Кременчугская газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 14 Ноября 2019 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

«Відбудова повоєнного Кременчука»: планомірне будівництво міста

 

23 сентября 2019 10:00

(на фото - кінотеатр Більшовик, 1959 рік, Окраины Кременчуга)

29 вересня Кременчук святкуватиме свій черговий День народження. До свята Кременчуцька газета друкує книгу «Відбудова повоєнного Кременчука. Хронологічно-об’єктовий опис за 25 років - 1943-1968 рр»  відомого автора Анатолія Сербіна. Щодня на сайті Кременчуцької газети ми публікуватимемо глави книги з фотографіями. Сьогодні читайте наступну - 3 частину книги.

Широкомасштабне  житлове будівництво

Будівництво у місті з кожним роком набувало всебільш потужного розмаху. Як і в попередній період, основними будівельними об’єктами, що зводив Спецбудтрест № 3–Трест майданчик, були житлові будинки. За 4 роки – з 1956 року до 1960 року – побудовано 26 багатоквартирних житлових будинків (242 квартири), що стали затишним вогнищем для 897 кременчуцьких родин.

Так, у 1956 році побудований 2-поверховий 8-квартирний житловий будинок на вулиці Юрія Кондратюка (приймально-здавальний акт підписав начальник об’єкта А.А.Сенаторов). Через два роки заселяються три 2-квартирних будинки на Тупиковому провулку (тодішня  адреса – провулок Тупиковий, 7. Прим. авт.), 2-поверховий житловий будинок міжрайбази на вулиці Миколаївській (тодішня адреса – вул. Артема, 18. Прим. авт.), 58-квартирний 5-поверховий житловий будинок на вулиці Соборній (тодішня адреса – вул. Леніна, 8. Прим.авт.),   два  2-квартирних  будинки  на 7-му Хорольському тупику. Наступного року щасливі новосели в’їхали до 3-поверхового 18-квартирного житлового будинку УТОСу на вулиці Івана Мазепи (тодішня адреса– вул. Бутиріна, 46. Прим. авт.) і 24-квартирного будинку міськвиконкому на вулиці Ігоря Сердюка (тодішня адреса – вул. Жовтнева, 39/48. Прим. авт.). Основне навантаження на цих важливих будівництвах несли: начальник В.Д.Ревенко, начальник ВТВ  В.П.Лагно, а згодом – М.Т.Жуков та А.К.Олефір, виконроб К.І.Козачинський й інші інженерно-технічні працівники.

Через організаційні й фінансові проблеми темпи будівельних робіт Спецбудтресту № 3–Трест-майданчика у 1960 році дещо знизилися. Причиною цього послужила реорганізація вищих керівних структур будівельної галузі країни, що спричинило збій у постачанні та фінансуванні (у радянський період України постачання здійснювалося централізовано, за попереднім замовленням. Прим. авт.). Та все ж новосілля продовжувалися, зокрема, працівники бюджетної сфери одержали ордери на заселення 32-квартирного 3-поверхового житлового будинку міськвиконкому на вулиці Гоголя (тодішня адреса – вул. Гоголя, 3. Прим. авт.), з вбудованим продовольчим магазином на першому поверсі – гастрономом, як на той час називалися подібні заклади торгівлі.

В ті роки цей район був забудований лише одноповерховими приватними будинками, серед яких височіли триповерхові корпуси військового госпіталю, який уже розпочали відбудовувати. Початок зведення багатоповерхових житлових будинків у цьому мікрорайоні пов’язано, ймовірно, із можливістю використовувати спільну котельню для опалення житлових будинків і військового лікувального закладу. Це припущення підтверджує той факт, що у 1964 році у дворі згаданого будинку була змонтована групова резервуарна установка газгольдер (пристрій для зберігання і роздачі зрідженого газу, що складається з наступних елементів: підземних, рідко наземних, ємностей для зливу та зберігання зрідженого газу; редукційної колонки; підземних і внутрішньо-будинкових газопроводів; запірної арматури, що регулює тиск у системі, та газових приладів), за допомогою якої зріджений газ подавався до житлових будинків по вулиці Гоголя, провулку Дмитра Тьомкіна (на той час провулок Крупської. Прим. авт.) та до клініко-діагностичної лабораторії й інших підрозділів військового госпіталю.

У будь-якому будівельному виробництві, чи це зводиться житловий будинок, будівля громадського призначення або промислова споруда, неминуче настає відповідальний момент – здача об’єкту. У цей рік держкомісія приймає з оцінкою «відмінно» 4-поверховий 40-квартирний житловий будинок на бульварі Пушкіна (тодішня адреса – вул. Пушкіна, 35/37. Прим. авт.), 32-квартирний будинок на вулиці Небесної Сотні (тодішня адреса – вул. Пролетарська, 36. Прим. авт.) і 2-поверховий житловий будинок для співробітників райветлікарні на вулиці Київській (тодішня адреса – вул. Київська, 55. Прим. авт.). В акті здачі згаданих будівель впевнено ставлять свої підписи головний інженер М.Т.Жуков і начальник ВТВ  В.П.Лагно, які курували дані об’єкти.

Важливо зазначити, що в ці роки ще продовжували будуватися «сталінки», але уже з покращеним плануванням, підвищеною поверховістю, залізобетонними перекриттями, щоправда, зі спрощеним, менш привабливим зовнішнім виглядом тощо. Починає використовуватися силікатна цегла, яку виготовляв Світловодський цегельний завод. Згодом цим підприємством виробництво цегли було налагоджено і в Кременчуці. Тому перші «сталінки» нового покоління і у Світловодську, і в Кременчуці мають абсолютно однаковий колір цегляних стін.

На допомогу робітникам будівельної галузі міста прийшли розчиномішалки, різноманітні підіймачі, екскаватори тощо, а, отже, праця будівельників дещо полегшала. Але незмінними залишалася якість будівельних робіт та сувора відповідність проєктним кресленням і відповідним розрахункам.

Характерно, що одночасно зі зведенням будинків, так званого державного житлофонду, мешканці Кременчука продовжували будували дуже багато власних помешкань. Але, як і раніше, випадків крадіжки цементу, цегли, металевих труб, чавунних батарей опалення чи столярних виробів не спостерігалося. На деяких будівництвах навіть не ставили охоронників, бо свідомість містян, які пережили воєнне лихоліття, була настільки високою, що не допускала навіть думки про крадіжки. Проте, це не означає, що у Кременчуці із даного твердження не було винятків, адже, як мовиться, у сім’ї не без виродка.

Створення

індивідуального вигляду центру міста

Міський виконавчийкомітет (голова виконкому Кременчуцької міської Ради депутатів трудящих Д.П.Скрипник) у 1957 році приймає рішення щодо планомірної забудови центру Кременчука і створення величного архітектурного ансамблю, який би прикрашав місто, надавав йому неповторної зовнішності. Тож, починаючи з цього року, центр поступово набуває індивідуального вигляду. Щоб збагатити силует центральної частини Кременчука, будинки будувалися з розвинутою кутовою домінантою та фасадом із різновисокими виступами, колонами та його солідним оздобленням. Усі будівельники, від керуючого трестом до рядового робітника, розуміли, що центр міста – це його візитна картка. Тому будівництво здійснювалося з подвоєною відповідальністю та потроєною якістю.

При забудові центру міста у післявоєнні роки широко застосовувалися архітектурні елементи прикрашання фасаду. Відомо, що архітектурні рішення, які інженери використовують в проєктах, несуть не тільки ефективність і корисність, а й належним чином поєднують красу та насолоду при спогляданні будівлі. Саме останнє змушує впроваджувати різноманітні архітектурні елементи фасаду будівлі в робочий проєкт.

Деталей фасаду дуже багато і вони можуть бути різного роду. А відтак, при створенні красивого образу будівлі, перед архітектором стоїть наступне завдання: грамотно поєднати кілька архітектурних елементів таким чином, щоб будинок не викликав відторгнення в оточуючих, а навпаки – притягував погляд. А відтак, архітектори, котрі проєктували будинки центральної частини Кременчука, дуже виважено відносилися до цих елементів, щоб уникнути безглуздих поєднань в оздобленні фасаду і гармонійно прикрасити споруду.

Досить широко вони використовували карнизи (виступаючий елемент оздоблення фасаду, який розділяє горизонтальну площину, що нависає, від вертикальної, наприклад, стіни. Прим. авт.), як завершальні – вгорі будівлі, так і при оздобленні міжповерхових перекриттів, де вони виглядають цілком вишукано, а також  сандрики (елемент декору, що нагадує невеликий карниз, який розташований над віконним або дверним отвором, а також на фасаді. Прим. авт.) та капітелі (розширена  верхня  частина  колони,  прикрашена ліпниною. Прим. авт.).

Вікна і двері додатково прикрашалися різними елементами й деталями, зокрема, гіпсовими або цементними наличниками, які білили вапном.

Дещо рідше застосовувалася ліпнина (рельєфні, фігурні й орнаментальні прикраси, які зазвичай відливають або виготовляють шляхом пресування з гіпсу, штукатурки чи бетону. Прим. авт.). В основному на будинках можна було бачити розетки (ліпна прикраса у вигляді квітки, а також кола з гіпсу над вікнами, входами, арками та на фронтонах. Прим. авт.).

Неодноразово використовувалися фронтони (завершення фасаду будівлі, зазвичай трикутної форми. Прим. авт.). Водночас можна було бачити й такий елемент як балюстрада (огорожа сходів, балконів, яка складається з фігурної форми стовпчиків (балясників), що з’єднуються на верхній частині за допомогою поручнів чи горизонтальної балки. Прим. авт.).

На жаль, усі ці елементи сьогодні стали на будинках рідкістю через самочинне скління балконів, утеплення стін, самовільне натуральне руйнування тощо. Та усе ж коли уважно придивитися до будинків центральної частини міста, споруджених у повоєнний період, то можна побачити усі ці та багато інших архітектурних елементів, хоча деякі з них знаходяться у незадовільному естетичному стані. 

Як пригадував свого часу В.Ф.Матійченко, який в ті роки починав свій будівельний марафон і працював виконробом, особлива увага при забудові центру міста приділялася не лише архітектурному вигляду будинків, але й привабливості їх стін, які уже штукатурилися дуже рідко. Тож перед початком кладки муляри ретельно відбирали цеглу. Рівна і ціла йшла на зовнішній бік стіни, а із пошкодженими краями – в її середину. Також каменярі дуже ретельно слідкували за товщиною швів, які потім обробляли спеціальною розшивкою.

Не допускалося забруднення зовнішньої стіни розчином. В разі порушення цих вимог, частина неякісної стіни перекладалася коштом того, хто допустив брак. Так, один із будівельників, у якого дружина в цей день народжувала, не витримав очікування і пішов до Першої міської лікарні, а замість себе залишив учня, котрий не маючи досвіду, але щоб прикрити свого наставника, намагався прокласти якомога більше шарів цегли. Коли ж майстер побачив це неподобство,то одразу ж розпорядився зняти усю щойно покладену цеглу і переробити, а за понаднормову витрату будівельного матеріалу заплатити у касу підприємства відповідний штраф.

В іншому випадку на дверний отвір поклали віконну перемичку, тобто був відступ від проєкту і порушена технологічна дисципліна. Стався цей випадок не через недбалість будівельників, а через відсутність на той час необхідних перемичок та щоб не зірвати план здачі будинку під заселення. Коли це помітили, було прокладено уже майже 40 шарів цегли, які перев’язані із кутовою кладкою. Тож в разі розбирання, існувала ймовірність порушення міцності кутової кладки, а, отже, і всього поверху. Тоді було прийнято наступне рішення: із зовнішнього боку перемичку залишити, а із внутрішнього вирубати й на її місце завести дверну. Так і зробили. Хоча, як зазначав сам Володимир Федорович Матійченко, віконні перемички виготовлялися із подвійною міцністю, а їхньої довжини вистачало на дверний отвір (у більшості повоєнних будівель вікна мали більшу ширину, ніж у «хрущовках». Прим. авт.), тож могли цілком використовуватися і для дверей. Але існував відповідний проєкт, від якого відступати заборонялося.

На жаль, траплялися і трагічні випадки. Так, під час подачі залізобетонної плити, раптово обірвався трос підіймального крана і плита полетіла на будівельників, двоє із яких не встигли відійти й загинули на місці.

В ці роки було закінчено будівництво і заселено: житловий будинок на вулиці Небесної Сотні (тодішня адреса – вул. Пролетарська, 38. Прим. авт.) на 64 квартири й 40-квартирний будинок дирекції споруджуваних підприємств на бульварі Пушкіна (тодішня адреса – вул. Пушкіна, 29. Прим. авт.). Наповнилися радісними голосами новоселів 41-квартирний 4-х поверховий та 32-квартирний житлові будинки на вулиці Соборній (тодішня адреса – вул. Леніна, 22/45 і 34/26. Прим. авт.), а також 40-квартирний будинок на бульварі Пушкіна (тодішня адреса – вулиця Пушкіна, 31.Прим. авт.).

Кожне будівництво – справа колективна, тут трудяться бригади й ланки робітників багатьох спеціальностей. Але на кожному об’єкті є люди, які організовують діяльність і згуртовують роботу всього колективу, будучи своєрідними диригентами для будівельників, задають їй необхідний ритм, не допускаючи збоїв у будівельному процесі. Це – керівники будівництв.

Багато уваги приділяв данимоб’єктам заступник керуючого трестом М.В.Федоренко, головний інженер тресту М.Т.Жуков, призначений відповідальний С.Т.Куркенян. А для виконробів В.І.Каплуна і В.Ф.Матійченка ці будівельні майданчики стали майже домівкою: їх можна було побачити тут рано вранці й пізно ввечері, у вихідні та святкові дні. Ось як пригадував ці роки Володимир Федорович: «Мені подобалося приходити на будівельний майданчик раніше за всіх, адже коли нікого немає видно усі огріхи й недоробки, а відтак, одразу ж намічаєш план роботи на поточний день».

Будівництво «малосімейок»

та житлових будинків з вбудованими приміщеннями

З кожним  роком  Кременчук  розбудовувався,  квітнув,  ставав  привабливішим. Однак забезпечити усіх окремими квартирами місто не мало можливості. Тому продовжувалися масово будуватися гуртожитки для одиноких і розпочато проєктування житла для малих родин, прозване в народі «малосімейками».

Важливо зазначити, що при їх проєктуванні архітектори виходили з того, що тут проживатимуть молоді родини, у яких будуть маленькі діти. А тому варіант гуртожитків із загальним коридором не підходив. Тож був обраний секційний варіант. А, отже, проєктувалися секції на 5 або 6 кімнат із просторою загальною кухнею на дві плити та дві кухонні мийки, загальним санвузлом, у якому передбачалася невеличка душова із ножною ванною. Враховуючи, що молоді родини мали неоднакову кількість дітей, то й кімнати передбачалися різної площі – від 9 до 16 квадратних метрів.

Одними з перших на початку 60-х років були заселені «малосімейки» по вулиці Першотравневій (тодішніадреси – вул. Першотравнева, № 35 та № 39, а дещо пізніше – № 37).

А тим часом продовжувалося будівництво гуртожитків для одиноких. Щоб якнайшвидше забезпечити молодих мешканців Кременчука тимчасовим житлом, будувати необхідно було якісно та швидко. І Спецбудтрест № 3–Трест-майданчик з цим завданням успішно справлявся. Будівництво гуртожитків контролював безпосередньо керуючий трестом І.А.Станіцький, а також начальник ВТВ Г.Ю.Кулешов, потім– М.Т.Жуков. У буквальному значенні слова жили на цих дуже важливих для міста будівництвах виконроби В.І.Каплун і К.І.Козачинський.

Доречно зазначити, що в цей період уже почали будуватися житлові будинки з вбудованими об’єктами соціально-культурного призначення. Так, у 1956 році введений в експлуатацію 4-поверховий 40-квартирний житловий будинок міськкомунгоспу на вулиці Соборній (тодішня адреса – вул. Леніна, 10. Прим. авт.) з магазином і кафе на першому поверсі. У 1960 році побудований 3-поверховий 31-квартирний житловий будинок на провулку Дмитра Тьомкіна (тодішня адреса – провулок. Крупської, 4. Прим. авт.), а також 24-квартирний житловий будинок на вулиці Небесної Сотні (тодішня адреса – вул. Пролетарська, 33/44. Прим. авт.) з дитячими садочками на перших поверхах. Загальне керівництво цими будівництвами взяв на себе керуючий Спецбудтрестом № 3-Трест-майданчиком І.А.Станіцький. Багато уваги приділяв об’єктам нового типу начальник ВТВ М.Т.Жуков, а потім В.П.Лагно.

Утім, це був не досить вдалий проєкт дитячих садочків і невдовзі від нього відмовилися. Адже тут подвір’я, ігрові майданчики, надвірні туалети були спільними із мешканцями будинку, що суперечило санітарним нормам. До того ж не було суцільної огорожі, а тому діти могли раптом вибігти на вулицю чи самостійно піти додому і т. і. Виникає справедливе запитання, а хіба цього не розуміли проєктанти? Розуміли, але у сутужні післявоєнні роки, коли місто лише заліковувало тяжкі рани, нанесені війною, у всьому відчувався раціоналізм. Дитячі садочки не були винятком. Адже, якщо зводити окреме приміщення для дитячого дошкільного закладу, то необхідно будувати не лише стіни, але й копати котлован для підвалу, заливати надійний фундамент, споруджувати дах, підводити опалення, а згодом – газ, будувати водогін і зливову каналізацію тощо. А коштів на усе це не було та й час підганяв. Коли ж садочок розташовувався у житловому будинку, то і будівля, і комунікації були загальними, що давало можливість за виділені кошти звести більше таких об’єктів.

 Коли ж країна залікувала рани, то дитячі дошкільні заклади поступово переводилися з житлових будинків. Утім, були випадки коли вони існували до початку нинішнього століття, зокрема, на проспекті Свободи, 41/44. 

Спорудження

соціально-культурних установ

 

Одночасно з будівництвом житла, Спецбудтрест займався спорудженням соціально-культурних закладів. Серед важливих об’єктів, що були побудовані за ці чотири роки, насамперед, варто назвати школу на 280 учнів на вулиці Богдана Хмельницького (тодішня адреса – вул. Богдана Хмельницького, 124/1. Прим. авт.), побудовану у 1957 році. У цей список по праву необхідно занести кінотеатр «Більшовик» на 560 місць по вулиці Ігоря Сердюка (тодішня адреса – вул. Жовтнева, 45. Прим. авт.), зданий в експлуатацію у 1958 році. Приймально-здавальний акт підписали: Ревенко, Іващенко, Єгоров. Тож тепер після важкої роботи жителі міста на Дніпрі, у двох затишних залах кінотеатру, мали можливість переглядати художні та документальні фільми. А перед сеансами у просторому фоє мешканці Кременчука могли оглянути стенди з інформацією про підприємства міста, виконання ними планових завдань і взятих соціалістичних зобов’язань. Пізніше тут влаштовувалися різні виставки.

На цих важливих народногосподарських об’єктах панував трудовий підйом, більшість робітників демонстрували зразки високопродуктивної праці, а про двох будівельників – кранівника А.А.Жабина й молодого муляра Олександра Невроді писала в переддень Дня будівельника – 9 серпня 1958 року – обласна газета «Зоря Полтавщини». «Ветерани-будівельники, з якими мені довелося зустрічатися, на моє запитання: «Чим був викликаний трудовий підйом?» відповідали, що будували для себе, для кременчужан. А власний будинок не можна споруджувати не якісно, неприпустимо працювати так, щоб соромно було за свою працю, за побудовану тобою будівлю».

Під час зведення цих та аналогічних будов, були запроваджені, так звані, будівельні штаби, що стали згодом нормою, засідання яких проводили керівники міста. При будівництві даних об’єктів величезне навантаження лягло на плечі головного інженера  Спецбудтресту № 3–Трест-майданчика Л.Я.Соколенка, якого згодом змінив на посаді В.Д.Ревенко, а також начальника ВТВ  С.Я.Нестеренка.

Населення Кременчука стрімко зростало й потребувало не лише даху над головою, змістовного відпочинку, але і якісного медичного обслуговування. А забезпечити це у пристосованих приміщеннях було не можливо, приміром, міська поліклініка № 1 розміщувалася у пристосованійбудівлі, у якій важко було забезпечити навіть елементарні умови роботи медперсоналу та медичного обслуговування хворих. До того ж кілька кабінетів займав міський відділ охорони здоров’я. Тож керівництвом міста приймається рішення про будівництво нової, типової будівлі поліклініки на 500 відвідувань за зміну по вулиці Івана Мазепи (тодішня адреса – вул. Бутиріна, 26. Прим. авт.).

Аби максимально прискорити спорудження цього важливого в соціальному плані об’єкту, було прийнято рішення відмовитися від індивідуального проєктування, а використати типовий проєкт поліклініки, для обслуговування міста з населенням понад 100 тисяч. Багато хто докоряв, що приміщення досить велике, потрібно обмежитися двома поверхами. Але тодішній завідувач міського відділу охорони здоров’я А.І.Кущ переконав міську владу, що через кілька років поліклініка стане тісною. І, на жаль, не помилився.

 Цю важливу для жителів міста будівлю Спецбудтрест № 3–Трест-майданчик здав в експлуатацію з високою оцінкою у 1960 році.

Одночасно з даним медичним  об’єктом закінчено добудову й реконструкцію приміщення для Кременчуцького міського онкологічного диспансеру по вулиці Лікаря О.Богаєвського (тодішня адреса – вул. 40 років Жовтня, 54. Прим. авт.). Складність робіт полягала в тому, що раніше тут був стаціонар для хворих на скарлатину, який потрібно перебудувати так, щоб створити і операційну, і маніпуляційну, і перев’язувальну й інші кабінети.

Переборюючи ці складнощі, за короткий період були виконані усі необхідні роботи й мешканці наддніпрянського Кременчука отримали можливість консультуватися та лікуватися від грізної хвороби, що наступала, в  доволі гідних і комфортних умовах. Роботи було виконано настільки якісно, що без капітального ремонту це приміщення інтенсивно експлуатувалося до 2011 року.

Цього ж року відзначив новосілля і Будинок зв’язку по вулиці Соборній (тодішня адреса – вул. Леніна, 27. Прим. авт.), що дало можливість поліпшити поштовий, телефонний і телеграфний зв’язок мешканців Кременчука з іншими містами та регіонами. На першому поверсі будівлі було обладнано окремі зали для поштових відправлень, телефонного зв’язку та телеграфних повідомлень, а на другому розмістилися адміністративні кабінети. Характерно, що багато закоханих призначали побачення саме біля цієї будівлі, як величного символу сучасності.

Також, на замовлення міського комітету ДТСААФ був побудований одноповерховий будинок тиру на провулку Садовому, як важливий об’єкт, що сприяв підвищенню боєздатності країни й спроможності захиститися від ворога.

Незважаючи на незначні, у порівнянні з житловими будинками чи адміністративними спорудами, будівельні обсяги, це було досить важливе завдання. Адже Друга світова війна показала, що завжди потрібно бути готовим дати відсіч будь-якому агресору, а тири є важливою ланкою в цьому напрямку. До того ж будівництво тиру мало свою специфіку, оскільки це спортивна споруда для стрільби по мішені з пневматичної та дрібнокаліберної зброї на навчально-тренувальних заняттях і змаганнях. А тому повинна мати стрілецьку галерею з вогневим рубежем, вогневу прострілювальну зону (завдовжки рівну дистанції стрільби), мішені, як правило, механізовані, кулеприймач, підсобні та службові приміщення, а також склад зброї й набоїв.

В тому, що вищезгадані споруди здані з високою оцінкою якості й вчасно велика заслуга заступника керуючого трестом М.В.Федоренка, виконавців робіт В.Ф.Матійченка та С.Т.Кругляка, які фактично днювали й ночували на будівництвах. Усе ж найкращим контролером була совість і гордість за свою працю кременчуцьких будівельників.

Слід наголосити, що це лише назва даної будівельної організації звучить досить солідно – Спецбудтрест № 3–Трест-майданчик. Насправді ж тут трудилося всього кілька сотень працівників. А який величезний обсяг роботи вони виконували! Тож кожному члену бригади доводилося працювати за двох, а то і за трьох будівельників, виконувати роботу за різними спеціальностями.

Будівництво закладів торгівлі та водогінних мереж

Велика увага в ці роки приділялася торговельному обслуговуванню мешканців Кременчука. У місті  відкривалися  гастрономи,  промтоварні магазини, кафе і т. і. Не був осторонь від цих подій і Спецбудтрест № 3–Трест-майданчик. Невтомними та вмілими руками його будівельників для мешканців Кременчука побудовано: у 1959 році павільйон побутового обслуговування на вулиці Шевченка (тодішня адреса – вул. Шевченка, 32-а. Прим. авт.), а наступного року – магазин на два робочих місця на вулиці Хорольській (тодішня адреса – вул. Хорольська, 91-а. Прим. авт.). У цей рік був відкритий для покупців і спеціалізований магазин Укрголовавторакторпостачзбут по вулиці Київській (тодішня адреса – вул. Київська, 3-а. Прим. авт.). Контроль за зведенням цих об’єктів здійснювали: заступник керуючого Спецбудтрестом № 3–Трест-майданчиком М.В.Федоренко, начальник  ВТВ  А.К.Олефір,  а  потім – В.П.Лагно та І.І.Шокало.

До всіх побудованих об’єктів необхідно було підводити водопровід. Тому Спецбудтрест № 3–Трест-майданчик, одночасно з будівництвом житла й об’єктів соціально-культурного призначення, продовжував споруджувати й водогони на таких вулицях: Штабній, 8-го Березня, Софіївській, Сумській, Івана Мазепи, Троїцькій, Дніпровській, Кохнівській. Усього за ці роки було побудовано 2,8 кілометра водопроводів.

Разом з розвитком водогінних мереж зростала необхідність їхнього обслуговування та ремонту. Тож у 1956 році по вулиці Першотравневій (тодішня адреса – вул. Першотравнева, 79. Прим. авт.) була побудована механічна майстерня водоканалу (приймально-здавальний акт підписав головний інженер будівельної дільниці Спецбудтресту № 3  В.Д.Ревенко).

Наприкінці 50-х років минулого століття вперше у Кременчуці  штукатурні роботи були організовані поточно-розчленованим методом: їх виконували ланки, що спеціалізувалися на певних операціях і об’єднані в комплексно-спеціалізовану бригаду (одна з найбільш прогресивних форм організації праці в будівельній галузі, що забезпечує зростання продуктивності праці й скорочення термінів будівництва. Прим. авт.).

 

Будівельний бум у місті

У 1962-1968 роках Кременчук нагадував гігантський будівельний майданчик. Повсюдно виднілися баштові крани та одна за одною рухалися в різних напрямках вантажні автомобілі з будівельними матеріалами. Величезна увага надавалася будівництву об'єктів соціальної направленості – щороку здавалося кілька шкіл та дитячих дошкільних закладів.

Так, у 1962 році здано в експлуатацію школу № 19 на вулиці Шевченка, (тодішня адреса вул. Шевченка, 58/69. Прим. авт.), школу № 20 на вулиці Академіка Маслова, (тодішня адреса вул. Радянська, 12. Прим. авт.), дитячий садочок № 12 на вул. Манагарова (тодішня адреса вул. Манагарова, 16-а. Прим. авт.), дитячий садочок № 14 на вул. Юрія Кондратюка (тодішня адреса – вул. Ревенка, 12. Прим. авт.).

У 1963 році прийняли дітей: школа № 10 на вул. Покладова (тодішня адреса вул. К.Маркса, 4. Прим. авт.), школа № 11 на вул. Першотравневій (тодішня адреса вул. Першотравнева, 53. Прим. авт.), дитячий садочок № 21 на вул. Манагарова (тодішня адреса – вул.Манагарова,13-а. Прим. авт.).

Наступного року розпочав роботу дитячий садочок № 26 на вул. Княгині Ольги (тодішня адреса – вул. Червоних слідопитів, 14. Прим. авт.).

1965 року «Харківпроектом» був розроблений генеральний план забудови міста. Цього ж року введено в дію школу № 3 на вулиці Мічуріна (тодішня адреса – вул. Мічуріна, 28. Прим. авт.), школу № 22 на вул. Шкільній (тодішня адреса – вул. Шкільна, 16. Прим. авт.), дитячий садочок № 29 на вул. Майора Борищака (тодішня адреса – вул. Цюрупи, 9. Прим. авт.), дитячий садочок № 11 на вул. Академіка Маслова (тодішня адреса – вул. Радянська, 11-а. Прим. авт.), дитячий садочок № 24 на вул. Мічуріна (тодішня адреса – вул. Мічуріна, 30/1. Прим. авт.). Також цього року в існуючих будівлях відкрито Будинок піонерів на вулиці  Ігоря Сердюка (тодішня адреса – вул. Жовтнева, 10-а. Прим. авт.) та міський Палац шлюбів на вулиці Соборній (тодішня адреса – вул. Леніна 38/2. Прим. авт.).

Наступного року побудовано СПТУ № 19 на Молодіжному (тодішня адреса – проспект 50-річчя Жовтня, 40. Прим. авт.), школу № 17 на вул. Тараса Бульби (тодішня адреса – вул. Карнаухова, 14. Прим. авт.), дитячий садочок № 55 на вул. Довженка (тодішня адреса – вул. Довженка, 8. Прим. авт.), дитячий садочок № 28 на пров. Поштовому (тодішня адреса – пров. Поштовий, 4. Прим. авт.), дитячий садочок № 32 на вул. Шевченка (тодішня адреса – вул. Шевченка, 66/2. Прим. авт.). Також цього року споруджено чотириповерхову будівлю Центральної районної лікарні та кінотеатр імені М.Л.Кропивницького у Великій Кохнівці.

У 1967 році введено в експлуатацію школу № 4 на вулиці Першотравневій  (тодішня адреса – вул. Першотравнева, 13. Прим. авт.), дитячий садочок № 33 на вул. Гвардійській  (тодішня адреса – вул. Гвардійська, 14. Прим. авт.), дитячий садочок № 34 на вул. Софіївській (тодішня адреса – вул. Чапаєва, 82. Прим. авт.). Цього ж року прийняли перших пацієнтів дитяча поліклініка № 1 на вулиці Академіка Маслова (тодішня адреса – вул. Радянська, 15. Прим. авт.) та стаціонарне відділення протитуберкульозного диспансеру в с. Соснівка Кременчуцького району.

 1968 року введено в дію дитячий садочок № 36 на вул. Київській (тодішня адреса – вул. Київська, 85. Прим. авт.), СПТУ № 20 на вул. Троїцькій (тодішня адреса – вул. Красіна, 79. Прим. авт.), а також кінотеатр «Ювілейний» в Крюкові та стоматполіклініку № 1 на вулиці Троїцькій (тодішня адреса – вул. Красіна, 2. Прим. авт.).

Загалом, за 7 років з 1962-го й до 1968 року включно, у Кременчуці було побудовано 10 загальноосвітніх шкіл та 13 дитячих дошкільних закладів, тобто більше ніж 3 соціальних об’єкти  щороку.

Слід звернути увагу на те, що школи споруджувалися у тих районах, де будувалося найбільше житла. Іншими словами, враховуючи, що широкими темпами зводилося житло в центрі міста, мікрорайонах «Молодіжний», «Раківка», «Занасип», нагірній частині міста, то тут будувалися і школи, що створювало необхідні зручності для містян. Це ж саме стосується і дитячих дошкільних закладів. До того ж, новозбудовані садочки будувалися й у тих районах, де вони розташовувалися на перших поверхах житлових будинків і порушували санітарно-гігієнічні норми та безпеку дітей. І школи, і дитячі дошкільні заклади споруджувалися за типовими проєктами, і лише деякі з них за індивідуальним. Поряд облаштовувалися ігрові майданчики, міні-стадіони та інша обов'язкова інфраструктура таких навчально-виховних закладів.

Але найбільші темпи будівництва усе ж відзначалися в житловому секторі. У 1962-1968 роках побудовано 132 житлових багатоповерхових багатоквартирних будинки та 15 благоустроєних гуртожитків, зокрема, у 1962 році 12 будинків, у 1963 році 26 будинків та 6 гуртожитків, у 1964 році 24 будинки та 9 гуртожитків, у 1965 році 20 будинків, у 1966 році 12 будинків, у 1967 році 14 будинків, у 1968 році 23 житлові багатоповерхові багатоквартирні будинки. Загалом, щороку будувалося майже 19 житлових багатоповерхових будинків та 2 гуртожитки. В цілому ж у ці роки було збудовано більше як 17 тисяч квартир, у які заселилося майже 60 тисяч мешканців Кременчука. Ще понад 5 тисяч осіб отримали тимчасове житло у гуртожитках.

Основне житлове будівництво проводилося у селищі Молодіжному та на Раківці. Також інтенсивно забудовувався центр міста, зокрема, частина вулиць Перемоги, Першотравневої, Халаменюка, а також частина проспекту Свободи, вул. Вадима Пугачова тощо. Це були, здебільшого, ранні та пізні «хрущовки» п'ятиповерхові будинки: однотипні, непривабливі, з об'єднаним санвузлом і прохідною кімнатою. Хоча місцеві будівельники мали проєкти й 9-поверхових будинків (перший 9-поверховий будинок з обладнанням першого у місті ліфта був побудований Південною залізницею у 1961 році напроти залізничного вокзалу. Прим. авт.). Перепоною для будівництва більш високих житлових будинків була відсутність достатньої кількості ліфтів та високих баштових кранів. Навіть кранів для 5-поверхових будівель не вистачало, тож, як правило, нульовий цикл і перші поверхи будувалися з використанням автокранів, а уже потім монтувався баштовий кран. Та були й винятки зі сказаного.

З метою пропаганди радянського способу життя, у кожну квартиру новозбудованого будинку одразу ж проводилося дротове радіо. Причому, розетки для підключення гучномовців ставилися у всіх кімнатах, включаючи й кухню. Гучномовці в торговій мережі були на будь-який смак, до того ж відносно дешеві, тому в кожній квартирі налічувалося 1-2 репродуктори, а то й більше. Хоча одразу після війни вибір був обмежений простим гучномовцем, прозваним людьми «бриликом», за форму, схожу на капелюх з полями бриль.А працювало дротове радіо практично цілодобово і його надійній роботі приділялася велика увага.

Кременчук з кожним роком набував сучасних обрисів, про що красномовно свідчить розповідь колишнього працівника домобудівного комбінату № 3 М.Г.Петренка: «У 1962 році мене призвали в армію. Після закінчення строкової служби, одразу ж зарахували на понад строкову.

Коли я у 1968 році повернувся до Кременчука, свого рідного міста не впізнав чимало багатоповерхових будинків, широкими, асфальтованими вулицями рухаються тролейбуси. Скрізь, замість бруківки асфальт. Я одразу ж запросив хлопців, із якими разом служили. Коли вони зійшли з автобуса, то сказали: «Ти ж говорив, що німці зруйнували місто, а ми ніде не побачили жодної руїни».

ДИНАМІКА ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА

(кількість побудованих будинків)

Соціально-психологічний

мікроклімат у будівельних бригадах

 

Головною структурною одиницею будь-яких великих і малих будівництв, за винятком  індивідуального, є будівельні бригади, які бувають комплексними й спеціалізованими.

Ніхто не стане заперечувати, що на результати виробничої діяльності в бригаді впливають не тільки рівень організації праці, її фондо- та енергоозброєність, а й стан психологічного клімату в колективі, тобто продуктивність праці членів бригади залежить значною мірою від здорового морального мікроклімату, який в ній панує (моральний мікроклімат – емоційний настрій колективу, який відображає стосунки, що склалися між його членами. Прим. авт.). Іншими словами, під психологічним кліматом розуміють ту емоційно-психологічну атмосферу, що створюється внаслідок ставлення людей до виробничого середовища (умов праці, знарядь виробництва) та один до одного.

І завдання бригадира, не лише правильно розставити робітників, але й підтримувати у колективі позитивний, сприятливий морально-психологічний мікроклімат, ділову атмосферу і товариські взаємостосунки, оскільки, єдність інтересів, взаємодопомога в колективі відіграють величезну роль у ставленні людей один до одного.

У повоєнних будівельних бригадах бригадирам, здебільшого, не доводилося докладати великих зусиль, щоб тут панував позитивний мікроклімат та робочий настрій. Хоча компартійні ватажки, незважаючи на це, постійно розвішували на усіх будовах ось такі гасла (подається мовою оригіналу. Прим. авт.) «Человек человеку – друг, товарищ и брат!», «Устал товарищ – помоги, заболел – проведай!», «Помни – рядом тоже человек!», «Плохое настроение не срывай на товарище!», «Не перекладывай свои обязанности на других!», «Работай честно и не будет стыдно перед товарищами!», «Рабочий помни! От тебя зависит результат работы всей бригады!», «Не вышел на работу – подвел товарищей».

Та для повоєнних будівельників ці гасла були абсолютно непотрібними. Переживши важкі лихоліття війни, робітники шанобливо ставилися один до одного, працювали чесно, адже соціально-психологічний клімат колективу в кінцевому рахунку – продукт всієї системи соціальних відносин суспільства і специфічного соціального мікросередовища тієї або іншої конкретної організації, підприємства чи установи. Тож ніхто із будівельників «не сачкував», не хитрував, не шукав вигідної роботи, завжди приходили на допомогу один одному. Якщо хтось закінчив роботу раніше, то не відсиджувався у затінку, а допомагав тим робітникам, що відстали, коли дехто втомився, то не чекаючи його прохання підміняли, даючи відпочити.

Жодний робітник не зловживав перекурами, хоча у ці роки палили майже всі – як чоловіки, так і жінки. Але робили це швидко, а частіше за все – в період роботи, не випускаючи цигарку з рота. Обідали, як правило, усі разом, ніхто не ховався в закуток, щоб самому з'їсти свій обід – ділилися один з одним своїми скромними наїдками та напоями.

В разі захворювання, лікарняний не брали, а виходили на роботу. Якщо товариші по бригаді бачили, що хтось прихворів, то відправляли додому, а його роботу виконували самі. Інколи просто доручали виконувати менш важку роботу.

Якщо з кимось траплялася горе чи якась неприємність, підтримували його і словом, і ділом – збирали гроші, продукти харчування чи якість речі. Ну, а коли хтось отримував квартиру чи ставав батьком, або матір'ю, тоді це свято відзначали не лише бригадою, а усім будівництвом.

Ось як свого часу пригадував цей період робітник з поточного ремонту й обслуговування приміщення Кременчуцького лікарсько-фізкультурного диспансеру О.М.Білоног: «Наша бригада була однією великою родиною. Ніхто ніяких секретів один від одного не мав – усі знали усе про всіх. Ділилися, в буквальному розумінні слова, останнім шматочком хліба.

Коли один наш робітник отримав квартиру, то одразу ж запросив до себе жити двох робітників, хоча в самого було двоє малолітніх дітей і пристарілі батьки. А інший – отримавши квартиру, взяв тих робітників, що тулилися у підвалах, перезимувати у його  помешканні.

Мій товариш, муляр Микола Шевченко, майже місяць відпускав свого підсобника в лікарню до хворої матері, а сам працював за двох: самотужки готував розчин та носив цеглу на третій поверх. 

Усі – від робітника до бригадира, дуже ощадливо ставилися до молоді, якої було досить багато на будівництві, бо розуміли, що їм ще жити, створювати сім’ї, народжувати дітей. Таке ж саме ставлення було і до робітників похилого віку. У нас у бригаді працював чоловік, якому було років 70. Його усі поважали, називали не інакше, ніж «Петрович», прислухалися до його порад і, звичайно, підміняли, коли бачили, що він уже втомився».

* * *

За  величезну роботу, проведену  будівельниками міста, говорять численні будівлі,  що служать  і  ще  довго  будуть служити багатьом поколінням, приносять користь і милують око, формують неповторний вигляд Кременчука і створюють гордість його жителів за своє прекрасне, сучасне місто. Вони – грандіозний пам’ятник і літопис створення сьогоднішнього наддніпрянського міста, історичні етапи зодчества в Кременчуці й свідки видатної монументальної творчості архітекторів, в тому числі й місцевих. 

Ці масштабні будівництва стали можливими лише завдяки висококваліфікованим будівельникам і будівельним організаціям, де панували професійність і відповідальність, відданість справі й порядність, совість і взаєморозуміння та патріотизм рідному місту.

Перелічити всіх кращих будівельників, які відродили наддніпрянське місто з попелу, зробили його ще більш красивим, сучасним, зручним для проживання, неможливо. Однак, важливо відзначити, що майже кожен четвертий будівельник, який працював в будівельній галузі понад 20 років, був нагороджений орденом, а кожен третій з таким же стажем роботи – медаллю. Серед авторитетних будівельників не знайти такого, хто б не був відзначений кількома грамотами чи подяками різного ґатунку.

Є будівельники, які не тільки прославили будівельну організацію, але й навічно вписали свої імена в біографію підприємства. З 1951 року працював у будівельному тресті К.Т.Микитенко, який вирізнявся сумлінним відношенням до роботи. Згодом цей робітник очолив бригаду мулярів. За свою працю нагороджений орденом Леніна і йому присвоєно звання «Заслужений будівельник УРСР». Держава гідно оцінила бригадира штукатурів Л.І.Паніну, присвоївши так само високе звання «Заслужений будівельник УРСР».

З 1958 року працював на будівництві заслужений будівельник УРСР, Почесний громадянин міста Кременчука В.Ф.Матійченко, який пов’язав свою долю з будівельною галуззю майже на піввіку і вписав важливу сторінку в історію міста. До 1965 року він трудився майстром та виконробом, а потім тривалий час – начальником ККП «Житлобуд». За плідну працю, заслуги перед державою, містом і людьми відзначений багатьма нагородами, а пам’ятником стали численні споруди, що зведені під його керівництвом.

Та чи не найбільшу славу колективу принесла Герой Соціалістичної праці, Почесний громадянин міста Кременчука О.М.Іпатенко, яка прийшла працювати в Спецбудтрест № 3– Трест-майданчик у 1959 році й працювала у будівельній організації більш як 30 років.

 

 

Далі буде.

«Відбудова повоєнного Кременчука»: Яким бачили майбутнє Кременчука повоєнні архітектори, будівельники та керівники міста.

Нагадаємо, Дню міста присвячується: ВІДБУДОВА ПОВОЄННОГО КРЕМЕНЧУКА

«Відбудова повоєнного Кременчука»: перші кроки відбудови Кременчука

«Відбудова повоєнного Кременчука»: Безмірна ціна людських зусиль повоєнного будівництва

«Відбудова повоєнного Кременчука»: Кременчук ми усе ж відбудуємо!

 

 

Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!

Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube telegram Facebook Live
Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию

Другие новости

Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться