«Не можна мовчати!».
Сьогодні знову пролунали голоси тих, хто просто не має права на тишу. Біля ПК «Кредмаш» відбулася масштабна акція «Не мовчи, полон вбиває» — болюче, але надважливе нагадування всьому світу про те, що сотні наших воїнів досі перебувають у пекельній неволі. Колись вони без вагань стали на захист України, а сьогодні їхні батьки, дружини та діти змушені ставати на захист їхнього права бути поверненими додому.
Рівно о 9:00 усе навколо завмерло. Загальнонаціональна хвилина мовчання об'єднала присутніх у спільній скорботі та надії: Кременчук разом із усією країною схилив голову в глибокій повазі перед пам'яттю полеглих і в німій, але палкій молитві за тих, хто досі перебуває в руках ворога.
Серед тих, хто тримав плакати, була пані Вікторія. Її історія — це те диво, на яке чекають усі присутні на площі, адже вона свого сина з полону вже дочекалася. Проте жінка все одно приїздить на акції з іншого міста, бо знає: чужого болю в цій війні немає.
Вікторія розповідає, що її син — оборонець Маріуполя та захисник «Азовсталі». Родина чекала на його повернення довгих два з половиною роки. Він пройшов через справжнє пекло, і в 2024 році Україна врешті-решт змогла повернути його додому. Але серце матері не заспокоїлося, адже в неволі досі залишається його побратими.
«На такі акції я ходжу постійно. Приїжджаю сюди зі Світловодська, а у Світловодську я теж організовую акції — приїжджають рідні, виходять світловодці, студенти з коледжів. Ми проводимо ці заходи, тому що це дуже потрібно. Потрібно, щоб суспільство розуміло: хлопці в полоні вже пятий рік. Зокрема й ті, які виходили з "Азовсталі", обороняли Маріуполь, та хлопці з усіх інших напрямків — вони з 2022 року досі в полоні», - розповідає Вікторія.
Пані Ольга тримає в руках прапор, на якому зібрані імена хлопців. Вона шукає свого сина та його побратимів, які не повернулися з бою вже майже три роки тому.
«Я шукаю сина та його побратимів. На цьому прапорі зараз не всі — хтось із рідних не дав згоди на фото, а кількох хлопців, на жаль, уже немає серед живих... Вони пішли на бойове завдання 17 серпня 2023 року в населеному пункті Урожайне. З того завдання вони так і не повернулися. Відтоді ні я, ні інші родичі не маємо жодної звістки. Але ми шукаємо, віримо і сподіваємося», - розповідає жінка.
За словами Ольги, її син пішов на службу у 2023 році абсолютно самостійно. Рідні нічого не знали про його наміри — хлопець просто поставив родину перед фактом, пояснивши, що всі його друзі вже на фронті, і він не може залишатися осторонь, адже країну комусь потрібно захищати. Уже в серпні 2023 року під час виконання складного бойового завдання в районі населеного пункту Урожайне зв'язок із ним та його побратимами обірвався. З того дня жодна з родин цих хлопців не отримала жодної офіційної чи неофіційної звістки.
«Поки що — глуха стіна, жодної новини...Серце каже, що вони всі живі. У серпні буде вже три роки, як вони вважаються зниклими безвісти, але ми продовжуємо чекати», - ділиться жінка.
Трохи далі в натовпі стоїть Олена, чий погляд сповнений невимовного чекання. Вона прийшла, щоб поділитися болем, який триває вже не один місяць. Її сина мобілізували восени 2024 року. До цього він ніколи не служив у армії та не мав військового досвіду. Після двох місяців підготовки на полігоні в Житомирській області чоловіка у січні 2025 року направили на фронт, зарахувавши до складу 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Вже під час свого другого виходу на бойове завдання 15 лютого 2025 року зв'язок із ним перервався. Відтоді родина живе в абсолютній невідомості. Дружина оббила пороги всіх можливих відомств, державних органів та правозахисних організацій, які займаються пошуком людей, проте жодної інформації досі немає. Попри глуху стіну мовчання, вона продовжує боротися, відстежувати кожен обмін і вірити, що її син живий та обов'язково повернеться.
«Поки звісток ніяких немає. Чекаємо обмінів, сподіваємось, що наші живі, і віримо», - розповіла Олена.
Ці три долі — лише крапля в океані болю, який щодня переживають тисячі українських родин. За кожним папірцем, за кожним фото чи написаним від руки плакатом на цій площі стоїть жива людина: мати, яка не спить; дружина, яка здригається від кожного телефонного дзвінка; дитина, яка не пам'ятає голос батька. Вони продовжують шукати навіть тоді, коли офіційні відповіді перетворюються на замкнене коло, а тиша навколо стає майже відчутною на дотик.
Такі щотижневі зустрічі в Кременчуці — це не про політику і не про сухі гасла.
Це єдиний спосіб для родин кричати на весь світ, що їхній біль не вщух, і вони ніколи не змиряться з невідомістю. Це тихе, але чітке нагадування всім нам: наша можливість пити каву, ходити на роботу і просто жити в тилових містах купується страшною, непомірною ціною. Наші захисники не повинні стати просто цифрами у статистичних звітах чи далекими історіями з новин. На них чекають удома.
Валерія Макряшина
Фото авторки
