про ті жахи, які за межами штабу. І чим більше я себе завантажувала, тим більше заспокоювалася, адже концентрувала увагу на допомозі. Настільки було багато ненависті, образи. Ці відчуття перетворюються в енергію і якщо це не віддавати на щось, наприклад, на волонтерську діяльність, допомогу іншим, то може зруйнувати тебе із середини», – Карташова розповідає, що у штабі допомагали військовим, лікарням, цивільним людям, видавали амуніцію, хімтовари, готували їжу на ТрО.

«Це було наше життя. Там була закрита екосистема всі три місяці: якщо тобі зле – є відділ медицини, де можеш взяти пігулки; змінювався сезон – є цех з одягу, де можна взяти необхідне, а ще годують. Не потрібно було використовувати гроші на себе, у кожного є роль в соціальній ієрархії. А усередині травня штаб почав зменшувати свою діяльність, адже люди поверталися до звичної роботи, пішли у своє життя. Я повернулася у Кременчук. І це той момент, коли живеш три місяці в закритій екосистемі, де свої правила, свій порядок, де твоє місце, знаєш свою ціль, а повертаєшся туди, де у тебе немає твого життя. Відчуття було, неначе тебе викинули посеред океану і ти не знаєш, куди плисти», – Аліна згадує, що саме тоді у неї почалася довга депресія.

Дівчина розуміла, що зайшла у глухий кут.

«Кожна людина є деталлю, без якої цей механізм не зможе довго працювати»

Аліна Карташова у кінці серпня повернулася до офлайн навчання. У той період, наче за віянням долі, їй запропонували стати режисеркою у виставі «Нормальні пацани і тут перекантуються». За словами дівчини, саме ця діяльність стала спусковим гачком до активізації дій, до повернення в себе.

«Ненависть конвертується в енергію, допомагає нам далі не здаватися і працювати над матеріалами, над виставою. Їздити, розповідати людям і мотивувати до дій. Якщо ми хоча б одну людину своєю діяльністю змотивуємо і вона зробить щось, щоб хоч чимось допомогти – це прекрасно.

Якщо ти акторка – зіграй у благодійній виставі, печеш хліб – годуй людей. Зараз ми настільки маємо об’єднатися. Кожна людина є деталлю, без якої цей механізм не зможе довго працювати», – ділиться дівчина.

«Війна – це не спринт, а марафон»

«Якщо я фізично підготовлена, здібна, морально і психологічно готова допомагати, нащо мені відсиджуватися вдома або їхати за кордон, якщо я можу щось зробити тут, в Україні? До обстрілів, на жаль, звикаєш. Було таке, що поруч щось бабахнуло, а ти як завантажувала машину, так і продовжувала це робити, не обертаючись. А за кордон – єдине, якщо заробляти кошти і донатити їх. На той момент я тут робила більше», – Аліна Карташова 100-відсотково впевнена у нашій перемозі.

«Наші хлопці і дівчата неймовірно сильні – це сучасні козаки. А для цивільних ми маємо пам’ятати, що війна продовжується – це не спринт, а марафон. Ми маємо бути витривалими і пам’ятати, що необхідно допомагати. Ми об’єднуємося і боремося у тилу. Бо як говорять військові, якщо сильний тил, то й вони там сильні».

 

Спілкувалася Тетяна Красельникова

Фото з власного архіву Карташової

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися