Нова містична легенда нашого міста.
«Кременчуцька газета» продовжує* знайомити своїх читачів із міськими легендами, які зберігає виконуюча обов’язки директорки Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська. Нещодавно в бібліотеки, що на вул. Соборній, відбулася чергова зустріч із циклу «Цікаві історії із запасників музею». Це вже третій захід цього циклу, присвячений містиці. Цього разу кременчужани почули легенду, яка стосується Крюкова.
«Привабливість легенд у тому, що не треба точно вказувати дату. Можна сказати давним-давно. Це сталось на Правобережжі Кременчука. Тут в давнину жив Данило на прізвище Крук. Чорнявий, чорнобровий, суворий… А крім того він був благородним розбійником, воював з ворогами, які нападали і грабували мешканців. Тож Крук виступав таким собі охоронцем. Награбоване він із своїми побратимами забирав і повертав власникам або роздавав нужденним. Згодом вороги почали оминати Кременчук десятою дорогою, а Крук, зрозумівши, що свою місію виконав, поселився на правому березі Дніпра. Побудував хутір, навколо поселились друзі - так з’явився посад Круків. Згодом він одружився, народився син Андрій. До речі, це ім’я поширене в Кременчуці, адже за легендою Андрій Первозванний тут зупинявся, коли йшов до майбутнього Києва», - початок історії від Гайшинської.
За її словами, коли Андрійкові виповнилось 12 років, його мати померла. Тож Крук виховував сина сам – і на полювання брав, і на різні роботи. Зокрема збудував на Дніпрі переправу, найняв перевізників. Це приносило гроші і мав Крук неабияку повагу.
«Минали роки, Андрію виповнилось 17 років і він повідомив Данилу, що зустрів дівчину і хоче одружитися. У свою чергу, батько поцікався, як юнак утримуватиме родину. Адже молодий і поки нічого не має за душею. Також поцікався, що то за дівчина. Але Андрій не зізнався. Цю тему далі стали оминати, син не відкрився батьку. А коли минула зима, Андрій з чумаками поїхав на Крим за сіллю, заробляти гроші на весілля», - із розповіді Гайшинської.
Тим часом переправа Крука працювала, приносила дохід.
«Якось перевозили через Дніпро кіш половців. Половець Тупар запросив Крука в гості, у кіш. І там Данило побачив його доньку. І закохався в Райгуль – райську квітку. Так звучало її ім’я у перекладі із половецької. Та наступала осінь і половецький кіш мав вирушити на південь і Данило наважався посвататися. Але перед цим попросив Тупара поговорити з дівчиною на одинці, щоб дізнатися, чи не було в неї того, кого кохає. Дівчина зізналась, що закохалась в Данила з першого погляду і її батько був зовсім не проти цього шлюбу. Ніхто не сперечався, що Райгуль має прийняти християнство. Але Тупар поставив умову – дітям і онукам його доньки мають розповідати про половецьке походження і дозволяти час від часу носити їх вбрання», - зі слів пані Алли.
Згідно із легендою, сніг того року випав аж в кінці грудня і на Різдво повернулись чумаки. «Повернувся Андрій і до батьківського дому, а там побачив Райгуль в національному вбранні. Тут Андрій мало не впав. Виявилось, що він кохав її і тоді саме на ній хотів одружитися.
Між сином і батьком виникла сварка. «Я тобі більше не син, нехай в тебе більше ніколи не буде синів», - сказав зопалу Андрій і пішов у сніжну заметіль», - так звучить легенда.
Йшов час Райгуль, яку вже всі стали називати Раїсою, народила одним за одним трьох синів. Але всі хлопчики, проживши кілька тижнів, помирали. Вона ходила на прощу до Києва, Данило побудував домашню церкву. Щотижня служили молебні, аби народилась дитина.
«І ось народилась донька. За древнім половецьким звичаєм загорнула нянька Райгуль новонароджену дівчинку у хустку матерії. Її охрестили Марія, але мати називала Юлдус Мейрам (по-половецьки це «святкова зоря»). Райгуль майже не випускала з рук доньку. Але жінка несподівано померла. Тут історія з дружинами Данила Крука повторилась. Син осиротів, а тепер осиротіла і донька. Вона зростала справжньою красунею. А Данило скрізь ходив за донькою і мало не батогом хлопців відганяв. Але якимсь чином Марія познайомилась з хлопцем Михайлом із лівого берега, із Кременчука. Одного разу він прийшов до Круків додому і хотів ближче познайомитися, але розгніваний Данило виштурхав його. Наказав своїм перевізникам, щоб його з лівого берега на правобережжя не перевозили», - розповіла Гайшинська.
І тут починається містична частина цієї легенди.
«Марія засумувала, а нянька, побачивши це, розповіла їй про таємницю материної хустки. А полягала вона в тому, що якщо дівчина кохала хлопця, а він її – то може перенести через Дніпро. Для цього треба стати ногами на хустку і вона понесе до коханого. При цьому про це нікому не можна розповідати і, головне, щоб це ніхто не бачив. Якось закохані домовились зустрітися на правому березі. Хлопець мав розпалити вогнище на березі і сісти спиною до води. Дівчина постелила хустку на воду, промовляючи: «Хусточко мамина, неси мене до коханого!» і, не вагаючись, стала на неї. Далі хустка понесла по воді. Так вони зустрічались декілька разів. Михайло був впевнений, що Марія якось домовилась з перевізниками і так потрапляє до нього. Із часом він наважився просити руки дівчини, купив перстень. А коли хотів освідчитися, то ніч тоді була темна, небо вкрито чорними хмарами. Марію це не зупинило і вона на хустці поплила до коханого. І в цей момент хмари розійшлись і Михайло, який порушив заборону не піддивлятися, озирнуся і побачив, як вона рухається на хустці по Дніпру. Він крикнув: «Марія», але почувши своє ім’я, дівчина почала тонути. До того ж на побачення одягла важке і багате половецьке вбрання і воно тягло до дна. Михайло кинувся рятувати кохану, а з іншого берега в води кинулась чорна тінь. Марія загрібала однією рукою, а іншої трималась за хустку. Але з часом хустка вислизнула з руки, втім в цей момент врятував її чоловік, який витяг і хустку. Це був чернець, у темному одязі. У його погляді було щось дивне. Він запитав Марію: «Райгуль, це ти?». Але Марія вказала, що то була її мати. Вона запросила додому і монаха, і Михайла. Тож до обійстя Крука рушили всі разом. І там Данило впізнав в монахові сина Андрія. «Дніпро повернуло тебе. Марія, це твій брат», - були його слова. Вони обнялись всі серед широкого двору, їх освітив місяць своїм сяйвом. Андрій став на коліна перед батьком. «Я так боявся, що не встигну сказати, як тебе люблю. Прости, я був не правий», - щасливий кінець легенди.
Гайшинська говорить, що з того часу у Крюкові з’явився звичай – на весілля нареченій мати чи хрещена дарувала хустку, а потім в неї загортали новонароджених дівчаток.
«Цей звичай був ще після Другої світової війни. Лише в Крюкові. Згодом забули. І вже не пам’ятали, навіщо, але на весіллях дарували нареченим хустки. Мені цю історію років із 30 тому розповіла мешканка Крюкова. Жінка говорила, що її прізвище Татарчук. Проте її бабуся наказувала, що вони не татари, а половці. Ось така історія. Місцевий топонім вказує на половецький мис на березі Дніпра в районі нашого міста. Його ще на початку 90-х згадували серед рибалок. Але не знали, де він. А ще хочу закликати: даруйте хустки донькам, племінницям і не лише на весілля. Ми ніколи не знаємо, для чого вона згодиться. Хустка - це і чотири сторони світу, і трикутник, як символ сонця, нею можна покрити голову, у разі біди - перев’язати рану. Хустка для нас - велика цінність і оберіг», - говорить в.о. директорки музею.
Наостанок гарна новина: 30 квітня 2023 року о 14.00 у Кременчуці в абонементі філії №2 КМПБ (вул. Соборна) у рамках проєкту «Життя як будень, життя як свято» відбудеться етно-зустріч «Коралі для кралі» із циклу «Обереги жіночої долі». Там можна буде почути нові легенди від Алли Гайшинської.
* Див. №16 від 20 квітня 2023 р.
Читайте: І що, були часи, коли Кременчуком бігали велетенські павуки?
«Формула проста: будь людиною і ставай кременчужанином».
Кременчуцький привид може стати безхатьком.
Олена Ліпошко
Фото Кирила Воронцова
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
