Продовжуємо серію публікацій про історію та розвиток нашого міста. Цього разу згадуємо часи, коли водогін провели до лікарень, заводів та помешкань городян.
Датою заснування Кременчуцького водогону вважається 1910 рік. Однак передумови та можливості його витоків починаються ще з електрифікації міста. Адже введення в експлуатацію електростанції «Бельгійського анонімного товариства…» дозволяло по-новому підійти до вирішення проблеми централізованого водопостачання у місті. Можливість силового забезпечення майбутнього водопроводу електрикою, а не за допомоги парових машин, дало змогу значно зменшити вартість споруд та скоротити строки їхнього будівництва. Про це розповідає Олександр Єрмак у книзі, присвяченій 100-літньому ювілею Кременчукводоканалу «Історія водопровідно-каналізаційного господарства міста Кременчук».
Дослідження та відмова від дніпрової води
Перший проєкт водогону міста у 1892 році розробив талановитий місцевий інженер Адам Єнш. Однак надійність такого джерела водопостачання щодо якості води з Дніпра породила сумніви у членів водопровідної комісії. Тому прийняли рішення уважно вивчити досвід водопроводів інших міст.
Після довгих дискусій у Думі зійшлися на бурінні свердловин. І вже навесні 1909 року на найвищій точці Піщаної гори (район водоканалу) створили розвідувальну свердловину діаметром 6 дюймів. На глибині 42 м дали потужний витік води. На вид вона була прозорою, без кольору та запаху і доброю на смак. Проби відправили до Харкова і незабаром отримали втішні результати: вміст мікробів, азотної кислоти та хлору були в нормі. Тож, після детального вивчення якості води та пробних відкачок її почали подавати населенню. Для цього на Ярмарковій площі (вул. Халаменюка) збудували водонапірну будку.
У березні цього ж року Дума затверджує буріння ще однієї свердловини потужністю 3 тис відер на годину. У квітні почали встановлювати металевий накопичувальний бак поблизу першої свердловини. Від обох свердловин прокладали чавунні труби до резервуара, а від нього, відповідно, до водозабірної будки. Після успішних подальших експертиз з обох джерел вирішують закладати ще 2 свердловини на Піщаній горі. Також узгодили проєкт прокладки труб від водопровідної будки на Ярмарковій площі вздовж вулиці Катеринославській (тепер пр. Свободи) до Соборної площі (тепер вул. Перемоги) з облаштуванням ще двох водозбірних будок – на Базарній площі (зараз вул. Першотравнева, територія Центрального ринку) та на вул. Київській біля Поштового скверу (східна частина теперішньої пл. Перемоги).
Опис робіт згадується у тогочасній газеті «Придніпровський голос», архіви якої нам показали у Кременчуцькому краєзнавчому музеї. У виданні людям пояснювали, як ведеться будівництво та чому використовують метод буріння замість забору води з річок.
У книзі історії водогону передусім згадують ім’я міського голови Павла Гусєва та архітектора, інженера, а згодом керівника водогону Івана Саніна (на фото). Санін доопрацював проєкт Єнша, але метод полягав у створенні бруклінських свердловин. Називають і імена перших співробітників водогону: спеціаліста із буріння та монтажу і експлуатації насосів Івана Каца та першого машиніста станції Василя Оловаренка.
Наприкінці 1914 року з Варшави до Кременчука евакуювали механічний завод компанії «Лільпоп Рау і Лівенштейн» (з 1 тис 200 працівниками), який розмістили на Піщаній горі, навпроти водоканалу. А оскільки міські підприємства потребували великої кількості води і працювали цілодобово, вирішили на місці спорудити власну водонапірну вежу, залізний бак якої вміщував 320 куб. м.
Загальні витрати на весь водопровід міста за тогочасним кошторисом сягали 500 тис карбованців, щорічні експлуатаційні витрати – 24 тис 340 карбованців. Вартість 100 відер води дорівнювала 8 крб 75 коп.
Далі провели випробування водопровідної магістралі, збудованої на вул. Докторській (зараз вул. Академіка Маслова), вул. Аннєнській (зараз вул. Кучми), проклали труби водогону вулицями Олексіївська (зараз вул. Європейська), Олександрівська (зараз вул. Першотравнева) та Садовим провулком (територія парку «Придніпровський»). Встановили 38 пожежних гідрантів, облаштували 120 відгалужень.
