Цінність пізнається у годину втрати.
Ми щоденно молилися за мир, тримаючи у головах картинки воєнних хронік, абзаци з підручників з історії та історичних романів. Але справжньої глибини ці молитви набули лише тоді, коли тиша стала розкішшю. Про це говорить Доктор історичних наук, голова Ради молодих учених Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Олександр Лук'яненко (Oleksandr Lukyanenko) на своїй сторінці у Фейсбуці.
Він наголошує, що з початком російської агресії кожне «привіт» стало на вагу золота.
«Бо хвилина розмови з ближніми означала торжество життя між сиренами, після бомбардувань, перед черговими зведеннями з фронту.
Ми раз по разу дозволяли собі обідній стіл без подяки Богові за щедрий покорм на столі. З лютого 2022 року ми сіли за один спільний стіл. І на його одному кінці – голод і спрага окупованих і обстрілюваних міст, на іншому ще ситі будні далекого тилу, а посередині – терези, які міряють вагу окрайця хліба і склянки води. Бо їхня вага нині – вага людського життя. І обідній стіл нині починається не лише з подячної молитви за їжу, але й за тих, кого ти можеш нагодувати від своєї трапези.
Війна однозначно є злом. Проте, ми у ній здобули неймовірно багато, як би цинічно це не звучало. Ми вчимося розпізнавати справжню цінність один одного», - пише О. Лук'яненко.
А далі після своїх роздумів друкує сповіді з передової свого друга Євгенія Бойка.
Відмітимо, наш земляк, захисник України, батько двох маленьких козачків (ще мріє про донечку), спортсмен-важкоатлет, історик, турист, підкорювач зимової Говерли та Казбеку Євгеній Бойко знаходиться наразі у одному із гарячих епіцентрів військових дій. Періодично він ділиться своїми історіями-сповідями, які викликають мороз по шкірі і відчуття гордості за наших захисників.
Тож пропонуємо читачам Кременчуцької газети прочитавши, задуматися, які ми щасливі були до війни.
***
«Сьогодні день почався в 02:00 по тривозі. Очікуємо прориву і чекаємо з нетерпінням орків. Вже так надоїла ця війна, що хочеться вже швидше додому. Хочеться обняти кохану дружину, приголубити моїх левеняток, вклонитися Батькам. І відсвяткувати з Друзями перемогу.
Але тут діють інші закони. Тут не можна поспішати і приймати необдуманих рішень, бо за помилку дуже велика ціна. Сьогодні втратили ще побратимів, і деякі боряться за життя. Це велика втрата – таких молодих хлопців доводиться хоронити, а їм би ще жити і жити… Мені болить, що гинуть ті, хто найбільше заслуговує на життя - добрі, веселі, життєрадісні хлопці з амбіційними планами на майбутнє… Молимося за тих кого нема і за тих, хто боряться. Страшно, що це стає сьогоденням - перебування на війні. Оплакувати будемо, як приїдемо додому, а зараз головне зробити так, щоб їхня смерть не була марною. Ми пам'ятаємо кожного.
Боже, які ми щасливі були до війни! Ми спокійно спали, їхали, куди очі дивляться в подорожі, при цьому нили, що погано живемо. Ми не цінили те, що в нас було і є. Ви навіть не уявляєте, яке щастя спати в теплому зручному ліжку, коли поряд твоя родина! Яке щастя поїхати в гості до Батьків, яке щастя зустрітися з друзями, яке щастя покупатись в теплому душі (оооо душ, як я хочу в душ), їсти з чистого посуду і взагалі жити в комфорті! А чого варте по телефону «Привіт, Котусь»? Та за самі ці слова ладен світ перевернути, якби тільки мій «Скарб» був у безпеці! Ми, на жаль, це не цінили.
Але все змінилось. Технічна і дощова вода стає тобі за нектар, бо після обстрілів чомусь сушняк, хліб піджарений на багатті - це супер страва. Було тяжко перші дні на передовій. Їсти було дуже мало, з водою напряг. Ділили між собою стакан води на 2-3 чоловіка. Спали - пригортались один до одного, щоб зігрітись. З продуктами був напряг, бо до нас не могли доїхати зі зрозумілих причин. Взуття видали літнє, і перші дні в -12, -14 було дуже холодно. Бували моменти, що ноги ставали дерев'яні, і боляче було навіть робити крок, не говорю вже про перебіжи. Відігравалися як могли.
Якби не волонтери, то нам було б тяжко. Ми як діти радіємо домашнім стравам, які нам привозять героїчні волонтери, які працюють 24/7 і не бояться їхати навіть в такі гарячі регіони. Вони привозять нам домашні пиріжки, варенички, галушки і різні смаколики. Не поспішають їхати від нас навіть під загрозою, а розповідають, як справи, розпитують як ми. Це так приємно - поговорити з новими людьми. А ще приємно, коли привозять дитячі малюнки нам на підтримку - це щось неймовірне. Я пишаюсь, що українець. Я пишаюсь своїм народом. За таких людей і життя не шкода віддати (ну, я не поспішаю, краще повернуся і особисто всім подякую, мені ще ж третього сина хочеться)!
Дуже цінуємо слова підтримки, які ви пишете, коментарі, побажання. Дуже класно, коли побратим кричить: «О! Ці галушки приготувала моя Мама!». Ми налітаємо на ту страву, і кожен уявляє, що їсть мамину страву. Такі деталі переносять нас додому, до хати.
Тут починаєш все відчувати і сприймати по-іншому. Цінності змінюються чи що? Ми плачемо, як когось втрачаємо, і радіємо народженням (навіть коли це тварини). Просто біля наших позицій свиня народила поросяток, ми з ними граємося, а мамку підгодовуємо, хоча в самим буває туго. Воно ж також живе, шкода, як загине.
У голосах деяких друзів чую, що вони себе картають, що не біля мене, що не тримають зброю і не знаходяться на передовій. Хлопці, Друзі, Побратими! Я Вас прошу, не страдайте х... ньою. Ви, я знаю, і так не москалі (це жарт, да я тепер так дебільно жартую). Ваш внесок для перемоги неоціненний. Я бачу, як ви згораєте на волонтерських фронтах, як ви ризикуєте життям, доставляючи такі необхідні нам вантажі. Ви робите нічим не менше, ніж ми. Я вклоняються перед вашою самовіддачею і сміливістю, з такими козаками нам сам чорт не страшний. А ще коли з нами Бог!..
На війні шукаєш радості в дрібницях. От я, наприклад, знайшов на смітнику дві книжки («Конан-варвар»). У мене радості повні штани. Тільки як почав читати, то виявилось що сторінки вирвані. Але все ж таки ти під час читання занурюєшся в інший світ, подалі від війни і там безпечно.
Немало щастя приносять тваринки, які живуть з нами. Їхні господарі або загинули, або виїхали - ми не знаємо. Але те, що з нами живуть два пси і кіт, то є факт. Навіть зараз кіт сидить на мені. І це створює якийсь захист і спокій, хоча до цього я котів не любив.
Велика подяка тим, хто нас підтримує. Волонтери і люди, які небайдужі і щось роблять, - дякуємо! Ми розуміємо, що вам нелегко, але тримайтеся. Вірте в себе, пишайтеся що ви - Українці, допомагайте один одному і не сперечайтеся між собою. Краще всю злість і агресію спрямовуйте на кацапів і їм подібних. Разом Ми сила! І нехай допоможе нам Господь Бог!
P.S. Говоріть українською, бо мова має значення. Приклад із життя. Ми були на завданні - підібралися до техніки і чули «рюскую рєч». Вже готові були знищити ту техніку, аж раптом почули рідну солов'їну і зрозуміли, що це наші. Це врятувало шість життів. На війні так буває, що не зрозуміло, хто де. Ідентифікація – мова. Мова важлива. Мова рятує. Мова ласкає вухо», - Євгеній Бойко
Читайте першу частину: «Від війни не втечеш, коли вона вже на твоїй землі і хоче подерти все тобі дороге і миле!»: сповідь захисника з Полтавщини
Тетяна Красельникова
Фото з місць бойових дій