До відома домовласників через пресу доводили, що заяви щодо приєднання до мережі водогону подаються в Управу на встановленому бланку в запланований час. Також було надруковано заяву міського голови, в якій відзначалося, що внаслідок порушення пломб на встановлених у садибах лічильниках, самовільного закривання та відкривання кранів на вулицях або ремонту водолічильників та інших самочинних дій громадян порушується нормальна робота водогону.
На одній із комісій розглянули питання облаштування фонтанів у Міському саду і в Поштовому сквері. Перший із них збудували влітку 1914 року в Міському саду. Тоді ж заклали фонтан у Штабному сквері (територія парку «Придніпровський», де знаходиться колишній кінотеатр «Дніпро»).
Уявити, як було спочатку
Цікавими є деталі оснащення водопроводу біля свердловин. При кожній знаходився дерев’яний будинок (павільйон), де встановлювався насос з підйому води з електродвигуном та кімната для машиніста. Туди прибудовували майстерню для повірки і ремонтів. Поруч – приміщення з виготовлення бетонних кілець оглядових колодязів, склади для зберігання труб та інструментів, контора, квартири слюсарів.
Водопровід мав працювати від електроенергії, що надходила від центральної електростанції. На випадок, якщо б робота електропостачання не задовольняла все місто, проєктувалася власна комунальна електростанція.
Хоча станом на 1912 рік у Кременчуці (без посаду Крюкова) мешкали близько 65 тис чоловік, проєкт розробляли з перспективою збільшення населення до 100 тис. Щодобова кількість води на одну людину передбачалася у 7 відер.
У разі пожежі в будь-якій точці міста, де пролягали труби, вода мала подаватися трьома пожежними насосами по 50 відер на хвилину кожен. У жовтні 1914 року для міського водогону з Санкт-Петербургу замовили 25 пожежних гідрантів. Згодом їх кількість зросла до 184 по всьому Кременчуку. Пристрої встановлювали на кожному перехресті вулиць. Вони виходили на тротуари, а водомагістралі простягалися під бруківкою у чотирьох футах (1,2 м) від брівки тротуару. Середина вулиць залишалася для можливого прокладання каналізаційних труб, яке проєктували за кільцевою системою. Тож, у випадку аварії на будь-якій точці магістралі вода потрапляла в мережу з протилежного напрямку. Труби прокладали на глибині 6 фунтів (1,8 м).
Загалом упродовж кількох років для реалізації водогону для населення мали збудувати 10 водорозбірних будок та 750 дворових відгалужень, які йшли до домових садиб.
Таким чином, із введенням в експлуатацію комунального водогону Кременчук увійшов до числа тих 20% тогочасних міст України, що мали централізоване водопостачання.
Незважаючи на матеріальні труднощі, водоканалу вдалося збільшувати потужності під час революції 1917 року. До Другої світової війни свердловин було 13. У післявоєнний період побудували і задіяли 20 артезіанських свердловин загальною потужністю 20 тис куб. м на добу.
Під час війни водонапірну вежу зруйнували. Натомість у 1953 р. побудували нову на проспекті Свободи, 21-А (у дворах поблизу перехрестя проспекту Свободи та Європейської вулиці). З 2013 року вона має статус пам’ятки архітектури місцевого значення. До середини ХХ століття верхівка вежі вважалася найвищою точкою Кременчука.
Згадують в історії «Кременчугводоканалу» і купівлю обладнання та організацію виробництва «Доочищеної води «Криничка». Її смак уже знають містяни, адже це вода, отримана шляхом коригування її іонного складу, пом’якшення, зменшення кількості заліза, очищення від сполук важких металів.
Зараз же підприємство – потужний комплекс споруд, який обслуговує 250 км мереж, і в роботі якого задіяні насосні станції першого підйому, водоочисні споруди потужністю 150 тис куб. м на добу, 2 комплекси каналізаційних очисних споруд Лівобережжя та Правобережжя загальною потужністю 140 тис куб. м на добу, 26 станцій перекачування стоків, 7 підвищувальних насосних станцій, 6 резервуарів питної води.
Нагадаємо, місце, де народжується музика і навчаються її творці.
Старовинний Кременчук – у деталях сучасного міста.
Ліна Романченко
За допомогу у зборі матеріалів для статті дякуємо очільниці Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинській
